НОВА ТРАДИЦІЯ
Кожен рік привносить у святкування Дня незалежності щось новеньке, і телебаченню гріх відставати. Тим паче, що про більшість нововведень громадяни дізнаються з цього найпопулярнішого ЗМІ. Номером першим за масштабом і значущістю слід, без сумніву, поставити виступ Президента України Леоніда Кучми по всіх загальнонаціональних каналах. Продуманість, переконливість, упевненість.
Навіть для людини, далекої від політики, був очевидним його енергійний імпульс. Це примусило прислухатися. Сьогодні посвячені напружено стежать за реакцією у вітчизняному політикумі, обговорюють і прогнозують. І не тільки вони. Тому очевидно, що День незалежності був результативним. І для Президента, і для країни. Послання перенесло країну, яка вже усвідомлено святкує свою незалежність, у новий вимір, очікування якого вже, здавалося, загубилося у винесених на загальний огляд політичних розбірках. Навіть якщо передбачити, що не все населення виявилося у цей момент біля телеекранів і радіоприймачів, то намаганнями все тих же електронних медіа протягом подальших днів святкування до відсутніх донесли важливість цієї події.
ПАРАД БЕЗ КРУПНИХ ПЛАНІВ
Парад-2002 , показаний, зрозуміло, по УТ-1 , оформили в сучасному студійному форматі. Але він увійде в історію як плац-дефіле «танцюючих військових музикантів». Це, звісно, не так переконливо, як танки, але зате по-європейськи. І добре, що не було такої ганьби, як у 2000, коли на завершення параду дівчатка у коротеньких спідничках танцювали щось запальне під Рікі Мартіна перед президентською трибуною. Цього разу була інша крайність — світський інтерес просто проігнорували. Дійство показали практично без великих планів, без осіб на трибунах, без панорамного простору. Нелегке життя УТ-1 — не може собі дозволити ні кроку ліворуч, ні кроку праворуч від жорсткої канви. Але ж глядач у чому винен?
Національному каналу час ставити перед собою більш амбіційні завдання. Якщо нещодавно вважали, що державне ТБ апріорі слабше ніж комерційне, то сьогодні на прикладі російських ЗМІ бачимо зворотне (середня частка аудиторії ГРТ 25 — 27%, РТР 18 — 20%, а НТВ тільки 14 — 16%). У позитиві — зважена подача і формула сімейного каналу, що імпонує переважній більшості глядачів; непорівнянні з іншими каналами можливості прямих трансляцій; не кажучи вже про «гуманітарну» теледопомогу європейців і власне привілейований національний статус. І що ж бачимо в День незалежності?
Прологом телевізійного свята можна вважати відеозапис вручення «Зірки України» . Щось на зразок голлівудської алеї зірок перед Палацом культури і мистецтв (колишній Жовтневий палац). Незрозуміло, чому ця подія привернула увагу УТ-1 . Адже цей літній варіант «Людини року» пройшов декілька місяців тому і суспільного резонансу не викликав. Церемонія не становить і художньої цінності — знімалася явно без телережисера. Останній докір можна адресувати історичній виставі «Золоті ворота», що обрамляла церемонію в ефірі. «Плоска» картинка, яку знято двома камерами із залу, властива швидше місцевим каналам.
Яке свято без пісень. Ведучий програми «Спогади про майбутнє» М. Мозговий звернувся до естради 60-х. Некваплива лірична музика — «Чорнобривці», «Очі волошкові» тощо, без сумніву, порадувала старше покоління. Але сама передача здалася архаїчною. Ні стилізації, ні дизайнерських ходів, ні додаткової інформації. Молоді справедливо докоряють у забутті традицій. Але було б не зайвим подати їй приклад творчим підходом.
Логічною цього дня була поява фільмів із документальної комори УТ-1 . Коли ж згадувати про звивистий шлях української державності? Так члени української Гельсінської спілки розплачувалися за свої ліберальні переконання роками ув’язнень. Вони тоді вірили в те, що іншим здавалося нездійсненним.
Нагадуванням про трагічні сторінки історії пролунали постріли в «Останньому бункері» («1+1») . Фільм про криваві вилазки бандерівців і КДБ, де у мимовільних заложниках — усе мирне населення, було знято після перебудови. Це також частина нашої неоднозначної історії.
Спеціально до свята УТ-1 підготувало спецпроект Л. Лисенко з властивою їй довгою назвою «Наші люди, або Про найголовніше» . Насправді це виявилося «Не все так погано в нашому домі-2», але якесь безсистемне. Важливі державні теми громадилися, налізали одна на другу і замість пафосу створювали враження сумбуру.
А ось рупор податкової адміністрації «Казна держави» , навпаки, твердо гнула свою лінію — надавала слово тільки громадянам, які перебувають у захопленні від чергової річниці. Але як бути із тим, що, згідно з соціальними опитуваннями, майже 50% українців думають інакше й поки нема єдності між заходом і сходом України. Про поляризацію поглядів чесно говорили у святковому ефірі ТСН . Люди в кадрі новин «1+1» із декількох регіонів (а не тільки з майдану Незалежності) то лаяли своє життя та звинувачували владу, то раділи досягненням.
А найоригінальніший репортер «плюсів» Костянтин Грубич порадував нестандартною подачею Сорочинців . У його непарадному сюжеті головними були не державні мужі в солом’яних капелюхах, а беззмінний Гоголь ярмарку — артист Івакін.
«ЗАНАДТО» ДЛЯ СВЯТА НЕ БУВАЄ
«Мережевики» (СТБ, Новий, ICTV) відзначали 11-у річницю переважно новинами. Європейскість в організації параду, вибачення міністра оборони, кількість військових і оркестрів, а також правоохоронців, незвична розкутість мелодій і рухів військових — це підкреслили всі канали. ICTV щогодини подавав у ефір свої «гарячі новини» . Про парад розповідала Оксана Соколова , яка ефектно розпочала своє перше на цей день пряме включення з Хрещатика на фоні маршу військових з державним прапором. Її формулювання — «парад без брязкоту зброї» — залишилося найбільш точним з усіх, що прозвучали цього дня. Потрібно віддати належне оператору, який працював із Соколовою: кожен кадр було ретельно продумано, насичено символами свята (запам’ятався профіль хлопчика на фоні тризуба). У свою чергу, в уже денних включеннях Лариса Дудка намагалася вичавити все можливе з видовища на Європейській площі, включаючи пивний чемпіонат, а Андрій Макаренко — з фестивалю «Чайка» у Національному виставковому центрі. Підсумкові випуски «Фактів» цього дня вела експресивна Олена Фроляк . «Ми ще вчимося святкувати», — ці її слова можна назвати лейтмотивом усього святкування. А мрія Олени про тисячі людей із блакитно-жовтими прапорцями в руках за такої заразливої наполегливості ведучої може стати реальністю. У «Фактах» цього дня пригощали на буковинському святі хліба, змагалися єгері, відкривали пам’ятник Хмельницькому в Одесі, розповідав про кінофестиваль «Крок» володар його Гран-прі, український режисер Степан Коваль. Одним словом — замальовки країни святкової.
На Новому каналі — своя ізюминка. «Репортер» повідомив про завершення суперечки, де ж знаходиться географічний центр України на користь села Добровеличківка на Кіровоградщині, де встановили пам’ятний знак.
СТБ знайшов свій, непоказний ракурс на День Незалежності. Напередодні знімальна група «Вікон» відвідала напівзруйновану будівлю в центрі столиці, у якій ось уже десять років як повинен був відкритися музей Грушевського. Так, того самого Грушевського, до пам’ятника якого зранку так урочисто поклало квіти керівництво держави. Світлана Панькова, завідувач музею, чиї експонати вимушені тулитися в кімнатці Музею Києва, висловила припущення, що його все- таки коли-небудь відкриють усупереч бюрократам.
Вже в іншому ракурсі — зворушлива історія про незвичайного бездомного: у крокодила Васі з миколаївського зоопарку вже двадцять років немає свого басейну. Його вихователі також сподіваються, що до свого 50 літнього ювілею, який відбудеться наприкінці року, міссісіпський алігатор все ж отримає своє житло, а відвідувачі зоопарку — можливість нарешті побачити рептилію. Щоправда, тут уже не скаржаться на чиновників, а розраховують на спонсорів.
На «Інтері» привернула увагу одна прем’єра, але яка! Новий фільм Олега Бійми за романом Володимира Яворівського «Прощання з Каїром» . Активісти української культури заговорили мовою напруженого детектива. Замість еротичної романтики — сльози, насильство і безвихідь. Проте спрацювали професійно і, можливо, цей шлях пропаганди українського мистецтва виявиться ефективнішим, ніж канал «Культура» (яким керує О. Бійма на УТ-1).
Важко і, напевно, нереально прийти до свята у всеозброєнні. Але прагнення до досконалості похвальне. Як і усвідомлення того, що будівництво держави — справа рук кожного. Ось чому зрозуміла скромність Лариси Скорик (документальний фільм «Кредо», УТ-1 ), яка на виставці портретів під назвою «Творці незалежності», сказала просто: «Така назва для нас занадто...». «Занадто» для свята не буває. Особливо яскравого, яке надовго запам’ятовується. Зате дуже доречно в оцінці досягнутого. І це — вже прагматичне підбиття підсумків, яке у нас починають культивувати. Чи то йдеться про нову політичну систему суспільства чи про музей Михайла Грушевського.
