Вплив російських ЗМІ на формування громадської думки в Україні — факт загальновідомий. Як, однак i те, що інформація з Росії про українські події нерідко грішить, м’яко кажучи, деякими неточностями. Боротьба українських урядовців за чистоту вітчизняного інформаційного простору за методом «заборонити і не пускати» успіхом, як відомо, не увінчалася. Принаймні поки що українські громадяни з цікавістю дивляться російські телеканали, читають російську періодику, а ті, в кого є доступ до Мережі, надають перевагу Рунетові (різноманітність сайтів, та й їхня якість краща), а не українському сегментові Інтернету. Деякі українські політики вже звернули увагу на проблему включення українських ЗМІ у світовий інформаційний простір. Так, зокрема, лідер СДПУ(о) Віктор Медведчук минулого тижня зазначив, що було б нормально, якби 300 000 українців — жителів Москви — мали можливість дивитися українське ТБ. А почесний голова телеканалу «Інтер» Олександр Зінченко, виступаючи цього тижня в Харкові, заявив, що до 2002 року Україна повинна розпочати телевізійне мовлення через власний супутник. Зрозуміло, що про повний паритет зараз говорити навряд чи можливо (все ж таки дуже різні вагові категорії). Але хоча б якесь посилення позиції українських ЗМІ на російському ринкові з метою наближення до збалансованого обміну інформаційними потоками не завадило б. Це дозволило б не лише формувати в наших північних сусідів більш об’єктивне уявлення про Україну, руйнувати усталені в росіян (зокрема, у тих же представників російських ЗМІ) міфи про «шароварників» і українських «гастарбайтерiв» у Москві, але й — можливо — зробити пізнаваними в Росії популярних українських політиків (що, своєю чергою, дещо зменшило б можливість «зливу» російськими ЗМІ компроматів під час передвиборної кампанії в Україні). Втiм, спочатку треба було б обумовити, що ми маємо на увазі під зміцненням позицій українських ЗМІ в Росії: спеціально орієнтовані на російського глядача ЗМІ чи, наприклад, організацію трансляції програм тих телеканалів, що вже є в Україні. Зрозуміло, що в другому випадкові йдеться, передусім, про задоволення інтересів української діаспори в Росії. Певні можливості доступу до українських електронних ЗМІ з’являться в деяких росіян уже в найближчому майбутньому. Йдеться про проект інтернет-видання «Україна.Ru» (www.ukraine.ru) «Відкритий телеефір», в рамках якого на сайті планується організувати трансляцію провідних українських телеканалів. Йдеться про «Інтер» і «1+1». Що ж до перспектив організації «нормальної» (не в Інтернеті) трансляції українських телеканалів у Росії — питання поки що залишається відкритим. Особливо, якщо брати до уваги, що думки російських експертів з даного питання вельми різноманітні — від «у Росії немає серйозної потреби в українському телебаченні» до «у Росії відчувається дефіцит інформації про Україну». Але в будь-якому випадку, ясно, що проблема актуальна. Iз пропозицією викласти свою думку з приводу українського телемовлення в Росії «День» звернувся до декількох експертів.
МАЛЮНОК IГОРЯ ЛУК’ЯНЧЕНКА / «День» Олександр РУДЕНКО-ДЕСНЯК , голова Об’єднання українців Росії, глава Федеральної національно-культурної автономії «Українці Росії»:
— Якщо говорити про запитаність українського ТБ в Росії, то можна згадати, що, за офіційними даними, в Росії мешкає понад чотири мільйони українців. І я знаю, що в тих місцях, де намагаються налагодити хоча б на регіональному рівні телемовлення (як, припустімо, в місті Сургуті, Ханти-Мансійського округу), така потреба, звичайно, є. За моїми спостереженнями (я нещодавно побував у Омській, Томській та Новосибірській областях) дефіцит радіо, телевізійної та друкованої інформації українською мовою — величезний. Проте мені здається, цю проблему вирішити на федеральному рівні неможливо без міждержавних угод. Доки з цього приводу лише точаться розмови, вони залишаються лише балачками — ось уже, мабуть, років iз десять (стільки, скільки існує українська держава). Якщо ж буде укладено міждержавні угоди, що чітко регламентуватимуть присутність російських електронних ЗМІ в Україні та українських електронних ЗМІ в Росії, тоді, можливо, можна буде серйозно говорити про цю проблему.
Звичайно, це мало б бути нормальне ефірне мовлення (не знаю, щоправда, в яких обсягах, параметрах і форматах). Як його будувати — доволі складне питання, тому що далеко не в усіх регіонах Росії українці проживають компактно (хоча вони мешкають практично в усіх суб’єктах федерації). Отже, довелося б будувати вельми складну систему українського теле- та радіомовлення. Якісь програми цілком могли б існувати на федеральних каналах. Але в будь-якому випадкові, наголос потрібно було б робити на регіональному мовленні. Якщо, наприклад, в Оренбурзі чи в Тюмені живе багато українців, то там, мабуть, таке мовлення могло б здійснюватися в більш широкому форматі. У російському законодавстві немає якихось положень, які б заперечували це. У Росії, наприклад, існує федеральний закон «Про національно- культурну автономію». Там є стаття п’ятнадцята (до створення якої я мав безпосередню дотичність), де сказано, що державні канали радіо й телебачення можуть надавати безкоштовний ефір для мовлення, яке покликане задовольняти певні національно-культурні потреби етнічних меншин Росії. Але для того, щоб у російський ефір «увійшло» українське телемовлення, треба робити вельми енергійні зусилля — гадаю, передусім з українського боку (принагідно зазначу, що наразі українська держава не виявляла особливого інтересу до життя східної діаспори). З боку нашого об’єднання відповідні побажання, звичайно, висловлювалися. І на різних рівнях. Але, поки що, ця ідея не користується великою підтримкою. Це — проблема дуже складна й стосується вона насамперед національної політики в Російській Федерації, бо доки федеральні теле- і радіоканали користуються лише російською мовою, для того, щоб у їхньому ефірі з’явилися іншомовні програми (не лише українські, але й інших етнічних груп і народів, що населяють Росію), потрібно докорiнно змінювати не лише телемовну, але й внутрішню політику.
Микита ПОТУРАЄВ , перший заступник голови Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення:
— Я вважаю, що українське ТБ в Росії, звичайно ж, буде запитаним. Але ми маємо запитати себе: що ми розуміємо під українським телебаченням у Росії? Канали, які з успіхом демонструють свої програми в Україні? Мабуть, ні. Бо програмне наповнення на наших найбільших каналах — як загальнонаціональних, так і, скажімо, мережевих, які зараз уже перетворюються на загальнонаціональні («Новий канал», ICTV, СТБ, ТЕТ) — багато в чому ідентичне до програм російських каналів. І безліч закуплених телепрограм і художніх фільмів, котрі транслюються нашими каналами, прем’єрним показом уже пройшли російськими каналами. Тому програмне наповнення, яке становить до 60% ефірного часу, звичайно ж, російському глядачеві не цікаве. А цікаві, звичайно ж, новини й наша внутрішня українська публіцистика. І не лише українській діаспорі (а їй — насамперед), але й російському глядачеві також цікаво, що ж відбувається в Україні й чим вона живе. Проте канала, який складався б виключно з новин про життя України і з української публіцистики, в нас немає. І ми повинні усвідомлювати, що наразі такого телебачення, яке було б цікаве в Росії, у нас просто не існує. Є його окремі «шматочки», розпорошені на всіх існуючих на сьогодні каналах. А цілісного каналу — немає!
Тепер про перспективи його створення. Чи буде цей проект комерційно вигідним? Оскільки цей канал має бути не розважальним, а інформаційно-публіцистичним, то відповідь, скоріше за все, буде такою: ні, і прибутками від реклами, швидше за все, цей канал окупити неможливо. Значить, потрібно його дотувати — або з державного бюджету, або з якихось громадських фондів (джерело дотацій — питання відкрите). Узагальнюючи все вищесказане, можна зрозуміти, що фактично йдеться про проект іномовлення. А іномовлення завше фінансується чи виключно державою, чи державою разом з якимись приватними меценатами.
Припустімо, ми подібний канал створили. Яким чином він може стати доступним для російського телеглядача? Наприклад, із супутника, який висить над територією України, він може бути «підхоплений» російськими кабельними мережами чи ефірними станціями, які захочуть використати програми цього каналу. Але оскільки канал, повторюся, комерційно, скоріше за все, непривабливий, ефірні наземні станції навряд чи захочуть використовувати його програми в повному обсязі. Тобто треба або доплачувати російським ефірним станціям, щоб вони ці програми розміщували в себе в ефірі, або так само доплачувати операторам кабельного телебачення. Або — як варіант — ми можемо попросити у російської сторони взагалі виділити для нас окремий канал — загальну несучу частоту — і на цій частоті вже розміщувати власні програми. Але тоді ми будемо змушені сплачувати російській стороні за всі послуги з «розгону» сигналу, тобто платити російським радіотрансляційним центрам за обслуговування цього каналу. Знову ж таки виникає запитання: хто ж ці гроші заплатить?
Що ж до питань, пов’язаних iз тим, чи створюватимуть росіяни якісь перепони чи запроваджуватимуть протекціоністський режим, вважаю, що цього не буде. Нацрада, ведучи переговори з Міністерством преси, телебачення та радіомовлення (МПТР) РФ це питання ставила, і ми в ході наших розмов отримали відповідні запевнення від Михайла Лесіна та від усіх його заступників. До речі, в проекті міждержавної угоди між нашими країнами про співпрацю в галузі телебачення та радіомовлення, яке зараз готують МПТР РФ і Нацрада, фігурує пункт про те, що ми взаємно сприяємо реалізації подібних проектів. Тому якоїсь протидії з боку Росії, я гадаю, не повинно бути. Але хотілося б, знову-таки, підкреслити: Росія — країна, яка зараз досить швидко простує шляхом ліберальних реформ і все «міряє на гроші». Якщо говорити, наприклад, про більш доступний, з фінансового погляду, радіопроект, то розмова наша з російськими колегами з цього приводу була дуже конкретною та предметною. Вони говорили нам про те, що, коли ми створимо в себе якусь радіостанцію, яку буде зорієнтовано конкретно на Росію (на українців, які живуть у Росії, і взагалі на всіх громадян РФ), радіостанцію, яка розповідатиме про життя України, вони готові виділити для нас частоти в середньохвильовому діапазоні, ймовірно — і в ФМ-діапазоні (хоча ФМ-діапазон «розібраний» комерційними станціями). Вони готові надати і засоби для трансляції. Наступне запитання: ви готові за це заплатити? У цьому місці ми дипломатично говоримо, що ми це питання обговорюватимемо, тому що, звичайно ж, усвідомлюємо, що наразі не готові нічого на це відповісти. Якщо така розмова точиться щодо радіо, то точно така ж розмова буде й про телебачення. Росія готова виділити частоти або, скажімо, створити преференційний режим для якихось інших способів доставки сигналу на територію РФ — через кабельні мережі, через ефірні наземні станції, але все впирається в одне: хто за це заплатить? Це все досить дорогі речі, які у нас поки що, на жаль, державним бюджетом не передбачено. І навряд чи державний бюджет «потягне» самостійно витрати на подібні проекти. А ось коли буде підписано міждержавну угоду, тоді щось, я сподіваюсь, i здійсниться. Зокрема, йдеться про те, щоб на російських каналах, насамперед, державних (я кажу, звичайно ж, про канал РТР Всеросійської державної ТРК), з’являлися на безкомпенсаційній основі якісь окремі програми, які б у нас робилися б і розповідали російському телеглядачеві про життя українців. Можливо, якісь окремі програми українського виробництва (не обов’язково виробництва НТКУ, це можуть бути і програми приватних каналів — новинні, публіцистичні) зможуть з’явитися на інших російських каналах за сприяння МПТР РФ. Тобто, ця робота ведеться. Але потрібно спочатку чітко прорахувати, що ми можемо, і російській стороні пропонувати вже конкретні проекти.
На закінчення хочу сказати дуже важливу річ. Зверніть увагу: на сьогодні такі канали як ICTV, СТБ, ТЕТ, «Новий канал» (і найближчим часом — телеканал «Інтер», який уже почав будівництво супутникової платформи) можуть поширювати свої програми за допомогою супутника. І якби був такий шалений інтерес у Росії до програм цих каналів, російські компанії, домовившись із українською стороною, могли б уже давно брати програми цих каналів і розміщувати їх у ефірі. Цього не відбувається. Значить, інтересу поки що немає. Отже, ми, цілком iмовірно, робимо програми, які не дуже, так би мовити, підходять досвідченому російському телемовникові й російському телеглядачеві — з одного боку. З іншого боку — це може бути пов’язане з тим, що ми зараз ще мало пропагуємо власне мовлення на Росію. Це я говорю до того, що російські канали, які є на супутникові, нашими транслювальниками, як ви знаєте, з успіхом розбираються за окремими програмами. А наші — чомусь ні. Мабуть, це про щось говорить.
Олександр БОГУЦЬКИЙ , генеральний директор ICTV:
— Крім декількох мільйонів українців, котрі проживають у Росії постійно, є ще й сотні тисяч тих, хто перебуває там тимчасово. Це — надзвичайно важлива для нашої країни аудиторія. Тому українське телемовлення в Росії — справа державної ваги. Окрім того, йдеться також про упевнений вплив iз України на формування думки про українців — бо оцінки українських і російських телеканалів часто відрізняються. І росіяни можуть дивитися багато програм українських каналів, створених російською мовою, не кажучи вже про легкість розуміння української. Один лише крах спекулятивної ідеї про ущемлення російської мови на території України повністю окупить захід.
Фактично оптимальним міг бути договір про взаємну трансляцію, що відкриває двері для центральних державних каналів (УТ-1 — РТР). А комерційні компанії можуть спокійно ретранслюватися кабельними операторами.
Частка українського населення в Росії доволі значна для того, щоб відстоювати свої інтереси. А українські політики для себе повинні вирішити, що імідж України на внутрішньому рівні й за кордоном — важливий, і прийняти нарешті основи інформаційної політики. До речі, після виступу минулого четверга Олександра Зінченка у Верховній Раді оптимізм у розв’язанні цього питання знову з’явився.
P.S. Наступного тижня «День» надасть можливість висловити свою думку з даної проблеми керівникам двох найбільших українських каналів — «Інтеру» та «1+1».
