Днями стрічка «Коли цей вітер стихне» здобула перемогу в номінації «Кращий документальний студентський фільм» на престижному Міжнародному фестивалі документального кіно в Амстердамі (IDFA). Фільм розповідає про чотири кримськотатарські сім’ї й виклики, які постають перед ними з окупацією півострова Росією. Картину створено за підтримки Польського Інституту Кіномистецтва, «Белсат» та кіностудії «Еверест».
Над стрічкою працювала українсько-польська знімальна група: режисери Тарас Дронь та Анєла Астрід й оператор Олександр Поздняков. Всі троє — нещодавні випускники Кіношколи у Лодзі. З темою почали працювати одразу після Революції Гідності. Фінансову винагороду (п’ять тисяч євро) обіцяють віддати героям фільму. Після завершення фестивального турне картина має з’явитися й на широкому екрані в Україні та Польщі.
Для Тараса Дроня «Коли цей вітер стихне» — це вже четвертий фільм, але перший повнометражний документальний. Зараз він завершує сценарій для повнометражного художнього фільму й готується до пітчингу Держкіно.
— Тарасе, як відбувалася робота над «Коли цей вітер стихне»? Чи важко було працювати в умовах окупації?
— Спершу впродовж тривалого часу ми спілкувалися з переселенцями з Криму, які змушені були починати своє життя з нуля на новому місці. Але, зрештою, зрозуміли, що найцікавіше відбувається власне в самому Криму.
З кожним виїздом на півострів ставало все цікавіше. Розуміли, що жодного дозволу на зйомку ми не отримаємо, тому працювали неофіційно. Відчували, що за нами стежать, дотримувались вимог конспірації. Під час останніх двох поїздок техніку та матеріали довелося переправляти на півострів і назад окремо від знімальної групи. Однак до безпосереднього контакту з органами влади справа не дійшла.
Про проект знало дуже вузьке коло — лише кілька осіб. Звернулись за допомогою до Мустафи Джемілєва. Розуміли, що піддаємо ризику не лише себе, а й передусім людей, яких знімаємо. У фільмі їхні імена не фігурують. Нині ми перебуваємо в постійному контакті з цими людьми — поки що в них все добре.
Фільм не є політично заангажованим. Ми говоримо про людей, про їхню буденність, про найменші дрібниці, які змінилися в їхньому житті протягом останніх років. Зйомка тривала понад рік. За цей час в одного з наших героїв народилась дитина, інший, дідусь — помер. Нерви, депресія, облаштування в нових умовах — ці люди пережили чимало. Водночас в якомусь сенсі вони стали сильнішими. Все це переплетено через призму історій чотирьох родин.
Ми зустріли людей, які вміють і плакати, і сміятися. Вони дуже відкриті й відверті, а тому цікаві. Вони не нарікають, щоб нарікати, але розуміють, що зіткнулися з ситуацією, на яку наразі не можуть вплинути. Хтось намагається якось переосмислити її, змиритися, дати собі раду, інші не знають, як жити далі. Одні вирішили виїхати на материкову частину України, інші залишились. Кожен має свою правду.
Що думає старше покоління, яке пережило депортацію? В них є свій власний особливий погляд на нинішні події. Як живуть ті, хто був залишений родичами й опинився на самоті. Що відчуває чоловік, який після 25 років, прожитих пліч-о-пліч з дружиною, більше не може побачитись з нею? Через певні принципи він не хоче залишати дім, а родина не має можливості приїхати до нього, бо повернення загрожує трагічними наслідками. Протягом року ця людина проходить через різні етапи, переосмислює свої стосунки з рідними, починає бачити ситуацію зовсім по-іншому .
Цей фільм — більшою мірою поезія. Ми сфокусувались передусім на людських емоціях. Вони є універсальними, доступними будь-якій людині, незалежно від національності й навіть світогляду. Любов, намагання дати краще життя своїм дітям, інколи й ціною певних жертв, — все це речі, які будуть зрозумілими кожному.
Хотілося б, щоб про людей, які залишилися в Криму, не забували — цю тему слід постійно піднімати.
— Останні три роки спостерігаємо сплеск інтересу до документалістики в Україні. Яким ви бачите значення документального кіно для нашого суспільства сьогодні?
— З його допомогою ми можемо розповісти світові про Україну. Українці, як і кожна нація, мають свій, відмінний від інших народів, темперамент — ми любимо й ненавидимо по-своєму. Й документалістика повинна про це розповідати. Документальне кіно — це завжди правда, й у цьому його цінність. Значною мірою саме завдяки документалістиці Україна стала цікавою світові — хто ці люди, чому вони вийшли на Майдан, за що воюють на сході? Коли ж Україну знають й поважають, це відкриває нам нові шляхи до співпраці в найрізноманітніших галузях.
— Режисер-документаліст Олексій Радинський, один з переможців фестивалю Docudays, вважає, що в Україні зараз паралельно розвиваються два антагоністичні напрямки документального кіно: умовно національно-патріотичний, який, на його думку, пропонує глядачам «прості висновки», і «критична документалістика». Чи згодні з такою оцінкою, і який з двох напрямів ближчий вам?
— Мені здається, варто шукати третій, який поєднав би два згадані. І в першому, й в другому підходах є своя правда. Кіно допомагає людям гуртуватися. Бачимо, як американці пропагують свою країну за допомогою фільмів — чи не в кожній картині присутній американський прапор. Це формує націю й ми також не повинні цього боятись.
У нашому фільмі ми не зачіпаємо політичні та інші причини ситуації, що склалася, не шукаємо винуватих. Не тому, що боїмося цього — просто маємо іншу мету. Крім того, це відштовхнуло б того глядача, який вже має на ці запитання свої відповіді. Натомість досліджуємо людину.
На мою думку, документальне кіно не повинно бути відображенням подій, це — завдання журналістики. Для нашого жанру цікавішим є внутрішній конфлікт, те що відбувається всередині людини. В моєму попередньому фільмі йшлося про війну, але власне війни, пострілів, вибухів в ньому не було. Що відбувається з людиною, коли її брат лежить в госпіталі в полоні без ноги? Через її внутрішній світ я намагався розповісти про українців.
В такого кіно завжди буде перспектива, бо всередині кожної людини є речі, спільні для всіх. Середовище, зовнішні умови, хоча й впливають на них, але по-суті є другорядними. Розповідати про такі речі — завдання документального кіно.
— Чи має кінодокументалістика шанс на широкий прокат в Україні?
— Переконаний, що документальне кіно повинно йти в одну ногу з художнім. Щодо мене, то саме в документалістиці я черпаю певну «енергію правди», яку потім можна використати при створенні художнього фільму.
Мені здається, українцям загалом бракує культури ходіння в кіно — її потрібно виховувати. Кінопокази забезпечують фінансову підтримку кіновиробництва. Крім того, коли ти розумієш, що люди готові платити, щоб побачити твій фільм, це — завжди потужний фідбек.
Якщо глядачі збираються в одному залі, це призводить до певного нового рівня спілкування, який перевершує спілкування віртуальне. Це — дуже важливо. Кіно — це емоція. Коли людина приходить в кінотеатр, вона може отримати таку порцію емоцій, на яку в реальному житті їй довелося б чекати місяць. Тут ти можеш поплакати, посміятись, знайти і переосмислити щось в собі. Це есенція зі звуку і картинки, яка здатна сильно вплинути на людину.
