Міжнародний тероризм на сході України все більше набуває ознак військової інтервенції Росії у нашу країну. Одне за одним під тиском бойовиків закриваються місцеві видання, а їхні працівники змушені переїжджати із зони бойових дій. І якщо цивільна журналістика майже згорнула свою діяльність на Донбасі, то військових репортерів у цьому регіоні суттєво побільшало з початку березня. Та не завжди глядачі й читачі можуть отримати цілісний аналіз ситуації і зрозуміти, що ж насправді відбувається на сході України, адже ті журналісти, які самостійно відправляються у зону проведення АТО, не завжди проходили відповідні курси роботи у таких умовах, а інша частина медійників обмежені у своїй свободі слова, бо юридично вони не військові журналісти, а військові офіцери і підпорядковані своїм командирам.
«НА ВІЙНІ ЗРОСТАЄ СОЛІДАРНІСТЬ РЕПОРТЕРІВ»
Артем ШЕВЧЕНКО, журналіст, ведучий каналу «Еспресо TV»:
— Курси військової журналістики в Україні зайвими точно не будуть. Головне — щоб це були реально корисні методичні рекомендації. Світова агенція «Рейтерс» постійно періодично проводить тижневі тренінги і для своїх, і для чужих журналістів. Лектори мають бути досвідченими військовими репортерами, а структури можуть бути як державні, так і недержавні. Але треба усвідомлювати, що будь-які курси не можуть спрогнозувати точно розвитку подій і те, що підготовлений репортер може загинути на війні так само легко, як і непідготовлений.
Я не знаю про існування «кафедр військової журналістики» у будь-якому ВНЗ нині в Україні, і не впевнений, що вони потрібні. Військова журналістика розвивається прямо пропорційно із розвитком військових дій на нашій території — дедалі більше журналістів різних медіа працюють в зоні АТО — і, відповідно, природним чином збільшують свій досвід та підвищують рівень військової журналістики в Україні. Також на війні зростає солідарність репортерів: більшими обсягами інформації діляться, бо постійна комунікація — це багато в чому більша безпека журналістів, хоча конкуренцію та гонитву за ексклюзивами ніхто не відміняв.
Що ж до наших російських «колег» на війні, то випадків «наводки» не знаю. Але з огляду на безпрецедентну інформаційну війну та її інтенсивність і вагомість у нинішньому конфлікті, вважаю, що допомагати точно російським журналістам у роботі не варто.
«МИ ВЧИМОСЯ ВОЮВАТИ І ВИСВІТЛЮВАТИ ЦЮ ВІЙНУ»
Валентин БАДРАК, директор «Центру досліджень армії, конверсії і роззброєння»:
— У нас близько 150 журналістів є у військовому відомстві, але своє завдання щодо висвітлення АТО вони виконують дуже слабо. Можливо, це тому, що ці люди є в системі субординації, вони є офіцерами. Медійник перетворюється на помічника з питань зв’язків з громадськістю командира. Але те, що думка журналіста може не співпадати з думкою, скажімо, міністра оборони не повинно його зупиняти. Ми очікуємо від військових журналістів того, що вони краще розбиратимуться у військовій справі, ніж цивільні журналісти, які просто пройшли якісь навчання чи курси, але я такого не спостерігаю. Тому вважаю, що в такому форматі нам військова журналістика не потрібна.
Якщо говорити про досвід інших країн, то Америка, наприклад, коли вела воєнні дії, мала свій журналістський пул, надзвичайно дисциплінований, і тут ми вже стикаємося із обмеженнями, які базувалися на підтвердження правильності національного курсу.
Медійники мають у кожній темі, яку вони піднімають, розібратися досконало і мати власну позицію, перевіряти слова експертів. А для того, щоб цивільні журналісти випадково не нашкодили своїми репортажами ЗСУ чи не розголосили державну таємницю, нам потрібне виховання дисципліною. Зараз немає чіткого розуміння, хто де-факто керує АТО, адже там інколи відбувається доволі дивні речі у питаннях керівництва. Не може такого бути, щоб одні речі коментував міністр оборони, а інші речі писав у себе на «Фейсбуці» міністр внутрішніх справ. Потрібна чітка вертикаль висвітлення ситуації від чиновників. А командири на місцях можуть коментувати лише побутові тактичні речі, але не стратегічні. За кожним словом може бути така інформація, за умов проведення аналізу, що і агентури іноземної не потрібно. Тому потрібні заходи, на яких керівники АТО роз’яснили б певні речі журналістам, що працюють в пулі. Репортери ж, які працюють самостійно, мають проходити ще й додатковий інструктаж зі сфери інформаційної безпеки. Ми на ходу вчимося і воювати, і висвітлювати цю війну.
Якщо ж говорити про нашу журналістику загалом в умовах війни, то я задоволений тим, що бачу — ЗМІ взяли на себе деякі функції країни, адже ще й досі немає державного інформаційного центру, який би висвітлював ситуацію в режимі он-лайн і надавав цю інформацію різними іноземними мовами.
«ДО ПОЇЗДКИ НА СХІД ЖУРНАЛІСТИ МАЮТЬ БУТИ ПІДГОТОВЛЕНИМИ»
Гліб ГОЛОВЧЕНКО, директор Коледжу преси і телебачення, генеральний продюсер телеканалу «ТАК TV»:
— До поїздки на схід українські журналісти мають готуватися, як до відрядження у будь-яку гарячу точку світу. Виступаючи на одній із конференцій ОБСЄ з приводу інформаційної безпеки, пригадав війну у Придністров’ї, де я також був. Тоді світові медіа їхали у зони бойових дій, а українські журналісти за рідкісним винятком зупинялися на кордоні. Фінські телевізійники мали детальні інструкції щодо кожного аспекту небажаних подій, які можуть відбутися на таких територіях, а ми не мали нічого. Взагалі, коли наші редактори відправляють людину на такі завдання, то нічого, окрім доброго слова, сказати не можуть, бо не мають відповідного досвіду. Нещодавно я повернувся із Генеральної асамблеї міжнародної асоціації прес-клубів, яка відбувалася у Відні. Було багато запитань по Україні. Ми маємо зрозуміти, що для нас це іспит, і повинні в умовах війни підвищувати стандарти української журналістики, а не тільки викривати російську пропаганду.
От зараз розгорівся скандал навколо журналістів телеканалу «Звезда». Насправді, є некоректним постановка питання. Цей ЗМІ належить Міноборони РФ, тому його працівники — не медійники, а військові офіцери, які працюють з посвідченнями журналістів. І це величезна небезпека для всієї професії. Їх видають за «потерпілу сторону», а за усіма міжнародними нормами — це шпигуни. Ще одна проблема в тому, що ми своїх, як Росія, не захищаємо, а цьому також треба вчитися, унеможливлювати випадки викрадення редакторів у гарячих точках.
Що ж до рівня українських військових журналістів, то ті, яких готували у нас свого часу, були несправжніми журналістами, а військовими офіцерами, тобто учасниками бойових дій, не спостерігачами. А зараз навіть цього нема, тому що Львівське вище військово-політичне училище, яке готувало такі кадри, ми «успішно» загубили — тепер це просто інститут, де готують перекладачів. Тому треба відпрацьовувати не тільки окремі курси і семінари підготовки військових журналістів, а й розробляти методологічні напрацювання з залученням західних фахівців.
Цивільному журналісту, який все ж таки вирішив їхати на Донбас, краще писати про соціальні теми — як живуть люди, чи є у них вода, світло, чи працює швидка допомога — і не втручатися у військові конфлікти.
ЦИТАТА «Дня»
Дмитро ТИМЧУК, координатор групи «Інформаційний спротив»:
Ми спробували відповісти на питання, чому на Донбасі продовжують працювати шість веж (телерадіопередавальних центрів), які контролюються терористами і щосили транслюють російські пропагандистські канали. Виявилося, що в Концерні радіомовлення, радіозв’язку та телебачення (РРТ) йде запекла боротьба за крісла керівництва. Нас, загалом, цікавить лише питання, чому РРТ працює на ворога, і в ці чвари ми вважали за краще не заглиблюватися. Але ситуація взагалі неприпустима — фактично сьогодні українські платники податків оплачують антиукраїнську діяльність російської машини пропаганди. Представники РРТ запевняють нас, що на місцях серед їхніх співробітників зрадників немає, але ми з’ясували, що технічний персонал концерну працює з терористами. Мабуть, не можна їх засуджувати, оскільки ці люди перебувають під дулами автоматів. Водночас спеціалісти запевняють нас, що технічна можливість дистанційно припинити роботу телевеж є. Чому цього не роблять, потрібно з’ясувати. Я не хочу ставати на позицію жодної зі сторін. Мене цікавить лише факт трансляції російських каналів — жодних виразних пояснень, чому він має місце, ми поки що не отримали.
(«День»)
