У «Дні» від 16—17 серпня (№ 147-148) ми запропонували нашим експертам і читачам узяти участь у заочному круглому столі. Його, можна сказати, спровокував текст докторині історичних наук, політичної консультантки Олени Галкіної. Вона назвала ідею про створення всесвітнього російськомовного українського каналу вельми перспективною. Проте нам її аргументація не здалася незаперечною. І тому ми запропонували експертам відповісти всього на два запитання: так потрібен чи ні Україні російськомовний канал і чому? Думки розділилися. Сьогодні до нашої дискусії приєднується культуролог Володимир Шимальський.
Песимізм розуму, але оптимізм Волі
(А. Ґрамші)
Щодо цієї актуальної теми, мені згадалися радіопередачі Бі-Бі-Сі про поп- і рок-музику, які вів наприкінці 70-х минулого століття неперевершений Сєва Новгородцев. Ні, він не «вів» передачі, він «здійснював мовлення». Ми, хлопчаки, зовсім ще діти, ловили ці передачі, впивалися ними з жадібністю пілігрима, що заблукав у пустелі! Передачі були короткими — півгодинними, і один раз на тиждень (називалися «Програма поп-музики з Лондона»), але цього було достатньо, аби викликати у нас цілковите захоплення. Ми сиділи, затамувавши подих і нервово ковтаючи слину біля примітивних радіоприймачів — спідол і меридіанів — і думали про одне: щоб не глушили цього разу улюблену програму, що наші власті робили з упертою регулярністю. Боже, ми слухали про те, чому розпалися улюблені «Бітли», як організував свою нову групу Маккартні й за що дівчата люблять Міка Джагера... це була безцінне «інфо», високий клас, просто удар з розмаху! (До речі, Сєва, легендарний ведучий, за свій внесок у світову культуру, нарівні з «Біттлз», на початку нашого століття був нагороджений орденом «Британської Імперії».)
Нині уже абсолютно зрозуміло, що на тлі чавунної ідеології пізнього СРСР — це були не просто радіопередачі, а справжні ідеологічні ін’єкції західного способу мислення, свіжих ідей і принципово нових сенсів.
Усе це, (як кажуть прагматичні американці: it works!) дуже добре працювало і, врешті-решт, спрацювало: СРСР — войовничий і грізний монстр на глиняних ногах смертельно захворів, захитався — і впав. Як справедливо зауважує видний культуролог, професор І.Г. Яковенко, у дітей у 1960—1970-ті з’явилися нові казки: «Пеппі — Довга Панчоха», «Чарівник смарагдового міста», «Аліса в Країні чудес» та інші, які несли дітям абсолютно нову культуру мислення, і діти дуже добре вбирали її. Діти ці, подорослішавши, успішно закрили тему, над якою сушили голову їхні інтелігенти-батьки: поховали Радянський Союз! Зрозуміло, що це була не єдина причина руйнації радянської імперії, але, безсумнівно, і не остання; як вода точить камінь, так нові ідеологеми, десятиліттями підточували радянську глибу. Але ідеологія діє, як вода, просочуючись усюди в пошуках виходу; адже вода, згідно з одним авторитетним джерелом (!) (Дао де дзин, панове), подібна до «вищої доброчесності, бо вона ні з чим не бореться, але дає користь усім істотам, проникаючи скрізь і перебуваючи всюди, подібно до великого Дао.»
Те, що людська свідомість надзвичайно пластична, було зрозуміло політикам-маніпуляторам ще в середині минулого століття, але те, що вона надпластична, стало зрозуміло порівняно недавно. Неймовірна «текучість» свідомості, її масова сугестабельність (навіюваність) і схильність «чіплятися» за деякі зовнішні орієнтири висунули низку гіпотез, згідно з якими, у людей, у їхньому колективному несвідомому, існують, як у зграї риб, деякі соціальні рецептори, що дозволяють уловлювати навіть слабкі сигнали, що надходять ззовні, й орієнтуватися саме в тому напрямку, куди веде ватажок зграї. Насправді, певна річ, образливо, адже людина — «вінець природи» — раптом виявилася чи не біороботом, певною запрограмованою машиною, «автоматом із м’якого та приємного на дотик пластика», в який можна вставляти будь-яку програму, потрібний маніпуляторам «чіп», а потім виймати його та міняти на новий!
Людина, що перебуває під постійним бомбардуванням надлишкової інформації стає абсолютно дезорієнтованою: ії психологічний «сфінктер» швидко виходить з ладу, а оскільки Брехня в ХХI сторіччі набула, під потужним тиском Держави, нових небачених раніше інституціоналізованих форм, виявившись... постправдою — то окремий індивід став просто іграшкою-брязкальцем у пазурах усемогутнього агітпропу!
Значні маси людей у Росії, починаючи з 2014-го, дружно «підвелися з колін», і стали слухняно рухатися в тому інформаційному потоці, який задавала та намагається задавати кремлівська пропаганда. Владі вдалося створити міцну, як морський канат, паралельну реальність, у в’язких сітях якої до недавнього часу жила переважаюча більшість росіян. Удалося навіть «витравити» скорботну історичну пам’ять народу про не настільки вже далеке минуле, де Сталін усе ще був людоїд, а масові репресії були нестерпним суспільним болем.
Але кріт Історії не дрімає, і, схоже, зараз для Росії вкотре настає час, який породив відомий афоризм президента США Лінкольна: «Ви можете обдурювати частину людей протягом значного часу; ви можете обдурювати всіх людей короткий час; але ви не зможете обдурювати ВСІХ людей Весь час!» Боязке громадянське суспільство почало підіймати голову, почалася консолідація «незгодних»; у містах — тисячі протестувальників, частина з них, імовірно, на жаль, усе ще наші недоброзичливці, але вони не хочуть і не можуть більше миритися з життям у поліцейській державі, з політичним мороком, який усе густішає над РФ, і точна, правдива, майстерно подана інформація поза кремлівськими рупорами могла б стати надійною опорою для цієї молодої, свіжої, але ще поки «зеленої парості».
Повертаючись до нашої теми: вплив нового незалежного інформаційного каналу буде величезним, його неможливо переоцінити. Канал міг би ставити та вирішувати умовно наступні завдання:
• Трансляція у Світ нових ціннісних і поведінкових установок українського ГС, цінностей української культури, нове бачення українськими та зарубіжними інтелектуалами Майбутнього нашої країни та Світу.
• Творення та пропаганда «Українського світу» з нескороминущими цінностями людської гідності на противагу жупелу похмурого «русского мира», що несе сум’яття і страх для населення Росії.
• Створення нової когерентної ідеології для консолідації «русскоговорящих» у всьому світі; серед російського суспільства в спробі «склеювання» світоглядних розривів між різними прошарками та кластерами населення; допомога в створенні консенсусу як основи для демократичних трансформацій режиму.
• Викриття помпезної патріотичної тарабарщини російського керівництва та їхніх глашатаїв — кисельових із соловйовими.
• Систематичне руйнування прорадянської міфології, що транслюється кремлівською пропагандою. Викриття та видалення густого мазуту відвертої брехні, що безперебійно ллється з рупорів ідеологів авторитарного режиму.
• Сприяння зламу і ліквідації імперського еґрегора «русского мира», нав’язаного не лише населенню РФ і окупованим територіям, але й частині української громадськості.
Тепер декілька слів щодо дискусії, яка розгорнулася.
По-перше, на наш погляд, мова взагалі не може йти про контент з «розважалочкою» на кшталт дешево-примітивного, як на російському. Якщо це буде не новинний, (а хочеться додати — ідеологічний) канал, то в ньому немає щонайменшого сенсу. Ми практично протягом п’яти довгих років майже нічим не відповіли на розв’язану проти нас інформаційну війну, на яку наш північний сусід витрачає щорік мільйони в твердій валюті. Дещо робилося, але це було, скоріше, жалюгідним ягнячим беканням проти страхітливого завивання зграї вовків, і якщо новий канал не буде направлений у бік радикального виправлення цього становища — то гріш йому ціна.
По-друге: ніхто не може перешкоджати пропаганді нашої розкішної національної Культури, демонстрації наших цінностей, що ввійшли до глибокого клінчу з агресивною та ворожою нам ідеологією протиборчої сторони; чому ми повинні втрачати наше «шляхетно-українське», якщо це Наш всеукраїнський Канал? Зрозуміло, насамперед мають бути яскраві полотна наших цінностей, нашої гідності, нашого незломленого Духу! І якщо ми не в змозі «вкластися в те, аби навернути росіян до демократичних і загальнолюдських цінностей» (будьмо реалістами: ось «навернути» навряд чи вийде, але енергійно допомагати, сприяти цьому — так(!), тоді попереду нас маячать ще довгі болісні роки війни, у якої «не жіноче обличчя», і доки вона триває, вона смертельно загрожує «побудові успішного національного проекту». І жоден «русский мир», з центром у Києві — просто неможливий: він розчиниться «як роса на сонцi», бо це буде вже тотально український світ! Головне завдання путінської Росії — знищити Україну як дієздатний суб’єкт міжнародного політичного поля, і доки хребет цього північного, мілітаризованого до зубів Левіафана не буде зломлений — не цікавитися «що там за «поребриком» не вийде, а якщо ми насправді візьмемо на озброєння цю дивну (хоча дуже популярну) страусячо-пацифістську стратегію, то скоро виявимо — борони нас Боже (!) — що жодних «поребриков» більше немає і що ми вже і справді «єдиний народ» і Путін з Медведчуком приймають військовий парад на Майдані, де услід за полком Богуна звитяжно крокує Кантимирівська дивізія.
По-третє, не треба побоюватися передач на російському, адже ми ведемо боротьбу з ідеологічним супротивником, і уявіть собі, наприклад, передачі того ж Бі-Бі-Сі, яке б розгорнуло по всьому світу активну агітацію... виключно англійською! Наші складні зарубіжні партнери знаються на інформаційних війнах, вони ведуть їх вже не одне століття, і тому переймати цей досвід може виявитися безцінним скарбом, що відкриває для нас несподівані можливості.
А щодо того, хто ж зможе витримати це інформаційно-ідеологічне протистояння, — то сумніви тут марні: бійці завжди знайдуться, жодного паралічу Волі в українців не спостерігається, тому ми впевнені: цілодобова лоботомія російського населення в режимі On-line, де головний хірургічний інструмент — телевізор — може втратити свою ефективність. «Карфаген має бути зруйнований!»
