Назва «Балкан» у перекладі з турецької мови означає «мед» і «кров». І справді, на землях цієї частини Південно-Східної Європи з давніх-давен точилися кровопролитні війни з єдиною метою — заволодіти нею. Значна частина Балканського півострова багато століть перебувала у складі мусульманської Туреччини. І тільки після витіснення турків військами Австро-Угорської імперії із захоплених територій ці простори з 1890-х років почали заселятися українцями з Галичини, яка на той час входила до складу Австро-Угорщини.
За переписом населення 2001 — 2002 років у Македонії проживає понад 100 українців, у Сербії — майже п’ять тисяч, у Хорватії — приблизно дві тисячі, а в Боснії та Герцеговині мешкає від чотирьох тисяч до чотирьох із половиною тисяч вихідців з України. До початку останньої війни на теренах колишньої Югославії їх було значно більше, але велика частина під час бойових дій емігрувала до США, Канади, Австралії, Німеччини...
Із 17 лютого до 7 квітня цього року спеціальний кореспондент газети «День» за підтримки Посольств України досліджував життя української діаспори в Македонії, Сербії, Хорватії, Боснії та Герцеговині. Журналістський маршрут Балканським півостровом тривав 51 день і становив 2713 кілометрів.
ПРО ПРАПОРИ, ЧАРІВНІ ДВОРИКИ, ЛЮДЕЙ І ЛАЗИ
Перші враження хоч і поверхові, зате свіжі та яскраві...
Колись православна Македонія (нині її територія приблизно така, як Київська область) 500 років перебувала під гнітом мусульманської Туреччини. Тепер над цією незалежною країною, куди не глянь, майорять державні прапори малинового кольору із зображенням золотистого сонця з промінням. Але найбільше їх над колишніми турецькими фортецями.
У Македонії навколо осель — не кам’яні стіни, а ошатні символічні парканчики з кованого металу. Кожне подвір’я за тими парканчиками з кованого металу — ніби маленький ландшафтний парк із кам’яними гірками, мініатюрними водяними млиночками на штучних водоспадах, з острівцями на звивистих річечках... І квіти, квіти, квіти... Кожне подвір’я чи дворик у Македонії — це ніби візитна картка господарів оселі або зелена перлинка, яку вони показують подорожнім.
У місті Скоп’є (це столиця Македонії) курсують вулицями автобуси різних кольорів, які зроблені в Україні — у Львові. На зупинках ніхто не штовхається, щоб зайти в транспорт першим, бо люди в Македонії спокійні, гарно виховані та сповнені внутрішньої гідності. За багато днів мого перебування в місті Скоп’є я не побачив на вулицях жодної п’яної людини або хоча б із початою пляшкою пива... І ще одне. Македонці дуже цінують життя й уміють ним насолоджуватися: у вихідні вони не працюють, а відпочивають у своїх двориках (смажать на вогні м’ясо та п’ють вино або ракію), ходять у гості чи на прогулянки за місто. Особливо люблять жителі Скоп’є підніматися на верхівку гори Водно і звідти милуватися своїм містом, яке розкинулося внизу серед гірських хребтів, ніби у величезній чаші із зубчастими краями...
Коли я теж піднявся на верхівку гори Водно, то поглянув звідти на столицю Македонії іншими очима, бо вже знав: 26 липня 1963 року місто Скоп’є було зруйноване страшним землетрусом, внаслідок якого протягом 20 секунд загинуло 1070 людей і майже 3000 отримали поранення. Майже всі будівлі стали тоді руїнами. Тодішній президент Югославії Йосиф Тіто на другий день після землетрусу сказав такі слова: «Скоп’є пережило небачену катастрофу, але ми відбудуємо місто. За допомогою всього нашого суспільства воно стане гордістю й символом братерства та єдності південнослов’янської та світової солідарності».
Майже 80 країн світу направили в Македонію рятувальників, фінансову і гуманітарну допомогу...
Вночі, коли люди сплять у своїх оселях, на вершині гори Водно світиться великий православний хрест — оберіг. Його встановлено після того страшного землетрусу. І мешканці Скоп’є вірять, що хрест убереже їх від нової катастрофи...
УКРАЇНСЬКА ПОЕТЕСА В МАКЕДОНІЇ
Ще до поїздки в Македонію я знав, що референт-перекладач Посольства України в Македонії — Віра Чорна-Мешкова, член Національної спілки письменників України. Вона також автор книжки поезій «Київські епіграми», нагороджена орденом княгині Ольги, навчається заочно в аспірантурі на кафедрі української мови Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка...
Тож коли ми познайомилися в Скоп’є, я сприйняв цю елегантну жінку як землячку з України і під час розмови про поезію Павла Вольвача, між іншим, запитав: «Звідки ви родом?» І почув у відповідь: «З Автономного Краю Воєводина. Тобто із Сербії. З міста Інджія...» — «Ви жартуєте?» Але виявилося, що це не жарт, а чиста правда...
— На Балкани мій дідусь Пилип Чорний, — розповіла пані Віра, — приїхав 1913 року. Його батьки були родом із села Поручин, нині Бережанського району Тернопільської області. А рід моєї бабусі Юстини — теж із Тернопільщини, але із Заліщиків. Моя мама Цвета — македонка, а батько — українець. Від нього та від дідуся й бабусі я й навчилася української мови.
— А звідки у вас таке володіння нею та глибоке знання української літератури?
— Я ж раніше навчалася на філологічному факультеті Київського державного університету імені Т. Шевченка. За свій рахунок, до речі...
Ще 17 років тому я переклала македонською мовою «Назара Стодолю» Тараса Шевченка. П’єсу ставили студенти університету Святих Кирила і Мефодія та учні гімназії імені Георгія Димитрова у Скоп’є. Нещодавно у нас македонською мовою вийшли з друку книжки вибраних творів Тараса Шевченка і Лесі Українки. Я теж переклала для журналів з української мови македонською твори Романа Лубківського, Павла Мовчана, Любові Голоти, Павла Загребельного, Андрія Малишка, Ліни Костенко, Івана Драча, Юрія Андруховича... Перекладаю також твори кращих македонських поетів і прозаїків українською. До речі, вже готові до друку книжки «Українські народні казки» македонською мовою та «Македонські народні казки» українською теж у моєму перекладі...
— Цікаво, яке у вас було відчуття, коли ви вперше приїхали в Україну?
— Я тоді пішла пішки від Київського залізничного вокзалу до червоного корпусу університету імені Шевченка. В ту дорогу я взяла із собою вишиту українську сорочку, яка мені залишилася у спадок від бабусі Юстини. Та сорочка, вишита синіми, червоними, золотистими й зеленими нитками, немов якась чарівна жар-птиця з минулого, приєднала мене до сучасної України, і мені здавалося, що я тут живу. Після тієї першої поїздки до Києва я побувала в Україні багато разів і жодного разу не розчаровувалася в ній, бо там мені все близьке та рідне. І я все роблю для того, щоб Україна розвивалася, міцнішала й увійшла в Європейський дім повноправно й назавжди.
УКРАЇНЦІ З-ЗА УРАЛУ НА БАЛКАНАХ
У цю поїздку на Балканський півострів я взяв свою фотовиставку «Українці за Уралом»: понад 100 кольорових знімків про життя наших земляків у Російській Федерації — в Сибіру, на Далекому Сході, за Північним полярним колом. Перше відкриття фотовиставки відбулося у Скоп’є. Пізніше світлини експонувалися також у Сербії, Хорватії, Боснії та Герцеговині. Фотознімки демонструвалися по багатьох каналах телебачення. Українці відгукувалися з різних куточків, і я щиро радів, що моя фотовиставка стала своєрідним інформаційним мостом між українцями, які живуть за Уралом і на Балканах.
Я про таке навіть не мріяв. Але так сталося.
Кілька разів, щоб було різне освітлення, я ходив до центрального парку Скоп’є фотографувати бронзовий пам’ятник Тарасові Шевченку, відкритий тут 19 травня 2009 року. Неподалік від погруддя поета височіє прекрасна сосна, крона якої нагадує український тризуб, і від цього несподівана композиція із бронзи та живого дерева була не просто загадковою, а й навіть містичною...
Пізніше я зустрівся з академіком Македонської академії наук і мистецтв Томе Серафімовським — автором пам’ятника Тарасові Шевченку в Скоп’є. Скульптор розповів мені, що перш ніж розпочати роботу над погруддям Кобзаря, він добре вивчив історію його життя, перечитав багато поетичних творів. Особливо вразив «Заповіт» і незламна життєва позиція бунтарського поета, яка стала духовною та моральною опорою для українського народу в багатовіковій боротьбі за незалежність. Саме тому македонський скульптур і зобразив Тараса Шевченка з одухотвореним обличчям людини, яка має дуже сильну наступальну вдачу.
Пізніше, дізнавшись, що спонсорами пам’ятника Кобзареві у Скоп’є були почесний консул України в Республіці Македонія Йовіца Гюрічич і заступник генерального директора приватної компанії «Спеціальна опрема — ДОО Скоп’є» Зоран Лалич, я поїхав сфотографувати їх для моєї майбутньої фотовиставки «Українці на Балканах». Пощастило мені зустрітися і з Блаже Рістовським — академіком Македонської академії науки і мистецтв, який бере діяльну участь у підготовці академічного видання «Кобзаря» Тараса Шевченка в перекладі македонською мовою. Цей учений є також ініціатором міцних творчих зв’язків македонських та українських науковців у сфері культурології, історії, освіти, мовознавства й літератури.
Особливо мені закарбувалися в пам’ять під час нашої розмови останні слова академіка Блаже Рістовського: «Я дуже радий, що в моєму житті присутня Україна, що її люди стали дорогою частиною мого життя. А коли я бував у Києві саме о тій порі, коли цвітуть білосніжні каштани, то зі мною відбувалося диво: я знову немовби молодшав на Хрещатику...»
«ВІДГУКНІТЬСЯ, ЗЕМЛЯКИ!»
Предки голови Громади українців імені Лесі Українки в Македонії Івана Сидоренка та активіста цього ж об’єднання Володимира Андрійченка — родом із Харківщини. Вони сказали: «Якщо в Україні є наші родичі, то просимо, щоб вони відгукнулися до нас у місто Скоп’є. Може, озовуться й ті земляки, які знають хоч щось про наших дідів і бабусь. Ми будемо дуже раді. Відгукніться, земляки!..»
МАРШРУТ КРІЗЬ ЦИКЛОН З АТЛАНТИКИ
Коли я їхав у місто Охрид, щоб сфотографувати пам’ятник творцям слов’янського алфавіту й писемності Святим Кирилу і Мефодію, то не раз згадував на засніжених перевалах, що назва Македонія означає «високогірська земля». Пам’ятник двом македонським просвітителям, який стоїть на березі Охридського озера, фотографував у хуртовині, бо з далекої Атлантики холодний циклон раптово приніс темні хмари, які почали засипати білим снігом зелені та квітучі схили гір і вулиці південного міста з пальмами...
Уночі, коли вже повернулися з Охрида у Скоп’є, то після таких бентежних вражень мені снилися дивовижні сни: білі дерева, люди і будинки в білій хуртовині, засніжені автомашини, які застрягли в білих заметах на високих гірських перевалах, чорні, як смерть, глибокі урвища, яскраві македонські прапори на скаженому вітрі із зображенням золотистого сонця, вродливі жінки з квітами в руках і сніжинками на шовковистому волоссі...
Після тієї важкої та небезпечної гірської дороги я несподівано відчув, що горда і незалежна Македонія разом із нашими земляками — українцями вже ввійшла в мою душу й серце і стала назавжди частиною мого життя.
