Віктор Заблоцький — спеціальний кореспондент відділу міжнародних новин ТСН на каналі «1+1». За освітою — історик. Закінчив Київський державний університет ім. Т.Шевченка. Навчався в Будапешті, в Центральному європейському університеті, де отримав звання магістра. Потім повернувся в Київ і з 1998 року став працювати на телебаченні, у відділі міжнародних новин.
— Потім мене запросив у ТСН Ігор Федорів. Порівнюючи ситуацію на інших каналах, я вважаю, що на «1+1» працюють не просто професіонали, а однодумці. Тут менше біганини та непотрібної суєти. А головне — тобі довіряють. Я одразу відчув дружні стосунки в колективі ТСН. Я не почував себе чужаком. Якщо ти професіонал, тобі легко порозумітися з тими, що тут працюють.
— Які, по-вашому, існують проблеми в частині висвітлення міжнародних подій в українських ЗМІ (з поміж них — і на ТБ), окрім, скажімо, невеликої кількості власних кореспондентських пунктів українських ЗМІ за кордоном?
— Під час висвітлення зарубіжних подій проблемою наших ЗМІ є не лише те, що немає корпунктів та грошей на їх відкриття, але й те, що бракує кваліфікованих журналістів-міжнародників. Я думаю, що навіть сьогодні кожний український канал не проти того, щоб поповнити свої ряди досвідченими журналістами. Передбачається, що вони мають знати іноземні мови, вміти писати тексти рідною мовою, орієнтуватися в міжнародних подіях, бути дуже комунікабельними, постійно читати великі обсяги літератури…
— Проблема «свободи слова» в міжнародній журналістиці — чи актуальна вона для вас? Як часто ви з нею стикаєтеся?
— У міжнародній журналістиці велике «табу» — це офіційні візити наших політиків за кордон. Однак тут існують об’єктивні чинники. Будь-які дипломатичні переговори спочатку передбачають певний рівень секретності від журналістів.
— Останнім часом Україна резонує за кордоном справою Георгія Гонгадзе і скандальною «касетною історією». Ця ситуація спровокувала в міжнародних колах розмови про свободу слова в нашій країні. Як ви оцінюєте ситуацію зі свободою преси в Україні і в тих країнах, де вам випало працювати?
— Я порівнюватиму Україну тільки з Європою. Працюючи в Югославії в період правління Мілошевича, я бачив, що там гірше, як у нас. Однак порівнювати Україну і Югославію просто безглуздо. Там суспільство вже 10 років живе в стані війни. Якби я робив рейтинг, то Україну поставив би на четверте місце із кінця списку. За нами розміщується Албанія та Молдова, в яких просто немає грошей на створення якісних ЗМІ. Білорусія — без коментарів.
По-моєму, нам, журналістам, не вистачає цехової відповідальності. Саме в нинішній ситуації. З другого боку, в нас немає підтримки. Минулого тижня на центральну площу Праги підтримати колектив журналістів суспільного телебачення в конфлікті проти політиків прийшло, як мінімум, 50 тисяч громадян. Ми, діючи за принципом «моя хата скраю», перебуваємо по вуха «в радянському народі».
— Чи існують за кордоном табуйовані теми для журналістів? З яким «табу» вам особисто доводилося стикатися у своїй професійній діяльності?
— За кордоном навіть більше табуйованих тем, як у нас. Проблеми расових стосунків і права на приватне життя чого варті. Не дуже заохочують і матеріали про воєнні невдачі. Нещодавно, наприклад, компанія CNN спеціально не показувала матеріал про загиблих у Ємені моряків з есмінця «Коул». Компанію «попросив» Пентагон. Однак «українські табу» і «західні» — це споконвіку «дві великі різниці». У них карають у суді, в нас розправляються переважно неправовими методами.
— Чи є якісь теми у висвітленні міжнародних новин українськими ЗМІ, які з тих чи інших причин замовчуються? Чому це відбувається? Які причини того?
— З екрана ми мало провадимо про наші зовнішньополітичні невдачі. Наше МЗС, як і інші державні структури, дуже неохоче йде на контакт із журналістами. Як правило, ці контакти виникають і закінчуються під час офіційних заходів — візитів, брифінгів або коли є необхідність обнародувати «нашу відповідь Чемберлену» — Раді Європи, наприклад. Це також стосується роботи з нашими посольствами за кордоном. Деякі дипломати дуже допомагають, інші намагаються заховатися.
— Чи правильно я розумію, що будь-які міжнародні події журналістові доводиться трактувати в контексті національних інтересів своєї держави?
— У нашій практиці часто саме так. Однак насправді журналіст не має трактувати події. Він лише має кваліфіковано інформувати про них свою аудиторію. Звичайно, в будь-якій країні більшу увагу приділяють тим питанням, з-поміж них і міжнародним, які життєво важливі для національної економіки. Проте і тут, перефразовуючи принцип Британської імперії, журналіст лише прямує за торгівцем. У принципі, вся справа в тому, що в нас поки що немає національних інтересів, а існують національні комплекси.
— Чи бувало, що ваша авторська журналістська позиція розходилася з офіційною версією того, що відбулося? Як ви згладжуєте такі професійні суперечності?
— Раніше мені докоряли в «прозахідній позиції». Чимось це нагадувало суперечку «західника» зі «слов’янофілами». Однак не моя провина в тому, що світова політика робиться у Вашингтоні та Брюсселі, а не в Москві.
Поклавши руку на серце, я був надміру суб’єктивний тільки одного разу. Під час бомбування Югославії. У Белграді в мене живе дуже гарний університетський друг, який ніколи не любив Слободана Мілошевича.
— Чи планується в недалекому майбутньому участь журналістів ТСН у висвітленні історичних подій світового масштабу (на зразок репортажів ТСН про хід останніх виборів президента в США)?
— Ми будемо висвітлювати парламентські вибори в Ізраїлі. Ситуація на Близькому Сході — це нині тема номер один.
— Чи не плануєте ви в перспективі (в найближчі рік, два, десять) зробити власний авторський аналітичний проект, пов’язаний із міжнародною політикою? Чи немає таких планів на каналі «1+1»?
— Для якісного міжнародного проекту потрібні пристойні гроші. В Україні жоден приватний канал не може собі дозволити такої розкоші. Не до жиру…
Крім того, на кожний авторський проект має існувати суспільне замовлення. Телевізійник — це професія публічна. У нас еліта ще не визначилася з міжнародними інтересами, а іноземні держави не визначилися з Україною.
