Історія сучасної незалежної Естонії (як і решти пострадянських країн) розпочалася у 1991 році. До того часу існувала Естонська РСР, яка була насильницьки включена до складу Союзу 6 серпня 1940 року. Відтак, повернувши свободу через 50 років, естонці впевнено стали на шлях поступу і вже у 2004 році отримали членство в ЄС. Сьогодні Естонія має лише 6% державного боргу. Це найнижчий показник серед усіх країн Єврозони. Як прибалтам вдалося побудувати громадянське суспільство та вдало використати радянський досвід для розвитку власної держави? Чи існував в Естонії такий антропологічний субстрат, як «радянська людина», який і досі проявляє себе на теренах України? Що важливіше для держави і суспільства — економічна сфера чи грамотна гуманітарна політика? На ці та інші актуальні запитання відповідав голова естонської делегації ПАРЄ, депутат парламенту Естонії Андрес Геркель у рамках дискусії на тему «Шлях від радянських республік до європейської демократії. Порівняльний аналіз: Грузія, Естонія, Україна, Азербайджан, Білорусь, Молдова», що відбулася у книгарні «Є» минулого тижня з ініціативи журналу «Український тиждень».
Для європейських парламентарів такі поняття, як «свобода слова», «права людини», є самоочевидними, більшість із них не до кінця може зрозуміти, чому українське суспільство постійно знаходиться у стані конфронтації. Щоправда, Андрес Геркель на початку зустрічі визнав, що мільйону населення пояснити важливість того чи іншого вектору розвитку держави легше, аніж 46 мільйонам. Як влучно зазначає київський історик Кирило Галушко: «Якщо в Естонії — одна національна ідея, то в Україні — більше 45 мільйонів ідей». Звичайно, не слід розуміти цю тезу буквально, бо країни Балтії теж мають свої локальні труднощі і внутрішньодержавні проблеми. Скажімо, існує деяка напруженість у відносинах Литви і Польщі у зв’язку з національними меншинами: польський уряд вимагає від литовського створити близько 100 польських шкіл на Сході Литви, де проживає польська меншина. У відповідь на цю заяву Литва висуває зустрічні вимоги щодо створення литовських шкіл у Польщі, де проживає литовська меншина. Словом, треба відсторонюватися від думки про те, що «добре там, де нас нема».
Але, мабуть, найголовніше, що відрізняє прибалтійське суспільство від українського — це державна гуманітарна політика, яка абсолютно чітко й дієво спрямована на збереження національної пам’яті. Пан Геркель зазначає: «На пострадянському просторі націоналізм часто має негативну конотацію. Його вважають перешкодою демократії. Але я переконаний, що етнічна свідомість, ідентичність народу — це, навпаки, одна з найважливіших умов його існування».
Зрозуміло, що 50-річне, а для України — 70-річне перебування у складі Радянського Союзу, країни, де всіма можливими способами провадилася політика створення індивіда без національності, не могло завершитися безслідно. Розпад СРСР залишив по собі цілі покоління людей без сформованої національної ідентичності, які на той момент не знали, з якою країною себе ототожнювати. І ця ситуація, про що неодноразово писав «День», вимагала глибокої, зосередженої, цілеспрямованої роботи з суспільством.
Андрес Геркель переконаний, що «внаслідок розпаду СРСР у таких країнах, як Молдова, Україна і Білорусь, виникло явище розділеної ідентичності». За словами естонського політика, проблема України сьогодні полягає не так в особистості президента, як у тому, що існує велика штучно створена розрізненість у світогляді народу. Наприклад, Естонія свого часу зробила наголос саме на розвитку автентичних національних цінностей. «Латвійська політика є дуже залежною від олігархів. Естонія ж ніколи не зазнавала такого впливу. А геополітика — це взагалі справа імперських амбіцій. У випадку Естонії потрібно вести мову про цінності, про самовизначення», — вважає пан Геркель. До речі, якщо говорити про цінності, то, на його думку, в ЄС не так гостро стоїть проблема економічної сфери, як ціннісної.
Не обійшлося під час дискусії й без актуального для України запитання: яким чином можна регулювати стосунки з Росією? Жартівливо назвавши СНД «священним союзом президентів проти їхньої опозиції», депутат естонського парламенту декілька разів зробив наголос на потребі національного пробудження в Україні, яке, на його думку, є нічим іншим, як об’єднанням різних за характером суспільств. Раніше одному з естонських видань він сказав наступне: «Гра Росії має глобальний масштаб. Росія використовує воєнну силу проти Грузії, за допомогою газової політики намагається притиснути Україну і диктувати свої умови всьому світові». На жаль, конкретного шляху подолання напруженості, що існує між Україною і Росією, пан Геркель не вказав.
Зрештою, це й не повинні вирішувати зовнішні спостерігачі. Тут ідеться про наші національні інтереси, наші сподівання та наше майбутнє. Але у вихованні гідного ставлення до своєї держави та історії справді є чому повчитися у прибалтів.
