Нещодавно видавництво «Зелений пес» повідомило про вихід у світ нової книги відомого публіциста та історика українського походження Віктора Суворова під назвою «Її ім’я було Татьяна». Книжку презентують на цьогорічному Форумі видавців у Львові. Деякі медіа про це заговорили, деякі — промовчали. Але, в будь-якому разі, привід задуматися був. Адже мова йде про видання, автором якої є той самий Віктор Суворов (справжнє ім’я — Володимир Різун) — письменник, історик, дослідник, у минулому — розвідник, капітан Головного розвідувального управління Генштабу СРСР, який одним із перших наважився подивитися на причини початку війни між СРСР та Німеччиною 22 червня 1941 року не через рожеві окуляри сталінсько-брежнєвських стереотипів. Через свої погляди автор зажив слави «ворога Радянського Союзу». У 1978 році змушений був втекти у Великобританію, у той час як в СРСР його заочно засудили до розстрілу.
Його «Криголам» у середині 80-х перевернув з ніг на голову (чи навпаки) радянське уявлення про «миролюбний» Радянський Союз. Книжка стала бестселером, її переклали багатьма мовами, а сам Суворов-Різун, за визначенням критиків, увійшов у історію як людина-«криголам». Проте в українському перекладі його твори дійшли до нас всього рік (?!) тому. Саме тоді видавництво Капранових зробило перший легальний переклад книжки Суворова «Кузькіна мать». Минуло трохи часу — і на світ з’являється нова книжка. Певно, у головах трохи розвиднюється...
Схожа доля у свій час спіткала й книжки не менш відомого попередника Суворова — історика Олександра Некрича. Досвідчені читачі пам’ятають, що в жовтні 1965 року в московських книжкових магазинах з’явилася невелика, в м’якій обкладинці книжка під назвою «1941, 22 червня». Тираж в 50 тисяч примірників розійшовся за три дні, а незабаром, перекладену на різні мови, цю книгу читали в країнах народної демократії (радянських сателітах), а потім — і у Франції, Англії та США. Одразу ж на першій сторінці видання був такий абзац: «Війна увірвалася і закрутила у своєму вирі мільйони людських життів. Гітлерівська Німеччина віроломно й раптово напала на Радянський Союз. Раптово! Раптово? Раптово?!»
«Журналісти, особливо радіо і телевізійні, у своїй масі приходять в цех з такими обмеженими знаннями, що навіть не можуть претендувати на розуміння історії власної держави. І це, наголошую, українські журналісти. Проблема полягає також у тому, що вони не знають не тільки історії давньої, але й новітньої також»
З тексту книжки читач повинен був дізнатися, що в 1940—1941 роках від радянських розвідників та, навіть, дипломатів, що працювали за кордоном, Сталіну багато разів направляли відомості про військову підготовку гітлерівської Німеччини та очевидні наміри останньої напасти на Радянський Союз. Наводилися також конкретні терміни нападу. Однак вся інформація «вдало» проходила через «фільтр» наближених до Сталіна людей, які чудово розуміли ставлення «вождя» до «ворожих (англійських) провокацій», — саме так той іменував подібні повідомлення. Адже, як не дивно, Сталін куди більше довіряв «другові Гітлеру», ніж своїм людям, пише Некрич.
Книжка майже одразу викликала жорстку реакцію з боку ЦК. Згодом, за відмову «визнати свої помилки», Олександра Некрича виключили з лав КПРС, його книжку заборонили і звідусіль вилучили, а автора зацькували найбезжальнішим для науковця чином: результати його досліджень не публікували, до наукових конференцій автора не допускали, дозволу співпрацювати з аспірантами дослідникові не давали. Звільняти з Інституту історії АН СРСР, де Некрич у то час працював, також побоювалися, бо до того часу книгу та, відповідно, ім’я її автора, активно обговорювали за кордоном.
Не витримавши «дев’ять важких років», за висловом самого Некрича, відомий історик був змушений виїхати за кордон: спочатку — у Великобританію, а згодом — у США. Там він отримав посаду професора в Російському дослідницькому центрі Гарвардського університету в Кембриджі, штат Массачусетс. Відповідно, саме тут друком вийшли його наступні книжки: «Відмовся від страху», «Покарані народи», «Утопія при владі».
Однак тема початку війни сталінського СРСР проти гітлерівської Німеччини залишається своєрідним табу й сьогодні. Якщо в радянські часи у публіцистів і дослідників стояв вибір між так званою політичною доцільністю та історичною правдою (останньою «жертвували», перш за все, щоб уникнути різного роду репресій), то в ХХІ столітті — часі демократичних перетворень, плюралізму думок та свободи слова — всі табу повинні були давно стертися, а донесення історичної правди мало стати основною місією фахівців-інтелектуалів.
ТЕМА — ТАБУ
Утім, чи то за інерцією, чи то за відсутності необхідного багажу історичних знань (що виглядає імовірніше) радянська інтерпретація Другої світової війни і досі міфологізується медійним простором України. Приміром, нам дотепер розповідають про так звану Велику Вітчизняну війну, про напад на «мирний СРСР», який начебто став жертвою абсолютно неочікуваної агресії з боку нацистської Німеччини (насправді — найближчого союзника та головного стратегічного партнера). Ба більше, здається, свято в це вірять...
Зрозуміло, що в сусідній Росії такий офіційний історичний міф і сьогодні виступає засобом акцентуації вигідного для влади тлумачення подій 72-літньої давності. Але твереза оцінка такого «підігрування» неоімперській Росії вітчизняними журналістами, публіцистами ставить питання лише про одне: куди з таким розумінням історії вони рухають Україну? Адже, як колись вдало зауважила головний редактор «Дня» Лариса Івшина: «Журналістика, безумовно, відповідальна за спотворення системи координат».
На підтвердження цьому додамо, що про книги того ж Некрича в Україні практично не знають чи, принаймні, не згадують, а саме цього року минає 20 років з дня його смерті. З книжками Суворова ситуація виглядає трохи краще, але тенденція все ж помітна.... Певно, умами більшості українських інтелектуалів і досі володіє радянський дух неприйняття правди про справжні причини початку радянсько-німецької війни 22 червня 1941 року. Радянського Союзу вже давно немає, а радянські люди, як-то кажуть, залишилися... Хоча ще в 1969 році історик Андрій Амальрік пророкував смерть СРСР у своїй статті «Чи проіснує Радянський Союз до 1984 року?». Історичну деформацію повинні виправити вітчизняні журналісти, письменники, публіцисти, щоб на 22-му році державної незалежності більше не виникало питання, а куди ж із такою інтерпретацією історії взагалі може рухатися Україна.
Дати свою оцінку інтерпретації історичних подій, пов’язаних із початком війни між сталінським СРСР та гітлерівською Німеччиною в червні 1941 року, та прокоментувати роль медійного та письменницького середовища у донесенні історичної правди до суспільства «День» попросив Владислава ГРИНЕВИЧА, історика, автора книги «Неприборкане різноголосся: Друга світова війна і суспільно-політичні настрої в Україні, 1939 — червень 1941 рр.»:
— Проблема донесення правди про Другу світову війну полягає насамперед в тому, щоб зрозуміти, коли це все почалося і як воно сталося. Українці — люди пострадянські. Всі. Навіть молоді. Бо ми живемо в тій країні, яка 70 років знаходилася у складі сталінської імперії, в якій свідомо формувалася конкретна політика пам’яті. Не випадково в радянській історіографії найменш дослідженим був період 1939—1941 рр. Тоді просто говорили про те, як необхідно висвітлювати цю добу, а не про те, як все відбувалося насправді. Все це значною мірою робилося через те, що основною подією, яка мала увійти в свідомість суспільства повинна була стати дата 22 червня 1941 року — «віроломний і підступний напад Німеччини на СРСР». А те, що два роки перед тим Сталін і Гітлер фактично разом розв’язали Другу світову війну, нікого не цікавило. Адже, значною мірою, якби не підтримка Сталіна, то Гітлер би, певно, так і не наважився напасти на Польщу. Власне, навіть у середовищі тогочасних людей, які розумно оцінювали ці історичні події, були переконані, що, якби не підписання пакту Ріббентропа-Молотова, Друга світова війна не розпочалася б.
Тобто мова йде про цілий комплекс питань, які були дуже неприємними для радянської влади. Це й союз, і спільна війна з Гітлером, і не надто популярні спільні походи, це відкрита агресія проти прибалтійських країн, Польщі, Фінляндії... В цілому, мова йде про агресивний імперський період СРСР, коли Радянський Союз захоплював, зокрема, і чужі території, та приєднував їх до себе. Зрозуміло, що в Радянському Союзі про це не хотіли говорити і тодішній політичний апарат зробив усе можливе для того, щоб у свідомості людей війна починалася 22 червня. Щоб ми почули голос Левітана... Це, власне кажучи, і в фільмах відбивалося. Про це кожен рік писали і розповідали журналісти. А ті події, які передували цьому і фактично спровокували напад Гітлера на Радянський Союз, цілком свідомо замовчувалися.
— А чи змінилася ситуація із донесенням правди про міф «Великої Вітчизняної війни» сьогодні?
— Узагалі, за 22 роки української незалежності тема так званої Великої Вітчизняної війни, яка була чимось на зразок священної корови в Радянському Союзі, так і зараз на рівні політичної еліти та мас-медіа залишилася недоторканною. Багатьом досі здається, що переосмислення тих подій зараз є чимось на зразок наруги над пам’яттю наших дідів і прадідів, які воювали на тій війні. Тому й не дивно, що всі намагалися і намагаються сьогодні не зачіпати цю важливу, але вкрай неприємну тему.
Якщо ж взяти 1941 рік, то він є ще більш неприємним для мас-медійної інтерпретації. Це пов’язано не лише з тим, що Радянський Союз виявився неспроможним витримати німецький удар і вже на початку осені німці опинилися під Москвою та буквально в бінокль бачили Кремль (і це після того як так довго говорилося про міць і потугу Радянського Союзу), а через те, що в багатьох регіонах, по-перше, в тих, які тільки приєднали до СРСР, а також в Україні, Білорусі, була виявлена масова нелояльність до радянської влади, до Сталіна, до СРСР. У Києві в багатьох пунктах, в тому числі на Хрещатику, гітлерівців зустрічали з хлібом-сіллю. Люди очікували, що німці звільнять їх від сталінського режиму після голоду, колективізації, репресій... Гітлер значною мірою розглядався як популярна персона, яка прийшла звільняти народ від більшовиків. Звісно, потім стало зрозуміло, що не все так сталося, як гадалося, але спочатку було саме таке сприйняття. Тому і період 1941 року був практично замовчуваний.
А ще мова йде про масове дезертирство червоноармійців та багато інших фактів, про які нам нічого не говорили, але які насправді мали місце. Адже ми, приміром, не знали і про УПА, яка воювала і проти німців, і проти радянської армії. Тому ці всі фактори в своєму комплексі спричинили своєрідний «розкол пам’яті», коли в Західній Україні людям було відомо значно більше правдивої інформації, бо вони воювали проти Сталіна, а Східна Україна, навпаки, виступала активним споживачем радянської міфології.
Власне, тому ми й досі знаходимося в такій ситуації, що не знаємо і абсолютно не розуміємося на тому, а що ж сталося у нас, в Україні, що це за дата 22 червня 1941 року, коли розпочалася Друга світова війна, яку роль відіграв СРСР у її початку та чи був він жертвою у 1941-му. Звісно, на це була низка політичних причин, але чомусь пропагандистська інтерпретація історичних подій продовжує активно ретранслюватися і в наш час.
— Як, на вашу думку, можна викорінити цю пострадянську інертність?
— Можливо, я скажу непопулярні речі, але журналісти, особливо радіо- і телевізійні, у своїй масі приходять у цей цех з такою обмеженою кількістю знань, що навіть не можуть претендувати на розуміння історії власної держави. І це, наголошую, українські журналісти. Проблема полягає також у тому, що вони не знають не тільки історії давньої, але й новітньої також.
З одного боку, ця необізнаність викликана елементарними лінощами, а з іншого — така поведінка є проявом боязні сказати щось не те і поплатитися за свої слова, тобто є проявом елементарної самоцензури в умовах різної влади. Згадані фактори в своєму комплексі створюють надзвичайно негативний клімат у країні, бо журналісти, письменники не можуть чи не хочуть донести до суспільства правдиву інформацію, а це стає причиною того, що суспільство продовжує живитися цією пострадянською інерцією.
«ПРАВДУ ДІЗНАЮТЬСЯ, КОЛИ МЕДІА З ІСТОРИКАМИ БАГАТОРАЗОВО ПОРУШУВАТИМУТЬ ЦЕ ПИТАННЯ»
Варто також зауважити, що «Велика Вітчизняна війна» — один із наріжних міфів, який у сучасних умовах покликаний відтворити російську імперську зухвалу та зверхню ідентичність у новій інтерпретації. У цьому проявляється потужний вплив мас-медіа, зокрема через телебачення, на сході України. Навколо теми початку Другої світової війни повсякчас ламають списи, тому що вона продовжує залишатися полем бою між різними ідентичностями. І, власне кажучи, саме ця війна і пам’ять про неї значною мірою впливають на наші цінності, на наш політичний вибір, стратегічні орієнтири, стає фактором вибору ворогів та союзників. Тобто зіткнення ідентичностей існувало не лише тоді, воно існує й зараз.
У той же час, наш голос, голос науковців, в суспільстві можна буде добре почути тільки тоді, коли його багаторазово підніматимуть мас-медіа, письменники, і в команді з істориками говоритимуть правду про події минувшини, зокрема про 22 червня 1941 року. Тобто через газети, радіо, телебачення повинен відбуватися постійний лікнеп для суспільства.
Друга світова війна — це не до кінця усвідомлений суспільною свідомістю період. Безліч важливих моментів ми так і не можемо собі уяснити. А враховуючи те, що в нас є північний сусід, який абсолютно не сприймає концепцію правди, ба більше, намагається активно нав’язати свою, не до кінця правдиву, то ми в цьому випадку опиняємося в ролі такого собі карлика проти велетня. Нам важко на цьому полі діяти, тому журналісти разом із науковцями мають зробити все від них залежне для вирішення цього питання.
