«Свобода слова» на ICTV дала поштовх до появи на українському телебаченні цілої низки суспільно-політичних ток-шоу ідентичного формату й зі схожим ім’ям. Саме з ICTV почалася хвиля «телесвобод». Для читачів «Дня» розмова з генеральним продюсером каналу Михайлом Павловим, якому ми завдячуємо появою в українському ефірі першої «Свободи», може бути цікавою хоча б тому, що зі слів медіа-керівника стає зрозуміло, чому «Свобода слова» є саме такою, а не інакшою, і чому редакція програми не цурається запрошувати до себе жириновських-затуліних. Тож, про еволюцію формату, потребу поєднувати змістовність і скандальність, про те, як змінився глядач і за яких умов формат суспільно-політичного ток-шоу може назавжди залишити наш екран — розмова «Дня» з генеральним продюсером ICTV Михайлом Павловим.
— Телеканал ICTV був одним із перших на українському телебаченні, хто запровадив формат суспільно-політичного ток-шоу в тому вигляді, в якому він існує і сьогодні, в тому числі — на інших каналах. Як один із творців цього формату, ви можете робити висновки щодо його еволюції...
— Безумовно, поява формату «Свободи слова» надала серйозний імпульс процесу відкритості політики в Україні. Еволюція, з одного боку, була передбачуваною, а з іншого — неочікуваною. Адже політики сприйняли цей майданчик достатньо органічно й почали самі потрохи проявляти творчу активність, розвиваючи свої політичні образи. У певний момент основне дійство політичного життя перенеслось саме на майданчики таких шоу. Сьогодні нам нелегко знайти баланс між спробою розібратись, що дійсно відбувається у політиці, куди рухається країна, і неодмінною складовою шоу — конфліктами та скандалами.
Внутрішньо глядачі, можливо, чортихаються від цього безумства, їм набрид цей цирк. Але, при цьому, коли починається якась змістовна важлива розмова, їм раптом стає нецікаво.
— Чудову фразу сказав Матвій Ганапольський у одній із програм «Шустер Live»: коли політика зростається з шоу — це «жириновщина». Як ток-шоу вплинули на політику, ми розуміємо. А як на ток-шоу впливає якість української політики?
— Я розумію висловлювання пана Ганапольського, але мені здається, що найважливіше, що ми маємо усвідомити, полягає в тому, що це ті політики, яких ми обираємо. У Росії обирають Володимира Жириновського, і він достатньо тривалий час підтримується певною великою електоральною групою. Нам часто закидали, мовляв, навіщо ви його запрошуєте, хто він такий. А він тоді був, не багато не мало, заступником голови Державної думи Російської Федерації. А це серйозна посада. Речі, які він каже, — відображення настроїв певної частини населення Росії. Тому нам потрібно докопатись до глибини того, що каже Жириновський.
Такі герої, як Жириновський і Затулін, я вважаю, більше зробили для усвідомлення українцями потреби самим розібратись зі своєю незалежністю, зі своєю державою, ніж багато наших націонал-патріотичних героїв.
— А як змінився глядач суспільно-політичних ток-шоу?
— На мою думку, люди за цей час значно змінились. У них виникла реальна потреба розбиратись не з почуттями до політиків (бо раніше виборчі кампанії апелювали до людських почуттів і політики постійно загравали з прагненнями й бажаннями людей), а вдивлятись і вслухуватись у зміст і, головне, в дії наших політичних героїв. Мені здається, у суспільства виникла потреба в новому змісті політики.
— Чи отримують вони цей новий зміст завдяки ток-шоу?
— Відкрию маленьку таємницю. Уже кілька років, як правило, ми ділимо аудиторію, так би мовити, по «цивілізаційному розлому». Різні частини Україні мають різну історичну долю, там є різні вектори сприйняття, різне бачення долі України. Є різні політичні пріоритети. І ми намагаємось зрозуміти, якою змістовою тезою та яким персонам вдається об’єднувати цих різних людей. Іноді результати дуже цікаві. Наприклад, останнім часом представники комуністичної партії раптом почали об’єднувати дві абсолютно різні аудиторії. І це зрозуміло: на фоні повного паралічу влади, політичної та економічної кризи до лівих ідей починають прислуховуватися. Але в основному об’єднання іде за рахунок монологів експертів — тих, хто не експлуатує розкол країни в політичних цілях. Почали звучати заклики не підіймати питання мови, НАТО тощо, і це правильно, бо їх все одно неможливо вирішити вже завтра. Такими питаннями треба займатись системно. Насправді системних дій влади у розвитку сучасної культури чи української мови немає. Поки навчились тільки забороняти та нав’язувати циркулярами. Український продукт має бути якісним, тоді він стане ефективним.
— Одночасно цей якісний український продукт не повинен ігноруватися, масові канали мають його транслювати. Чому ж не транслюють? Це має бути державна ініціатива чи все ж ініціатива каналів?
— Держава може зробити так, щоб комерційні канали відчули, що робити українське — економічно вигідно. Скажімо, у Олександра Роднянського, якого я знаю ще з радянських часів, ніколи не було мрії створювати україномовний телевізійний канал, з якісним кінопоказом і програмуванням. Але одного дня економічні та політичні фактори склалися так, що він створив канал «1+1», з практично стовідсотковим звучанням української мови.
— Існує такий феномен, який соціологи називають «маятником культури, що згасає», коли масовій аудиторії показують продукт низької якості. Це призводить до зниження рівня потреб аудиторії, що, в свою чергу, зумовлює зниження якості продукту. Це те, що відбувається сьогодні на українському телебаченні. Щоб цю ситуацію виправити, потрібно виключно державне втручання?
— Безумовно. Комерційні канали будуть задовольняти попит глядачів шляхом найменшого спротиву. Але є потреби суспільства. Їх треба сформувати, озвучити, розробити програму реалізації, виходячи з можливостей, та виконувати. Ця програма може включати й регуляторну політику по відношенню до комерційних каналів — де заборон буде менше, ніж стимуляції.
— В умовах системної кризи ЗМІ можуть діяти за описаним «принципом маятника», а можуть «тягнути» на собі суспільство. Наприклад, запрошуючи таких постатей, як Іван Дзюба, Ліна Костенко... Або за допомогою форматів, де з’являлися б тільки експерти без політиків?
— Ми так періодично й робимо. Такі експертні «ін’єкції» ми проводили й проводимо. Ще одна технологічна таємниця: ми постійно здійснюємо ротацію експертних рядів. Шукаємо людей — носіїв нового цікавого та якісного змісту. Деякі відмовляються приходити, хоча, я вважаю, це неправильно, бо «Свобода слова» максимально дистанціювалась від поняття «політичний цирк». І треба використовувати можливість донести своє бачення процесів до багатомільйонної аудиторії. На мою думку, ми сформували свого глядача, який може і хоче замислюватись про те, що відбувається в цій країні. В України є шанс, можливо, останній, визначитись зі своїм демократичним устроєм, що сьогодні непросто, бо в умовах цієї кризи вже з’явився попит на авторитарний режим.
— Стартував ще один суспільно-політичний проект «Я так думаю» з Анною Безулик. Чи не багато «свобод» для одного інформаційного простору? Це гласність? Чи дезорієнтація?
— Я якось зустрівся зі своїми друзями, до речі, «просунутими» людьми, які не займаються ні політикою, ні телебаченням. І ось вони кажуть мені, що все, мовляв, перетворилось на політичне шоу. Але я вважаю, що багато «свобод» не буває. «Свободи» дозволяють побачити весь діапазон політичних думок, а не якусь окрему точку зору одного політично заангажованого каналу. Є можливість замислитися, а таких можливостей не так вже й багато на нашому ТБ. Я хочу, щоб через нашу програму телеглядачі зрозуміли, що сьогодні конче потрібні політики, які вміють будувати країну, а не борються за гроші й ресурси. І що є солідарна відповідальність між політиками та суспільством.
— У мистецтвознавстві існує така думка, що коли людство прийде до певного ідеально устрою, зникне скульптура й потреба в ній. А коли й за яких умов могли б зникнути суспільно-політичні ток-шоу?
— За комунізму... Я жартую. Це питання складне. Люди втомились від шоу, але не розуміють однієї важливої речі. Якщо все буде робитись у тиші, буде значно гірше, бо великі гроші люблять тишу. І ми черговий раз будемо ошукані. Проблеми будуть, коли з екранів говоритимуть лише про світле майбутнє. Така тенденція є в Росії. Правильно це чи ні — вирішувати самим росіянам. Головне, щоб ми могли осмислено використовувати телевізійну реальність, а не вона нас.
