Якщо краса — обіцянка щастя (за Стендалем), то в останньому «Я так думаю» («1+1»), говорячи про пластичну медицину, міркували про те, що робити, якщо щастям поманили, подали надію, але не ощасливили, а якраз навпаки. Так нерідко трапляється внаслідок доброго наміру поліпшити, «оновити» свою зовнішність. А хочуть, щоб у них було «все прекрасне» (чи хоча б обличчя), не лише жінки. Після довгих років пластичного «пуританства» естетична хірургія переживає бум. Воно й зрозуміло — на думку пластичних хірургів (хоча офіційно такої професії в Україні немає) близько 10 відсотків населення нашої країни «вимагає(!) допомоги» скульпторів по живому.
Двох таких, хто потребував і отримав, можна було спостерігати в студії у Анни Безулик. Обидві панночки стали жертвами «щасливих» обіцянок, обидві в гонитві за красою зазнали серії пластичних операцій і залишилися дуже незадоволеними одержаним результатом. Причому, за всіма критеріями оцінки — психологічними, емоційними і естетичними. Пластичні чарівники свій брак визнавати не хотіли, твердячи, що «нормальні» ускладнення внаслідок «пластики» — 10 — 40 відсотків. Загалом, дамам довелося рятувати залишки минулої привабливості, сумуючи про втрачені гроші й час. А практику юридичної відповідальності за «обман надій» у пластичній хірургії наразі не відпрацьовано. Проте і хірурги-естети не задоволені своїми пацієнтками. Вони вважають, що їхню професійну відповідальність треба страхувати, а стосунки хірургів і пацієнтів — стандартизувати. Шкода, що обговорення торкнулося лише невдалих прикладів боротьби за грацію та «пластику». Не менш цікавим є досвід тих, у кого після хірургічного втручання ніс і вуха на місці, але вранці в люстерці — чуже обличчя, нехай поліпшене і «допрацьоване». І як з ним жити, не лякаючись своєї нової «страшної сили»?
Своє «докладне» алаверди Інні Богословській промовив за «зоряним» столом Дмитра Кисельова (ICTV) Микола Азаров. Він цього разу був спокійним, паперами не кидався, кулаком не грюкав. Але всі «питання до уряду» пояснював боротьбою за владу й поганою спадщиною, яка йому дісталася. Проте, і Президент в ексклюзивному інтерв’ю «Епіцентру» («1+1») назвав проблеми уряду «проблемами зростання». Щоправда, він же зазначив, що не всі речі в нас у країні «називаються своїми іменами».
А в «Документі» Юрія Макарова говорили про роль особи в історії, обговорюючи фільм про першого Президента — «Леонід Кравчук. Обрання долі» (раніше його вже показував Перший Національний. — Ред. ). З усього сказаного запам’яталося зауваження російського експерта програми з приводу «унікальної здібності Кравчука відчувати ситуацію». «Відчувати народ, щоб підняти його на рівень вічних прагнень» — в цьому, на його думку, й полягає талант політика. Іміджмейкери зробити цього не можуть.
Сам же Юрій Макаров, коментуючи «Дневі» факт виходу цього фільму, зокрема, сказав: «Фільм нагадує, що політика — річ невдячна. У пам’яті народній залишається найгірше, якщо лишень політик не тиран. Тоді нащадки його чогось шанують. Кравчук, слава Богу, не зробив нічого, щоб залишитися в історії як улюблений тиран. Хоча, мабуть, міг би вибудовувати вертикаль і чіплятися за владу. Віддавши пост законно обраному наступникові, він показав приклад гідності, який ми спроможні оцінити лише тепер.
Але, все ж таки, головне, за що ми всі маємо бути вдячні Леонідові Макаровичу — це вільна Україна, і фільм «Леонід Кравчук. Обрання долі» успішно повертає нас до усвідомлення цього факту. Те, як ми далі розпорядилися своєю волею, — тема іншої розмови й іншого фільму».
Про пенсії та «пенсійні» образи дискутували в «Подвійному доказі» в Анатолія Борсюка та Дмитра Корчинського, бо, як було сказано, «люди бунтують не тоді, коли їм їсти нічого, а коли вони скривджені». А скривджених пенсіями в нас у країні ох як багато. Але пенсійна справедливість — поняття маловизначене й дуже суб’єктивне. Окрім того, країна старіє, далі буде ще складніше. Але пропозиція підняти планку пенсійного віку не подобається нікому, тим більше, що нинішній досвід пенсіонерів із великим трудовим стажем оптимізмові щодо цього не сприяє. Хоча мовчки чекати чергового копійчаного підвищення «заслуженої винагороди» згодні не всі. Є думка, що коли «їх трусити» (мається на увазі уряд), то «вони поділяться». А загалом, як порадував наостанку пенсіонерів Анатолій Борсюк, «старість — це, на жаль, єдиний спосіб прожити довго». А ось із приводу «отримати від цього хоча б якесь задоволення» можна було б і детальніше...
