Cьогодні в Україні, незважаючи на широко розрекламовану політику державної відкритості та прозорості, все ще залишається дуже гострою проблема публічності влади. Тієї публічності, яка б дійсно відображала реальні потреби суспільства та рівень політичної культури, й уже давно мала би стати для влади та політиків системою у сфері управління. Принаймні журналістам варто було б уже почати говорити про більш суттєві речі, ніж поточні проблеми політиків. Зокрема, «День» уже чимало років присвятив популяризації історичних знань, які необхідні для становлення української політичної нації. До того ж, як зазначила головний редактор «Дня» Лариса Івшина, газета повинна відображати не лише погляди депутатів, а й думки експертів, учених, людей, яким є що сказати про суспільні проблеми. Чому для більшості ЗМІ цей етап ще не стартував? Через брак професіоналізму журналістів чи представників влади в спілкуванні з медіа? Відповіді на ці та інші запитання минулого тижня намагалися знайти експерти круглого столу «Відкритість та прозорість стосунків української влади з мас-медіа», проведеного регіональним представництвом Фонду Фрідріха Еберта в Україні й Білорусі та Національним інститутом проблем міжнародної безпеки при РНБОУ. На жаль, політики та представники влади не знайшли часу, щоб продемонструвати свої альтернативні погляди на цю проблему та готовність співпрацювати для забезпечення та захисту національних інтересів. Сьогодні «День» пропонує до вашої уваги кілька фрагментів виступів журналістів щодо стосунків медіа з політиками.
ПОЛІТИКА — НЕ ЛИШЕ БОРОТЬБА ЗА ВЛАДУ
Єгор СОБОЛЄВ, автор і ведучий програми «Чи на 5?» («5 канал»):
— Ми не звертаємо уваги на те, що звикли висвітлювати політику як політичну боротьбу. Політика, крім того, що є змаганням за владу, є ще й використанням цієї влади. Ми завжди фіксуємо увагу на тому, як він сказав, як він подивився, як він образив, як він відповів. Але дуже рідко знаємо, що насправді робить той чи інший міністр, той чи інший уряд. Мені здається, досі громадяни України не можуть назвати відмінності уряду Ю. Тимошенко від уряду Ю. Єханурова, крім швидкості у виробництві вареників. Хоча між ними є велика різниця. Так само, як і між ними та урядом В. Януковича. Кожен із них проводив яскраво виражену політику з дуже важливими наслідками, які впливають на наші пенсії, ціни, зарплатню, навіть на нашу можливість працювати журналістами. Хоча в останньому пункті відмінностей набагато менше, бо жоден з урядів нічого не зробив для створення суспільних медіа. Мова йде про те, що ми зовсім не зосереджуємося на використанні влади, а лише, як і раніше, концентруємося на боротьбі за владу. Я це називаю так — «політика як цирк чи театр» глядачі, сідайте перед телевізором, зараз ми покажемо вам, як вони між собою сваряться. Це цікаво, але цього не достатньо. Влада мусить навчитися показувати, що вона робить, привертати увагу до своїх ефективних дій, показувати, до яких позитивних наслідків вони призведуть, а журналісти — описувати це й просити опозицію пояснити, які будуть негативні наслідки. Тому, щоб прозорість відбулася, журналісти самі мусять цього захотіти. Ми мусимо перестати розглядати політику виключно як цирк. Політика має величезний вплив на життя кожного з нас. Наприклад, ціни на квартири. Вони залежать від того, яким чином виділяється земля, чи буде запроваджена процедура її продажу на земельних аукціонах, чи буде скорочено етапи надання дозволу на будівництво... І журналісти, крім висвітлення політики як театру, мусять почати висвітлювати її як процес, показувати хто, з якими рішеннями йде, до яких наслідків ці рішення призводять. Тоді ми, нарешті, зможемо скористатися свободою.
«КОЛИ НЕМАЄ ОФІЦІЙНОГО КОМЕНТАРЮ, ЦЕ ПОРОДЖУЄ БЕЗЛІЧ НЕОФІЦІЙНИХ»
Ніна КУР’ЯТА, редактор проекту «REAL time ВИБІР-2006»:
— Існує три нагальні проблеми. Одна з них — робота прес- служб. По-перше, прес служби мають низьку оперативність. По-друге, низька журналістська професійність, бо часто прес-служби надсилають такі повідомлення, в яких немає жодного інформаційного приводу. Якщо ж завдання прес-секретаря приховати інформацію, то він повинен не просто сказати «мені нічого не відомо з цього приводу, наступна розсилка буде в понеділок», а подати інформацію як неофіційну версію. Тоді хороший журналіст має піти й зробити розслідування — чи правду сказала ця владна структура, чи ні.
Друга проблема полягає в тому, що наші політики не є публічними й не хочуть ними бути. Вони або не вміють давати інтерв’ю, або дають інтерв’ю як приховану інформацію. Так, це мистецтво політика — зробити так, щоб не сказати те, що не вигідно тобі. Але коли немає більш-менш зрозумілого офіційного коментарю, то це породжує безліч неофіційних. На сцену виходять опоненти будь-якого ґатунку й будь-якого рівня обізнаності в даній проблемі та подають напівбрудну інформацію. Таким чином суспільство отримує дуже викривлену картину. Тому приховування інформації шкодить самій владі. А влада цього визнавати не хоче.
Третя, як на мене, дуже важлива проблема полягає в тому, що Україна виявилася абсолютно неготовою до тих інформаційних воєн, які зараз безперервно проти неї ведуться. Це можна прослідкувати на двох рівнях. Є окремі провокації й сплановані кампанії. Чи має Секретаріат Президента опускатися до спростування певних провокацій? На перший погляд, ні. Але чим нижчий ґатунок інформації, тим ширший шар населення вона зачіпає. Тому поки в нас ніхто не знає, що відбувається, в Росії всі радіостанції, наприклад, можуть підхопити інформацію й поставити її на перших позиціях у своїх новинах. Секретаріат показав, що він узагалі не моніторить жодний простір, а в основному, на жаль, займається тим, що пише новини із заздалегідь підготовлених виступів Президента. Щодо спланованих акцій та кампаній, як найяскравіший приклад — газова війна. Брак офіційних коментарів породжує безліч версій, які широко обговорюються в народних масах. Я розумію, що пояснювати все — не справа прем’єр-міністра. Але в нього є прес-служба, яка мала би моніторити ЗМІ й попереджати всі можливі випадки. Тому ми можемо довго говорити про те, що мають бути професійні прес-служби, професійні журналісти, політики, але насправді наші політики не будуть зацікавлені у своїй відкритості доти, доки від суспільства нічого не буде залежати.
ПРО ДИСКУСІЇ ТА ТЕРЕВЕНІ
Лариса ІВШИНА, головний редактор газети «День»:
— У мене був дуже цікавий і повчальний досвід спілкування на сайті inosmi.ru (повну версію відповідей Лариси Івшиної на запитання читачів цього сайту можна знайти на інтернет-сторінці «Дня» — www.day.kiev.ua. — Авт. ). Оскільки це — інтернет-публіка, то, очевидно, вона є більш «просунутою» частиною населення. До певної міри це є суспільним зрізом настроїв, який сформувався за останні кілька років у Росії. Питання вражають. Я побачила, якими ми виглядаємо перед росіянами. Це — пік негативізму. І ми повинні не тільки звертати на це увагу, а й пробувати вести свої роз’яснювальні, цікаві для російського глядача й читача, кампанії. Навіщо? Як приклад — нещодавня спроба нашого Міністерства закордонних справ підняти питання про визнання Голодомору геноцидом перед лідерами країн СНД. Але якщо нова офіційна влада вирішила про це заговорити інакше, ніж робив свого часу Л. Кучма (хоча й він ставив це питання в ООН), мені здається, цьому повинна була б передувати дуже серйозна робота. Бо росіяни повинні розуміти логіку вимог українців. Дуже часто під час інтернет-спілкування я помічала, що росіяни вважають, нібито ми звинувачуємо їх у злочинах сталінського режиму. Мені в кожному питанні потрібно було окремо підкреслити, що українці звинувачують сталінський режим і хочуть, щоб росіяни до них у цьому приєдналися. Потім я зрозуміла, що проблема не в тому, що вони думають, проблема в тому, що вони себе асоціюють з усім тим, що відбувалося в Радянському Союзі. Аура суспільства сформувалася таким чином, що вся совєтизація, від якої ми хочемо відмежуватися, до них, на жаль, зараз повертається в гіпертрофованій формі. Тому це питання, поставлене без роз’яснювальної роботи, — крок невдалий. Так робити не можна й не треба. Бо девальвуються й знецінюються дуже важливі речі. Однак для всіх сутнісних речей загалом у нас немає місця. Запити «низу» ми задовольняємо плітками, безконечним варивом навколополітичної тусовки. А те, що впливає на українців і буде впливати в цьому столітті, в нас поки що ніде обговорювати. Вважаю, інформаційна політика та інформаційна безпека держави залежить від того, де будуть зосереджені справжні ресурси й інтереси, й чи будуть грати за правилами єдиної команди в Україні по найвищим цінностям, які потрібні нам усім. У нас є дуже невеличкий відрізок часу, щоб сформувати інформаційну стратегію країни, яка й так років на 100 запізнилася з національною державою. Багато хто каже, що є й прозорість, і відвертість. У відповідь хотіла б запитати: а про що говорили відверто й прозоро? Можливо, відверто й прозоро говорили про якісь масштабні нові національні проекти, активні кроки України на зовнішніх ринках, можливо, про якісь нові стратегії, інтелектуальні здобутки? Чи теревенили й обговорювали? Мене абсолютно не влаштовує відвертість у такому виконанні. Дуже багато програного та втраченого. Про це теж треба говорити відверто.
ПРО СТРАТЕГІЮ ОДНОГО ГОЛОСУ
Ігор СЛІСАРЕНКО, ведучий програм «Час новин» та «Час за Гринвічем» («5 канал»):
— Проблема полягає в тому, що нинішня влада ніяк не може засвоїти відому комунікативну стратегію одного голосу. А чи можлива взагалі така стратегія, коли Президент і прем’єр, причому в іноземній пресі, даруйте за вислів братів-росіян, «катят друг на друга бочку»? Зрозуміло, в такій ситуації стратегія одного голосу неможлива. Сьогодні дуже багато наших високопосадовців надзвичайно відкриті. Завдяки їм навіть нові жанри з’явилися. Наприклад, політичне кабаре у виконанні міністра Ю. Луценка. Або ж політична самопародія у виконанні О. Рибачука. Наслідки ж інформаційної бездіяльності влади, як уже зазначила пані Лариса Івшина, видно з того, як сприймають Україну у світі. На жаль, Україна не скористалася помаранчевою революцію в інформативному плані. Грубо кажучи, брати-росіяни зробили з неї опудало, яким почали лякати як своїх громадян, так і громадян інших країн на теренах СНД. Так само посприяли американські друзі, які зробили помаранчеву революцію прапором своєї публічної політики й поставили Україну на один рівень з Іраком та Афганістаном. То ж коли ми намагаємося розкрити себе, не слід забувати, що інформаційно-культурні центри, радіомовлення, навіть телебачення — вже вчорашній день. Треба думати, наприклад, про чотири мільйони росіян, які приїздять відпочивати до Криму й на власні очі бачать реальну ситуацію в нашій країні, виносячи її потім до великої кількості російського населення.
Нещодавно в робочих справах був у Донецьку. Спілкувався з лікарями. Про політику не говорили, говорили суто про здоров’я пацієнтів. Надзвичайно приємні люди. І коли прощалися, один доцент місцевого університету сказав: «Тепер ви побачили, що ми — не бандити». Тут є замислитися над тим, як спрацювала «помаранчева» пропаганда. Чому достойні нормальні люди, не кримінал, сприйняли це на власний рахунок? Може тому, що бандити досі не сидять у тюрмах?
У ПОЛОНІ ГОНИТВИ ЗА КОМЕНТАРЯМИ...
Артем ШЕВЧЕНКО, тележурналіст («Студія 1+1»):
— Нинішня влада хоче й прагне бути в медіа й сприймає їх як частину своєї влади. Зараз взаємини медіа й влади набагато тепліші, прихильніші, більш демократичні як з погляду доступу до інформації, так і з погляду піар-супроводу своєї власної діяльності. Але виникає проблема стосовно піара в його політичному сенсі. Адже, як правило, комунікаційні завдання медіа й влади якщо не протилежні, то, принаймні, дуже різні: бажання влади виглядати в медіа якомога привабливіше проти бажання медіа знімати шар іноді штучної привабливості й намагатися побачити за ним реальну інформацію та реальні дії. Це розуміють обидві сторони. Нинішній Президент не обмежує урядовців і чиновників у присутності на телеекранах. Навіть тоді, коли це було б виправдано. Можемо згадати одного з віце-прем’єрів попереднього уряду, який коментував увесь спектр зовнішньої й внутрішньої політики, абсолютно не обмежуючи себе такими дрібницями, як, скажімо, власний фах чи напрямок роботи в уряді. Абсолютно згоден із тезою колег про небезпеку потрапляння в полон гонитви за коментарями, яка з перманентним процесом створення коаліції заполонила собою ефір та газетні шпальти. Бо за лісом цих суперечливих заяв суспільство абсолютно не бачить реальних дій, проблем, які ці політики намагаються вирішити.
Дійсно, хочу підтримати колег у тому, що на рівні державної політики не вироблено стратегії роботи в умовах інформаційної війни. Приклад газових боїв, які тривають протягом року, — доволі показовий. Хоча я би не вважав, що наші брати-росіяни абсолютно все виграли в інформаційній війні. Навіть немає сенсу порівнювати. Бо в той час, як великі російські медіа присутні на українському ринку, українські на російському не присутні. Тому переконаний, що для сегмента російського ринку провідні українські медіа теж мають виробити свій ресурс. А стратегія роботи в діях інформаційної війни, безумовно, має ґрунтуватися на основних демократичних принципах свободи слова, якими дуже часто нехтують ті, хто проти держави починає вести такі війни.
Існує й постійний брак довіри спецслужб до медіа. Як приклад — нещодавня історія із затриманням у Криму десятьох громадян Узбекистану та їхня екстрадиція на батьківщину. Лунала шалена хвиля критики всіх міжнародних медіа, хоча, за даними нашої прес-служби, ці люди становили певну небезпеку для держави. Однак ми не зламали цю критику наданням нормальної чіткої інформації: за що, хто це, чому ми їх висилаємо. Можливо, головна проблема не в тому, що влада не може донести позицію. Іноді навіть із розумінням цієї позиції у влади виникають проблеми. Тому комунікативний діалог потребує постійного вдосконалення з обох сторін. Але на ґрунті тих проблем суспільства, які людей дійсно цікавлять й якими вони живуть.
P.S. «День» пропонує експертам, читачам, представникам влади висловити свої думки з приводу того, чи відповідає сьогодні рівень інформаційної відкритості як можновладців, так і журналістів реальним потребам суспільства. Відповіді можна надсилати електронною поштою на [email protected], або на адресу редакції: 04212, м. Київ, вул. Маршала Тимошенка, 2Л.
