Який вигляд мав телевізор у 60-х, Віра Миколаївна пам’ятає добре. Ще краще — якою тоді була техніка, на котрій працювали телевізійники. Адже саме тоді вона прийшла на телебачення. Віра БОЯРЕНКО і досі працює тут. Правда, вже не на Хрещатику, 26, а у телецентрі на Сирці, у Національній телекомпанії України. Вона — заступник завідуючого редакцією творчого об’єднання «Новини». Віра Миколаївна не приховує, що за натурою романтик. Проте це не заважає їй давати тверезі оцінки тому, що відбувається у сучасному телепросторі.
«ТАКОГО ЖАХУ В ОЧАХ ЛЮДИНИ Я ЩЕ НЕ БАЧИЛА»
— У вас посвідчення «Заслужений журналіст України» номер один. Що таке заслужений журналіст сьогодні? Чи не стало це звання номінацією номенклатурного визнання, а не громадського, як це повинно бути?
— Я ніколи не думала, що стану заслуженим журналістом. Адже у мене були свої кумири в журналістиці. І це, як на мене, були справжні еталони професії. Серед них — мій перший головний редактор Дмитро Дмитрович Донськой. Я думаю, що таких журналістів, як я, в Україні дуже багато. Мені просто страшенно пощастило. На п’ятому з’їзді журналістів України журналісти висунули претензії Щербицькому, що до нашої професії ставляться неуважно. Адже ми робили великий внесок у розвиток суспільства, а нами так нехтували. Був це 1982 рік. І Щербицький приймає рішення встановити звання «Заслужений журналіст України». А списки кандидатів на його отримання складали за алфавітом. Я виявилася першою. Посвідчення «Заслуженого журналіста України» номер один для мене — історичний документ. Зараз уже багато заслужених журналістів. Найголовнішим для журналіста має бути відданість своїй професії. Я не можу дати неперевірені факти, працювати тільки на сенсацію. Журналіст мусить подумати тисячу разів, перш ніж дати матеріал. От дивлюся новини, а там іде добірка з трьох-чотирьох «чорнух»: вбивство, пожежа, дорожня пригода і так далі. Зрозуміло, що новини або є, або їх немає. Але, мабуть, треба думати, як їх компонувати, треба думати про глядача. Розумію, що зараз без реклами не вижити. Але все одно треба думати, яку рекламу ми беремо. Не можна ж виховувати неповноцінних людей. Мені боляче дивитися на ту жорстокість, яка ллється з екрана. Пригадую семінар у Швейцарії 1993-го року, організований ЮНЕСКО для журналістів, які займаються пізнавальним телебаченням. Там були представники з Бi Бi-Сi, Нідерландів, Швеції, Фінляндії.Шведи показали фільм з кадрами, де розстрілювали негрів-втікачів. Я ще досі пам’ятаю крупний план людини, на яку було направлене дуло пістолета. Які страшні були в неї очі! Такого жаху в очах людини я не бачила. Після перегляду розгорілася дискусія, і журналісти Бi Бi-С сказали, що у них у ВеликiйБританії законом заборонено показувати на екрані вбивство людини. У нас теж закони гуманні, але чому ж вони не виконуються?! Хіба це не відповідальність керівника каналу, програми, продюсера? У кожного повинно бути щось у душі, коли він підписує в ефір подібне.
— Що вас найбільше вразило, коли ви прийшли працювати на телебачення?
— Я родом із сільської місцевості, і телевізор побачила тільки в Києві. На телебачення пішла на заклик телевізійників. Вважаю, що мені пощастило: я прожила цікаве журналістське життя. Ми входили на Хрещатик, 26 немов би в якийсь храм. Ми всі були великі романтики та ідеалісти, ми не думали про гроші, хоча заробляли дуже мало, ми думали про те, як нам треба працювати. Я щаслива, що познайомилася з багатьма цікавими людьми. У нас тележурнал для дітей вів академік Віктор Михайлович Глушков. Борис Євгенович Патон також був постійним автором наших передач. Мирослав Володимирович Попович десять років вів передачу «Грані пізнання». І до цього часу зустрічаються листи глядачів, які її пам’ятають. А скільки цікавих передач ми зробили з Миколою Михайловичем Амосовим! Від екрана, навіть мені, редакторові цієї передачі, яка її записувала, монтувала, розшифровувала, переглядала перед ефіром, не можна було відірватися. Я щаслива, бо увесь час була в контакті з людьми, перед якими схиляється світ за їхній високий інтелект, моральність, душевні цінності.
«ЩОРОКУ В МЕНЕ ІЗ ЖИТТЯ ВИПАДАЛО ЧОТИРИ МІСЯЦІ»
— Які телепередачі з тих, що зникли, були б актуальними в наш час?
— Час диктує нові програми. Але передачі повинні бути адресними. З нашого екрана зникли духовно насичені програми. Звичайно, якісне телебачення коштує дорого. Якщо держава не може дати кошти, то треба шукати якийсь інший вихід. Я не пам’ятаю, коли останнім часом на екрані бачила українського письменника, актора, композитора. Мене особисто не цікавить кримінал — і таких людей дуже багато. Потрібно те, що подобається глядачеві, а не те, що подобається генеральному продюсеру. Має бути щось і для пенсіонерів. Вони заслуговують на свою програму. Наприклад, популярне «Надвечір’я» з Тамарою Щербатюк. Є, можливо, зауваження до програми. Але це вже інша річ. Давайте робити інакше! Люблю московську передачу «Доки всі дома» — вона тепла, добра. А щодо реальних шоу, то навіть не знаю, навіщо вони.
Віра Миколаївна БОЯРЕНКО — у 1961 році закінчила факультет журналістики Київського державного університету ім. Тараса Шевченка. У цьому ж році поїхала працювати на Донецьку студію телебачення. З 1963 року — на Київській студії телебачення. У 1982 році отримала звання «Заслужений журналіст України». Працювала головним редактором науково-популярних і навчальних програм на Республіканському телебаченні. Сьогодні працює на Першому Національному заступником завідуючого редакцією творчого об’єднання «Новини».
— Сучасне телебачення здатне випустити такий жанр, як телемарафон в ефір лише тоді, коли відбуваються якісь глобальні — здебільшого трагічні — події. Чому жанр благодійного марафону, серед творців якого були й ви, на сьогодні майже вимер?
— Телемарафони на УТ розпочалися в 1991 році, у п’яту річницю Чорнобильської трагедії. Перший телемарафон був дуже вдалим, тривав 28 годин. Робили марафон раз на рік. По-перше, це дуже важка робота. Я відповідала за всю організацію і за журналістську частину, а Олександр Іванович Косяченко, режисер-постановник, — за всю постановочну частину. По-друге, викластись треба було повністю. У мене щороку із життя випадало чотири місяці. Чоловік і син знали, що мене на чотири місяці немає. Йшла зранку і раніше десятої вечора додому не приходила. Таких марафонів провели шість. Зараз їх не роблять, бо потрібні великі кошти. Та й робота виснажлива. Але ж наскільки цікаво простежувати долі людей! З героями, з якими робили передачу ще у 1986, ми не розлучалися протягом усіх цих років. У моїй редакції в основному працювали жінки. І ми знімали — плакали, монтували — плакали, а потім переглядали і знову плакали.
Наша редакція готувала і телемости. У 1986 році почали з «Темпу», який ішов щотижня і був присвячений науково-технічному прогресу, впровадженню новітніх технологій, а також екології. Пам’ятаю, інститут гідробіології тоді запропонував божевільну ідею — з’єднати Дунай із Дніпром. А вчені стверджували, що загине землеробство Півдня поблизу Дніпра і Дунаю. Ми гостро виступили проти цього, аргументовано. І завдяки пресі, телебаченню не вдалося це зробити. Були телемости з Мінськом, Кишиневом, Братиславою. Постійними були телемости і з нашим обласним телебаченням. У 1987 році з’явився і наш перший міжнародний політичний телеміст — Київ—Кельн. Такі передачі мають успіх тоді, коли цікава аудиторія і симпатичні розумні ведучі. Я запросила Дмитра Маркова, тоді він очолював головну редакцію іномовлення на радіо, а зараз — відомий дипломат. Розумний, привабливий, з хорошими манерами. Якщо ведучий і професіонал, а від нього віє холодом, то успіху передача не матиме. З Марковим я не помилилася. І що цікаво, коли ми склали сценарний план, а німці ж дуже пунктуальні, вони ні на йоту не відійшли від нього. А потім Москва запропонувала, щоб саме наша редакція підготувала телеміст з Бірмінгемом (Велика Британія). За сценарною заявкою цікавим був обмін героями. До нас приїжджав кращий карикатурист Великої Британії Террі Парк, відомий як Ларрі, а наш художник Юрій Кособукін був у Бірмінгемі. Вони зробили свої художні карикатури, які ми використали в передачі. Ми помінялися двома детективами. Наш капітан міліції поїхав до Бірмінгема, а англійський коп приїхав до нас. Цей хід виявився дуже цікавим для глядачів. І ми мали успіх.
«КУЛЬТУРУ» ТРЕБА СТВОРЮВАТИ ПОВНОЦІННИМ КАНАЛОМ»
— На телебаченні ви займалися такою ж тематикою, якою зараз намагається займатися «Культура». Які «плюси» та «мінуси» ви бачите в її роботі?
— Для того, щоб створити канал «Культура», треба мати великі гроші. А грошей, звісно, немає. А на основі продукції Укртелефільму «далеко не заїдеш». Там є хороші фільми, але їх не так багато, щоб заповнити ефір. Сама ж ідея — блискуча. Але не о першій годині дня, бо в такий час телевізор ніхто не дивиться. Для каналу треба знайти місце. А для того, щоб поставити його у прайм-таймі, треба мати блискучу картинку та наповнення. Я дуже жалкую, що років шість тому всі наші художні редакції були розформовані. Цього не можна було робити. Адже існувала київська школа тележурналістики, операторської майстерності та телережисури. Були висококваліфіковані кадри і багаті фонди. А комерційні виробники роблять те, що їм вигідно. Хіба популяризація науки, дитячі та пізнавальні програми дадуть рейтинги, приведуть рекламодавців? Сюди треба вкласти гроші. Москвичі зробили розумно. Вони на основі художніх редакцій колишнього Центрального телебачення створили канал «Культура». Дають багато матеріалів сучасних та з фондів, бо їх можна обновити, переписати на сучасну техніку і багато чого врятувати. І там чудово виглядають і старі фільми, і старі телеспектаклі, і театральні вистави, які вони відновили. При тому наші сусіди не пишуть, як це роблять у нас, коли беруть з фонду передачі, що «створено Національною телекомпанією», припустимо, в 2000-му році. Москва дає титр, що передача записана в такому-то році, оновлена в такому-то. Адже видно за змістом, за монтажем, не лише телевізійникам, а й звичайним глядачам, що програма не сучасного виробництва. «Культуру» треба створювати повноцінним каналом.
— Які рейтинги освітнього ТБ? І чи потрібне воно сьогодні?
— Раніше були дуже високі. А сьогодні таких передач майже немає. А вони дуже потрібні. Діти приходять зі школи, і що вони дивляться? Рекламу, серіали для дорослих і таке інше. А раніше в цей час — з шістнадцятої до вісімнадцятої — йшов дитячий пояс. О 20.45 завжди в ефірі була вечірня казка, тоді вона мала назву «На добраніч, діти». І щоб не трапилося, ця казка ніколи не переносилася. Тому що дітки України з нетерпінням чекали дідуся Панаса. Мені найбільше жаль дитячого і навчального мовлення, у нас були «аси» в цій галузі.
«ЦЕНЗОР «ПОКРЕСЛИВ» СЦЕНАРІЙ ТАК, ЩО Я НЕ МАЛА ЗМОГИ ЙОГО ЗМОНТУВАТИ»
— За радянських часів за обмовку в ефірі могли навіть звільнити з роботи. Наскільки такі правила є актуальними сьогодні?
— Обмовки — це завжди погано. Але сьогодні це не так страшно. А от раніше дуже сильною була цензура. До 1990 року без московської цензури жодної передачі «Дзвони Чорнобиля» ми не мали права випустити в ефір. Увечері редактор сідає на московський поїзд, їде до Москви з розшифровками, і там вони в Держкоматомі «креслять». А що вже потім наші цензори «креслять», так це взагалі не можна передати! Пригадую, 8 травня 1986 року записали першу чорнобильську передачу. В ЦК сказали, кого запросити з вчених, цих вчених консультували там же, що їм можна говорити. І після цього цензор повикреслював мені в кожному реченні по кілька слів. Цей сценарій був увесь червоний. І я, незважаючи на те, що була вже досвідченим журналістом, розплакалася. Вони покреслили так, що, практично, змонтувати передачу було неможливо. Це ж картинка, а не лише звук, там же все буде «стрибати». Я знайшла Миколу Охмакевича, який був тоді головою Держтелерадіо, і так ридала, що він у святковий день приїхав на роботу. Розмова з цензором не дала ніякого результату. І Охмакевич на свій страх і ризик дав до ефіру все так, як було. А там же був мізер інформації про чорнобильську аварію! А зараз, звичайно, все по-іншому. Коли вибрали Кучму Президентом, ведучий раз обмовився. Він сказав «Леонід Макарович», а не «Леонід Данилович». Помилився, але нічого йому за це не було. (Без коментарiв. — Ред. )
— Завжди, коли говорять про свободу слова, наголошують, що в порівнянні з радянськими часами сьогодні явний прогрес. І це звучить як невдалий жарт. У чому, на вашу думку, на сьогодні складається оця свобода слова? Як ви ставитеся до нещодавньої журналістської революції і до спроб поділити журналістів на «своїх» і «чужих»?
— Я знаю єдине: якщо ти вже в чомусь переконаний, то треба довести цю справу до кінця. А вони щось сказали, щось проголосили — але ж треба цю ідею довести до закiнчення. Можливо, я чогось не зрозуміла, чи то так інформували? Бути принциповими до кінця, боротися за те, що не влаштовує. Ось що треба. А якщо журналісти хочуть і заробляти великі гроші, і бути незалежними, то так не буває. Там, де йдеться тільки про гроші, там вже закінчується професіоналізм. Зараз ці цінності якось змінилися, і дуже жаль. Вийдеш на Хрещатик — і всі говорять про гроші. Наприклад, чомусь ніхто не говорить, що приїздить Раймонд Паулс. А це ж подія!
