«Досвід України в інформаційній сфері нині унікальний... Бо те, із якою загрозою ми стикнулися, це щось унікальне. І тут ми маємо лідерство». Про це нещодавно розповів у інтерв’ю «Громадському радіо» Сергій Даниленко — доктор політичних наук та один із розробників Доктрини інформаційної безпеки України.
Сумнівне лідерство, треба сказати. Те, що Україна виявилася ціллю №1 інформаційних, гібридних атак Росії, зовсім не радує. І не менш сумно, що тільки через три роки після початку цього гібридного конфлікту держава (в особі Президента) нарешті затвердила Доктрину інформаційної безпеки України. Документ розроблено з метою протидії «руйнівному інформаційному впливу Російської Федерації в умовах розв’язаної нею гібридної війни» та «захисту українського суспільства від агресивного впливу деструктивної пропаганди, передусім з боку РФ». Але як саме мають втілюватися положення Доктрини?
Доктрина інформбезпеки не є законом прямої дії. Як зазначає колишній заступник міністра інформаційної політики України Тетяна Попова, цей документ лише окреслює стратегічні питання, а для того, щоб вони були реалізовані на практиці, центральні органи виконавчої влади, «структури сектору безпеки та оборони» мають деталізувати й конкретизувати вимоги Доктрини в нормативних актах.
У медіаспільноти у зв’язку з цим виникають побоювання щодо можливого посилення цензури та тиску на ЗМІ. Як захистити свій інформпростір правильно, щоб ненароком не покінчити раз і назавжди зі свободою слова та демократією загалом? Насправді немає готового «кейса», який мусить повторити Україна, щоб ефективно захистити себе від російських гібридних нападів.
Наприклад, «рецепт боротьби з пропагандою» від представниці ОБСЄ з питань свободи медіа — Дуні Міятович — включає в себе відмову від «посилення обмежень» та виконання таких рекомендацій:
• «перестати маніпулювати ЗМІ; припинити інформаційно-психологічні війни;
• забезпечити плюралізм і свободу ЗМІ як протиотруту від пропаганди;
• утриматися від введення нових обмежень, оскільки чинні закони здатні протидіяти екстремальній пропаганді;
• вживати заходів щодо підвищення медіаграмотності громадян із тим, щоб вони робили усвідомлений вибір;
• перетворити державні ЗМІ на справжніх суспільних мовників».
Але як виконання цих рекомендацій Україною підвищить захист від гібридної загрози з боку Росії? Питання.
Тим більше, що інформаційна війна з РФ — це не зовсім про ЗМІ.
За даними міжнародної компанії Zecurion Analytics, Росія входить до п’ятірки країн за масштабами і фінансуванням «інформаційних військ», які займаються шпигунством, кібератаками та інформаційними війнами.
Нещодавно, 22 лютого, російський міністр оборони Сергій Шойгу, виступаючи в Держдумі, визнав, що у Збройних силах Росії є війська інформаційних операцій. За його словами, вони «набагато ефективніші й сильніші всього того», що раніше створювали в РФ «у напрямі, який називається контрпропагандою».
Інформаційна війна для Росії — це частина загального «театру бойових дій». Але ОБСЄ, як і багато інших міжнародних організацій, що опікуються свободою слова, не хочуть це визнавати. І тому, з одного боку, відмовляють Україні в праві на захист вітчизняної медіасфери від ворожого впливу (наступ на демократію!), з другого — не пропонують ніякого реального (!) плану дії в умовах гібридної війни.
Як вважає Сергій Даниленко, через те, що досвід України є унікальним, «жоден із західних партнерів не може надати нам вичерпної, конструктивної допомоги» в сфері організації захисту в інформаційної сфері.
Натомість немає нестачі в критиці...
Утім, українська влада іноді намагається діяти рішуче. Ще до затвердження Доктрини інформбезпеки в Україні було заборонено цілий ряд російських ЗМІ, і тепер дійшли руки до українських медіа, яких експерти вважають «агентами Кремля».
24 лютого Національна рада з питань телебачення і радіомовлення (з причин недостатньої кількості україномовних програм в ефірі ) не продовжила ліцензію для «Радио Вести» у Харкові. 28 лютого звільнилася абсолютна більшість працівників радіостанції, тому що подібне рішення очікували й щодо мовлення в Києві.
Із ким тільки не асоціюють це ЗМІ! Як говорить медіаюрист Ігор Розкладай, власником «Радио Вести» є «два офшори, і через них є дві фізичні особи», «один родом з Авдіївки, інший — з Донецька». Це, нібито, «номінальні власники». «Втім, на ринку ходять чутки, що це підставні особи, а справжній власник асоціюється з колишньою бізнес-сім’єю Віктора Януковича. Прямих доказів цьому немає, є лише певні асоціації з його командою», — розповів експерт «Громадському радіо».
Тобто команда колишнього президента, який втік до Росії, володіє популярною радіостанцією в Україні, і це під час російсько-українського воєнного конфлікту на Донбасі. Оце так захист інформаційної безпеки країни!.. Але ж знайдуться ті, хто побачить у цієї історії тільки наступ на свободу медіа...
Узагалі ця суперечка щодо «вільних медіа», «ворожих інформаційних військ», триватиме, здається, доти, доки Україна не виробить якийсь цікавий і прийнятний для демократичного світу «кейс», поки його не затвердять міжнародні організації (ОБСЄ) та не стануть презентувати його з красивими слайдами на своїх навчальних семінарах.
