Минулої п’ятниці «День» у статті «Про вміння дивитися кіно» разом з експертами порушив тему міфологізації радянського кінематографу («День» № 169-170 від 21—22 вересня 2012 р.). Стрічки, вироблені в СРСР, треба вміти дивитися... На прохання «Дня» кінознавці назвали радянські фільми, які найбільше розходилися з дійсністю, визначивши умовні антирейтинги таких фільмів. Сьогодні до нашої розмови долучилася відомий кінокритик, головний редактор журналу «Кіно-Театр» Лариса БРЮХОВЕЦЬКА:
1. «Жовтень», режисер С. Ейзенштейн, «Мосфільм»
2. «ПКП», режисери А. Лундін і Г. Стабовий, Одеська кіностудія
3. «Волга-Волга», режисер Г. Александров, «Мосфільм»
4. «Багата наречена», режисер І. Пир’єв, Київська кіностудія
5. «Весілля в Малинівці», режисер І. Тутишкін, «Ленфільм»
Досить складно знайти критерії добору п’яти радянських фільмів, які найбільше розходилися з дійсністю. Річ у тім, що радянська система, її ідеологія побудовані на возвеличенні радянського ладу й комуністичної партії, як будівників найсправедливішого ладу на землі, а тому в періоди сталінського тоталітаризму і значною мірою брежнєвського застою кіно було тим інструментом, за допомогою якого цей постулат утверджувався, і спроби кінорежисера наблизитися до реальної дійсності, показати життя, яким воно було насправді, робило неможливою появу таких фільмів. Відомо, що в кіно панувала тотальна, багатоступінчаста, ретельно розроблена цензура під назвою Держкіно, редакційні колегії, художні ради тощо.
Питання співвідношення мистецтва і дійсності загалом не є простим, чимало мислителів та митців пропонували власний варіант відповіді. Щодо кіно, то з часу своєї появи воно давало цілковиту ілюзію дійсності, проте дуже швидко виявилося, що за допомогою монтажу дійсність на екрані можна змінювати докорінно, чим відразу скористалася молода радянська влада — не випадково її вождь так високо цінував кіно, назвавши його «найважливішим із мистецтв». Монтаж давав можливість нав’язувати необхідну для влади думку, маніпулювати свідомістю глядача. Віртуозами у справі монтажу стали режисери, чий пік творчості припав на 1920-ті роки: Дзиѓа Вєртов, який у своїй так званій кінохроніці («Киноглаз») вибудовував документальне кіно так, як вважав за потрібне, з дуже різних фактів дійсності. Сергій Ейзенштейн у буквальному значенні цього слова вибудував перед камерою уявний перебіг Великої Жовтневої Соціалістичної революції (жовтневий більшовицький переворот) і зробив це настільки переконливо, що донині багато хто, особливо із зарубіжних глядачів, сприймає його фільм «Жовтень» як документальний. Услід за ним Михайло Ромм підкріплював екранний міф про масовість більшовицької революції у своїх фільмах «Ленін у жовтні», «Ленін 1918 року» тощо. Власне, вся історія радянського кіно — це будування міфу, згідно з яким вороги радянської влади мають бути окарикатурені (як, приміром, Симон Петлюра в картині «ПКП»), а більшовики — непереможні, адже вони воюють і самовіддано борються за щасливе майбутнє, яке вже давно запанувало б в усьому світі, якби не ворожі підступи. Тоді, як тисячі й мільйони жителів СРСР падали жертвами Голодомору й репресій, на екрані процвітав жанр кінокомедії — «Веселі хлоп’ята», «Волга-Волга» (один з улюблених фільмів Сталіна), «Багата наречена», «Кубанські козаки», в яких глядачів уміло переконували в тому, яким прекрасним і щасливим є життя в країні Рад під керівництвом батька народів. Інерцію уславлення більшовицьких ідей, легке та розважальне ставлення до подій визвольних змагань в Україні, до війни своїх проти своїх показали такі фільми, як «Весілля в Малинівці».
Наскільки міфи, які на замовлення влади творив радянський кінематограф, відповідали дійсності, засвідчили документи розсекречених архівів, які показували масштаби сталінських злочинів. Оприлюднена правда документа прискорила розпад Радянського Союзу. Проте інерція промовистих, демагогічних обіцянок комуністів про «краще життя» та «світле майбутнє», як бачимо, й сьогодні «працює» на їхню пропаганду, і значною мірою в цій облуді їм допомагає радянсько-міфологічний кінематограф.
