Здається, наші майстри телеекрана зазбиралися в літні відпустки. Узяла «тайм-аут» «Велика політика» Євгенія Кисельова, а Савік Шустер замість звичайної передачі вирішив запропонувати публіці «вибране» з попередніх передач, починаючи з Нового року. Це було цікаво в тому сенсі, що, переглядаючи ще раз виступи політиків, кожен міг переконатися, що нічого не змінюється. Полум’яні філіпіки, демонстрація виразок суспільства, звинувачення, що тягнуть не на одне десятиліття ув’язнення, заклики, вимоги й... нічого в результаті.
Телевізійні ток-шоу самі собою, а життя в країні — саме собою. Дві паралельні прямі, що не перетинаються.
ЩЕПЛЕННЯ НАХАБСТВА ДЛЯ ВЛАДИ
На відміну від «імпортних» майстрів, на каналі ТВі Микола Княжицький демонстрував не відпустковий, а цілком бадьорий робочий настрій. Зокрема, він запросив до студії Юлію Тимошенко. Спочатку поговорили про нинішній етап українсько-російських економічних відносин, про прагнення олігархів за всяку ціну (навіть ціну здачі національних інтересів) забезпечити нижчі ціни на російський газ для своїх підприємств. Виявилося, що це можна зробити, лише передавши «Газпрому» українську ГТС. Інших можливостей тут немає. А завжди, коли постає питання: інтереси України чи інтереси олігархів, Україна програє.
Ось і Верховна Рада 14 червня віддала газ українського видобутку приватним особам для експорту за кордон. Якби влада чесно в цьому зізналася, то стало б зрозуміло, чому українцям постійно підвищують ціни на побутовий газ. Треба ж олігархам придбати черговий палац, океанську яхту або бразильського футболіста для клубу, який патронуєш. Тож не будемо дріб’язковими, зберемо їм грошей. Та ще віддамо в їхні руки решту 30% облгазів, бо 70% уже в них. Йде активне перекачування держбюджету України до кишень окремих осіб.
І все це на тлі шаленого зростання цін. Вони в Україні на все, крім хліба, вищі, ніж у Європейському Союзі. Що ж, це природно. Російський олігархат має можливість фантастичного збагачення коштом експлуатації природних ресурсів: газу, нафти, лісу й ін. Для їхніх українських колег через відсутність такої кількості вмісту надр головним «природним ресурсом» виступають громадяни України, яких експлуатують через високі тарифи на житлово-комунальні послуги, штучну інфляцію, низькі зарплати й пенсії, високі ціни й розкрадання державної скарбниці, яка є загальнонародною власністю, а фактично — годівницею для олігархів і вищої бюрократії.
Буквально за півтора року правління Партії регіонів купівельна спроможність гривні, за даними Ю.Тимошенко, зменшилася вдвічі. А за даними ООН, 80% людей в Україні живуть за межею бідності. Як заявила екс-прем’єр-міністр, Партія регіонів уже ухвалила закон про приватні пенсійні фонди, з якими, швидше за все, станеться те саме, що й з так званими довірчими товариствами («трастами») за часів Кучми, коли в людей зібрали гроші, нібито для їх інвестування кудись з прибутком для вкладників, а потім активісти «трастів» з грошима зникли. До речі, автор статті спостерігав особисто цю страждальницьку історію, працюючи в Київському університеті ім. Тараса Шевченка 90-х років минулого століття. Тоді багато моїх колег понесли свої гроші (хтось 300 дол. , хтось 500 дол. і так далі) до цих самих «трастів», де їм обіцяли швидке збагачення. І, певна річ, залишилися ні з чим. Афера допомогла багатьом пройдисвітам стати шанованими підприємцями та солідними політиками... Звісно, нікого з цих спритних людей не переслідували.
Більше того, виникали підозри, що влада й сама була в цьому питанні не без гріха. «Трастова» афера мала місце не лише в Україні. Наприклад, в Албанії мало не половина країни зіграла в «трастову» гру й виявилася обдуреною. І тоді сотні тисяч албанців вийшли на вулиці. Але вийшли не просто так, а заздалегідь розгромивши військові склади й озброївшись автоматами й кулеметами. Верхівка була вимушена провести перевибори всіх гілок влади, і якось цю пожежу вдалося загасити. А оскільки у нас в Україні обдурені люди поводилися тихо й смирно, влада отримала щеплення нахабства й безвідповідальності.
Українців олігархічна влада сприймає не як людей, а як фінансовий потік, як стадо, яке треба стригти й різати, яке своєю убогістю й безпросвітним існуванням має забезпечувати райське життя небагатьом обраним. Микола Княжицький порушив питання про «газовий прокльон» України, маючи на увазі постійні проблеми з Росією в цій сфері. Ю. Тимошенко парирувала тим, що справжнім прокльоном України є переплетення влади з клановими олігархічними угрупованнями, що маніпулюють президентами й урядами. Для них Україна — це не країна, не держава, а закрите акціонерне товариство, яким вони володіють. Бал у країні правлять брудні тіньові гроші. Але найстрашніше те, що відбувається руйнування ідентичності та національної самосвідомості українців, яких перетворюють на мовчазний об’єкт бізнесу панівного клану. Тимошенко застерегла: «Якщо ми не зупинимо цю навалу, то не зможемо утримати незалежність і нашу територію». Системі клановості, клептократії й олігархату треба покласти край, інакше вона покладе край Україні. А для цього опозиційним силам слід забути про свої амбіції й об’єднатися, щоб до Дня Незалежності мати програму визволення країни від цього режиму. Песимістам (а до студії надходило чимало SMS і телефонних дзвінків у стилі «все пропало») Тимошенко відповіла майже філософським афоризмом: віра й тяжка праця породжують нову реальність.
ЧОМУ ТИМОШЕНКО — НЕ КРЕАТУРА ПУТІНА
Микола Княжицький, бажаючи загострити діалог, запитав, як гостя ставиться до слів іншого екс-прем’єра Юрія Єханурова про те, що якби президентом стала Тимошенко, то все було б точно так, як і зараз, тільки гірше. Вона не стала спростовувати цю фразу, але почала детально розповідати про свої дії проти олігархів. Потім Княжицький поцікавився, чи не могла б Тимошенко поводитися в Печерському суді лояльніше? Причому питання було сформульоване вельми своєрідно, мовляв, ми всі розуміємо, що це не суд, а комедія, але, може, все-таки треба дотримуватися формальної пристойності? Чисто українське дводумство. Ми знаємо, що це комедія, але вдаватимемо, що йдеться про повноцінний судовий процес. Думаємо одне, говоримо друге, а робимо третє. Внутрішня безпринципність — не найприємніша риса нашого народного характеру. Адже сказано у Святому Письмі: «І нехай у вас так буде так, ні — ні, а що крім того, те від лукавого». Тимошенко відповіла, що вона в обличчя говорить правду неправедному суду від імені всіх українців, які не можуть дозволити собі це зробити.
Слід зазначити, що в Україні та за її межами циркулюють різні чутки про те, що нібито на президентських виборах у нашій країні 2010 року російський прем’єр В.Путін робив ставку на перемогу Ю.Тимошенко. На програмі «Велика політика» у Є.Кисельова цю думку озвучила глибоко шанована мною Лілія Шевцова, а на сторінках «Дня» (№121, 14 липня 2011 р.) висловив не менш шанований мною Володимир Лєсной. Причому зробив це у вельми безапеляційній формі: «Про те, що на наших президентських виборах Путін стовідсотково робив ставку на Тимошенко, сумніватися може лише глухонімий або той, хто став таким через особисті або політичні симпатії до Юлії Володимирівни». Пані Шевцова й пан Лєсной мені особисто й політично дуже симпатичні, але істина дорожча. Тому, навіть ризикуючи отримати статус «глухонімого», спробую все-таки звернутися до логіки та здорового глузду. Адже мова має йти не про симпатії й антипатії, а про факти. На відміну від моїх опонентів, я позбавлений можливості проникати в глибини свідомості та підсвідомості Володимира Путіна й можу робити висновки лише на підставі аналізу його вчинків і заяв. Припустимо, що російський прем’єр бажав перемоги Тимошенко. Що він у такому разі мав зробити? По-перше, підписати 2009 року вигідний для України газовий контракт (на якихось 2—3 роки, викручувати руки можна було б і після), що дозволяв Тимошенко повернутися додому в ореолі слави й удачливості. Між іншим, 2004 року, коли ставку робили на Януковича, ні про яке підвищення ціни на російський газ не було й мови, Україна отримала від Росії пільговий кредит на 2 млрд.млрд., а Володимир Володимирович особисто двічі приїздив до нашої країни, розповідаючи українцям, якою чудовою людиною та керівником є Віктор Федорович і чому саме за нього слід проголосувати.
А тут з «надією» Путіна підписують контракт, який одразу робить її об’єктом жорстокої критики в Україні. Якби Путін підтримував Тимошенко, йому слід було б на таку підтримку переорієнтовувати всі російські ЗМІ, що є інформаційним гегемоном на південному сході України. Таж ні, всі ці ЗМІ до останньої хвилини наших виборів обпльовували Тимошенко й вихваляли Януковича. До речі, підтримка з боку преси сусідньої країни реально могла б дати Тимошенко 5-7% голосів у південно-східних регіонах. Це перевершило б ті 3%, що забезпечили перемогу Януковичу. Чому ж «стовідсоткова ставка» Путіна на Тимошенко не вилилася ні в які організаційно-політичні заходи? Чому все залишилося на абсолютно «платонічному» рівні?
Нарешті, якщо Тимошенко «цінний кадр» Путіна, чому він після Харківських угод 2010 року публічно заявляє, що Юлія Володимирівна була готова підписати з ним такі самі? Навіщо він дискредитує й топить свою креатуру? Адже навіть не треба закінчувати Червонопрапорний інститут КДБ, аби розуміти, що так робити не можна. До речі, з легкої руки Путіна і з ретрансляцією Азарова, ці чутки вже набули рис факту й фігурують в обвинувальному висновку в Печерському суді. Чому Путін так прагне зганьбити Тимошенко в очах її електорату, вибити екс-прем’єра з політичного життя України? І ще, останні дії керівництва Російської Федерації, зокрема чергова реанімація справи щодо ЄЕСУ, свідчать, що ніхто в Москві в обмін на поступливість Тимошенко в газовому питанні цієї справи не закривав. Якщо Путін дійсно покладав якісь надії на Тимошенко, то чому всі його конкретні дії щодо неї були настільки контрпродуктивними? Якби кремлівський вождь робив ставку на Тимошенко, то президентом України стала б Тимошенко, а нинішній президент не мав би жодних шансів.
І ще. А хто ж тоді в Москві робив ставку на В.Ф.Януковича? Невже Медведєв? Але для цього треба бути самостійною політичною фігурою. Євгеній Кисельов, який не завжди розуміє українські реалії, але вельми обізнаний в російських, перебуваючи в студії Дмитра Гордона, назвав Д.Медведєва «Сімеоном Бекбулатовичем». Тут потрібен екскурс в російську історію. У ХVI столітті, коли вже розпалася Золота Орда, а прерогативи її хана (у російській термінології того часу — «царя») відійшли до іншого Чингізида — кримського хана, великий князь московський Іван Васильович (Грозний) раптом оголосив себе царем. Це викликало крайнє роздратування законного спадкоємця в Бахчисараї, який з десятками тисяч своїх вершників з’явився під стінами Москви, щоб розібратися з нахабою й самозванцем. Зважаючи на те, що кримські татари нерідко спалювали Домодєдовську й Шереметьєвську волості, Іван Васильович не став ризикувати. Він утік з Москви, залишивши на престолі касимовського хана (Касимов — нині районний центр Рязанської області РФ), хрещеного татарина й свого підданого Сімеона Бекбулатовича, який і мав, вдаваючи з себе справжнього царя, розхльобувати конфлікт з Кримським ханством, ризикуючи власною головою. Зрозуміло, що вся реальна влада належала Івану Грозному, а не нещасному касимовському ханові, який був, кажучи сучасною мовою, «твітер-царем». Сьогодні в РФ Дмитра Медведєва, зважаючи на його комп’ютерні захоплення, часто називають «твітер-президентом». Отже, версію про те, що Путін робив ставку на Тимошенко, а Медведєв — на Януковича, ми відкинули як надто фантастичну. Навряд чи Путін віддав би на відкуп «місценаглядачу» президентського крісла таке стратегічне для Росії питання.
ЛІКАРЮ! ЗЦІЛИСЯ САМ!
А у Ганни Безулик на «5-му» жваво обговорювали те, що в нас називають реформами. Експерти констатували, що всі ці нововведення чомусь не дають позитивних результатів, а лише погіршують ситуацію. Зокрема, вони передбачають, що й обіцяна земельна реформа закінчиться великим дерибаном землі, а виборча — закріпить неможливість ротації влади. Щоправда, соціолог Ірина Бекешкіна підтримала пенсійну реформу як таку, але не в її нинішньому виконанні, яке гарантує невдачу. Адже реформу проводять люди, які вимагають жертв від народу, але самі на жертви йти не хочуть. На тлі зубожіння мільйонів українців влада нахабно й цинічно жиріє. А там, де влада злилася з олігархатом, жодних успішних перетворень не може бути в принципі, бо ці «сіамські близнюки» борються за монополію проти чесної конкуренції. Пролунали й найсвіжіші соціологічні дані: якби парламентські вибори відбулися сьогодні, то Партія регіонів мала б 25% голосів, БЮТ — 20%, «Фронт Змін» Яценюка — 14%, «Сильна Україна» (філія ПР?) — 7,9%. А якби відбулися вибори президентські, то Янукович мав би 27,5%, Тимошенко — 20%, а Яценюк — 16%.
Як бачимо, розчарування владою не спричиняє автоматичного зачарування опозицією. Отже проблема не лише в поганій владі, а й у поганій опозиції. Тому, розчарувавшись у всіх, половина українців не бажають йти на вибори. Стався повний розрив між елітами (навіть демократичними) й масами. Як точно висловився відомий правозахисник Євген Захаров: усі ці еліти 20 років зраджували українців, працюючи виключно на себе, а не на громадян. А сьогодні, як справедливо зауважила журналістка Вікторія Сюмар, опозиція нічого не пропонує. Дійсно, мені теж цікаво, яка з погляду опозиції правильна пенсійна реформа, правильна податкова, правильна житлово-комунальна, правильна судова й так далі. Працювати треба, панове, а не по телестудіях вештатися. Адже сенс існування опозиції не лише в тому, щоб кричати, як не треба, а й у тому, щоб розповідати, як належить. А вони не розповідають. Усім зрозуміло, що країна потребує реформ, але яких саме, в якій формі, в якому вигляді, на користь яких суспільних груп. І тут опозиція демонструє дивну небагатослівність. Де альтернативні проекти, де їх яскрава й талановита презентація суспільству? А якщо немає альтернативи, то звідки ж візьметься інша, краща влада? Підозрюю, що опозиція просто не має потужних аналітичних центрів, які б займалися такою роботою, а на черговому депутатському красномовстві в цій сфері далеко не виїдеш.
Але аналітичні центри з фахівцями екстра-класу — справа вельми дорога. Мабуть, опозиція вважає за краще витрачати кошти на щось інше. Тому й не видно інтелектуальної переваги борців з кланово-олігархічною владою над цією самою далеко не надінтелектуальною владою. Навіщо нашим депутатам економісти, юристи, соціологи, психологи, політологи? Вони в нас і так розумні. Щоправда, запропонувати нічого розумного не можуть. Це лише на «загниваючому» Заході політики й депутати обросли потужними експертними структурами й чомусь не вважають подібні витрати зайвими. І найголовніше, на відміну від наших дуже народних депутатів, їхні західні колеги не соромляться вчитися й запитувати у фахівців, якщо самі не знають. Зате у нас є «стада» знавців «неканонічних сект». І це ще не найекзотичніше, що вони можуть «вобкнути». Влада Партії регіонів корисна лише тим, що показала (хоча багато хто здогадувався й раніше), чого насправді варта наша демократична «тусовка», наша опозиція. Слід сказати, що це видовище оптимізму не викликає...
Перш ніж радикальні позитивні зміни стануться в країні, вони мають статися в стані опозиційних сил. Як говорили древні: «Лікарю! Зцілися сам!»
