ЧИ МОЖНА В УКРАЇНІ ВИСЛОВИТИСЯ?
Свобода — це, насамперед, вибір. Журналіст завжди і за будь- якого режиму може вибрати між свободою галасу і свободою думки. Перше йому можуть заборонити, навіть у дуже демократичній державі, а друге підвладне тільки йому самому. Ніхто не може заборонити людині думати. Можна, звичайно, заборонити людині висловитися, але якщо думка сильна і своєчасна, вона знайде форму для зовнішнього вияву. А чи багато думок зараз народжує українська журналістика? Так, нам розкажуть будь-яку плітку, яка сьогодні з’явилася в країні, покажуть будь-яку катастрофу, опишуть будь- який скандал, але і на комунальній кухні нам запропонують приблизно те ж саме, тільки менше за масштабом. «Що людині цікаво? — вчив мене метр українського ТБ (нині він у великих чинах). — Упав літак — і всі дивляться, кров там усяка, люди плачуть...» А потім зітхнув: «Шкода, що літаки не падають щодня». Я, до речі, інтерв’ю цієї людини недавно читав і, уявіть, він також стурбований свободою слова в Україні.
Якщо дивитися на вищезазначене висловлювання з погляду інформаційної хвилі, то воно здасться не таким уже й абсурдним. Падіння літака є могутнім інформаційним мотивом. При цьому цей мотив створюється не журналістами, а обставинами. Отже, вони за цей мотив відповідальності не несуть. Тому ризик здатися некомпетентними для журналістів мінімальний. А ось якщо вказати причини до аварії, а літак не впаде, то тоді журналісти явно потраплять у халепу. Тому на катастрофу виїжджати простіше. Проте кожен журналіст повинен сам вирішити, що йому простіше. Він вільний обирати незалежно від режиму в країні. В Україні, у принципі, прийнятні обидва варіанти (попереджати і констатувати факт), і висловлювання обох позицій українське суспільство цілком приймає. Усе питання полягає у тому, наскільки професійно це може бути зроблено.
ЯКОМУ СЛОВУ ТРЕБА НАДАТИ СВОБОДУ?
Тут, мені здається, доречно поговорити про професіоналізм. Адже слово від слова відрізняється. Приїхати на місце катастрофи і трохи познімати там — це одне, а пов’язати трагедію з іншими фактами — це зовсім інше. У першому випадку журналіст — помічник оператора, у другому — це самостійний професіонал. Так ось, яке слово ми повинні звільнити? Яке слово ми повинні вибрати? Основна маса журналістів вибирає більш легкий шлях. У цьому немає нічого протиприродного. Багато хто з їхнiх колег за кордоном чинять так само. Люди заробляють на відрядженнях, на сенсаціях, на «гарячій» інформації, зрештою. Працює електронна пошта, супутниковий зв’язок, постійно йдуть прямі ефіри, але кількість думок не збільшується. Журналіст у цих умовах виступає здобувачем, але не переробником інформації.
Таким чином, інформація скиртується, але переробити її нікому. Вважається, що глядач (читач) переробить її сам. Але таку кількість щоденної інформації жодна людина переробити не в змозі. Крім того, інформаційні випуски і шпальти газет також не гумові, а тому журналісти часто роблять вибір за глядачів (читачів) без будь- якого на те аналізу. Аналіз (якщо це не відверта пропаганда) здатний інформацію стиснути, надати їй нової якості. Стискання інформації незмінно вловлює в ній думки. Але є й безлiч безглуздої (хоч і помітної) інформації, і якщо це як слід проаналізувати, то виявиться, що велика кiлькiсть журналістів реально не сказала нічого. Цілком може виявитися, що значні кошти, виділені на техніку, зв’язок і відрядження, витрачено даремно, що світу від цієї інформації ні тепло ні холодно. Але тоді напрошується висновок про те, що журналістам треба або підвищувати професійні навички, або покидати журналістику. А якщо змінити розмови про професіоналізм на розмови про свободу слова, то неприємних тем можна уникнути.
До речі, у розмовах про свободу слова упускається один важливий момент — інтерес самого журналіста. Часто цей інтерес навмисно замовчується і підміняється інтересами суспільства. Але інтереси конкретного журналіста і конкретного суспільства можуть і не збiгатися. Так, наприклад, створена машина новин часто працює сама на себе. Журналістам вигідні відрядження, дорога техніка, представництва в інших країнах. Все це подається під соусом, що ці витрати необхідні. Можливо, і так. Але що конкретно буде мати глядач від тих або інших новин, часто замовчується. Замовчується і те, до чого конкретно має привести та або інша інформаційна хвиля. А якщо замовчується, то, значить, відсутність свободи слова вигідна не тільки певній владі, але і певним журналістам?
ЧИ ХОЧУТЬ УКРАЇНСЬКІ ЖУРНАЛІСТИ СВОБОДИ?
Не варто поспішати відповідати на запитання, наскільки волелюбні українські журналісти. Можу сказати з досить великого власного досвіду роботи, що ніхто так не заважає журналісту працювати, як його побратим. То тему не поділять, то без жодної на те підстави начальству «здадуть», то ще які-небудь колізії. Принаймні більшість журналістів свободи своїм колегам явно не бажають. Основою для суперечок є все той же професіоналізм (точніше, його відсутність). Професіоналу немає чого боятися дилетантів, а тому він рідше вступає у подібні конфлікти. А ось дилетант шкірою відчуває, що від професіонала йому загрожує серйозна небезпека, а тому намагається завдати удару першим.
Зараз багато кажуть про пільги журналістам. З ними заграє як влада, так і опозиція. Але якщо журналісти мають які-небудь пільги, отже, вони повинні їх будуть відпрацювати — так принаймні, складається практика у нас, де немає виразних механізмів безвідносної до чиїх-небудь інтересів підтримки ЗМІ державою і контролю за цим з боку суспільства. Таким чином, ставлячи питання про пільги, журналісти ставлять питання про свою залежність. А коли про борги і надані пільги нагадують, то тут же порушують питання про свободу слова.
НАСКІЛЬКИ ВЕЛИКИЙ ПОЛІТИЧНИЙ ТА ЕКОНОМІЧНИЙ ТИСК НА УКРАЇНСЬКИХ ЖУРНАЛІСТІВ?
Міркування про те, що політики закривають рот журналістам, не дають їм донести до народу правду, швидше наївні, ніж відповідають дійсності. Насправді як і одні, так i інші ніколи не бувають у антагонізмі. Той антагонізм, який бачить телеглядач або читач, — тільки верхівка айсберга. Часто спостерігаємо програми, в яких журналіст активно нападає на сильного світу цього, поводиться з ним розкуто і навіть нахабнувато. Iз подібного видовища можна зрозуміти тільки одне — цей журналіст від цього політика зовсiм не залежить. Але картина змінюється, коли розмовляють зі «своєю» людиною. Коли від «неправильного» запитання залежить зарплата, ефір, становище. При цьому журналіст навіть не намагається зіграти в об’єктивність. Тобто наявна Мосьчина свобода. Можна гавкати, тільки коли можна. І не для того, щоб когось налякати, а щоб себе показати. Більш того, прямоефірний Моська все зробить, щоб інші не гавкали, оскільки його гавкання можуть заглушити. Так ось, основна маса журналістів зазнає тиск цих Мосьок, а зовсім не політиків. Основна частина боротьби ведеться за миски, а не за ідеї. В українському інформаційному просторі мисок більше, ніж ідей, але це всіляко камуфлюється. За «правду» постраждати якось благородніше, ніж бути «покусаним» власним колегою, а тому коло політичних героїв зростає.
Є багато прикладів, коли журналістські колективи з легкістю уникали політичного тиску, оскільки були єдиними і грали за певними правилами. За цими ж правилами вони примушували грати політиків. Єдине, що ламало цей опір, — підлесливість, яка, мов зараза, починала вражати членів колективу. Уражені підлесливістю, нехай навіть до дуже хорошої людини і політика, журналісти не в змозi йому допомогти. Вони здатні лише посилити противників, набити оскому тим, хто вагається, та ослабити союзників. Підлесливість — це екстаз, а чужий екстаз дорого не коштує.
Що стосується економічного тиску, то, по-перше, його зазнають усі без винятку громадяни, а, по-друге, більшість журналістів не дуже готова до конкурентної боротьби і до можливості чесно заробляти гроші. Тому й липнуть журналісти до політиків (а зовсім не навпаки), що хочуть отримати гроші з політичних, а не з економічних міркувань. Тому і не ставлять «безглуздих» запитань, побоюючись випасти з обойми «своїх». Бажання встановити партнерські відносини між політиками і журналістами зустрічається надто рідко. Журналісти замість того, щоб продавати професійні послуги, продаються з бебехами. Досить глянути на пресу нинішньої опозиції, щоб помітити, наскільки вона відповідає свободі і принципам демократії.
Але якщо існує ринок продажних журналістів і майже не існує ринку професійних послуг політикам, то чи тільки політики винні? Це проблема спільна як для політики, так і для журналістики. Тиск на журналістів буде завжди, але піддаватися цьому тиску щоразу їх ніхто не примушує.
ВИСНОВОК
Все це сказано не до того, що журналісти у нас погані. У нас журналісти хороші, у нас тенденції погані.
Українські журналісти, як і українські чиновники, — люди, в основній своїй масі, недурні, але все їхнє життя утопає у текучці. Виконується безлiч роботи, а в результаті — нічого значного. Усі спроби побудувати далекосяжні плани зазнають поразки. Таке середовище народжує людей спритних, але недалеких.
Можна сказати, що атмосфера журналістської праці не змінилася кардинально. Раніше журналіст не повинен був мати своїх думок, крім офіційно дозволених пропагандою. Тепер йому просто не дозволяється мати свою думку, і відхід від ідеології всіляко заохочується. Але не мати своїх думок і поважати чужі думки — речі не тільки різні, але й певною мірою протилежні. Якщо у роботі з матеріалом у журналіста взагалі жодних думок не виникає, то що можна сказати про його професіоналізм? Адже тільки думка спроможна зробити людину вільною, а якщо з цим проблема, то проблем зі свободою (в тому числі зі свободою слова) не уникнути.
