Телебачення, попри всі свої розважальні функції, сьогодні залишається єдиним союзником документального кіно. Його двигуном, ініціатором й інвестором. Телеканал «1+1» продовжує роботу над документальним циклом «Україна. ХХ століття».
У документальному кіно «історія» — це справді історія, на відміну від ігрового кінематографа, де під цим терміном мається на увазі фантазія автора, гра уявних персонажів у вигаданих ситуаціях. На жаль, ті умови, в яких існувала країна, вигадували на найвищому рівні. Невблаганна тоталітарна машина прасувала непокірну чуприну, а українці, з притаманним нам менталітетом, також уперто та настирливо продовжували говорити про українську самоідентифікацію, про свободу совісті, про право розмовляти своєю мовою, шанувати свою культуру... З’ясувалося, що заробити право на смерть набагато простіше та швидше, аніж право на свободу думок і незалежність. До проголошення України незалежною державою в 1991 році дожили аж ніяк не всі. Про багатьох ми вже знаємо, про багатьох не дізнаємось ніколи. Їм усім радянська влада ухвалила вирок — «дисидент». Тобто незгідний з офіційною політикою та доктринами. Саме так сценарист Ігор Малишевський назвав нову документально- публіцистичну серію, якою режисери Олександр Фролов і Віктор Шкурін продовжать тему «Україна. ХХ століття» на «1+1» — «Дисиденти». З допомогою кіномови автори спробують збагнути суть дисидентства — цього складного суспільного явища, розвідати його історичний розвиток, прослідкувати його вплив на долі кількох поколінь і на остаточний розвал системи тоталітаризму, на процеси демократизації суспільства. Досліджуваний період — від хрущовської «відлиги», що спровокувала всіх свободомислячих людей на відкриті дії, до 24 серпня 1991 року.
У картинах автори хочуть розглянути чотири опозиційні рухи в Україні, які в результаті злилися в загальний потік дисидентства: український національно-визвольний рух, кримськотатарський і єврейський рухи за повернення на історичну батьківщину, рух за свободу совісті та рух за соціально-економічні права. Але насправді всі структури та всі опозиції — це насамперед люди. Особистості, які потрапили в табори імперії ГУЛАГ, стали жертвами репресій учасників недозволених мітингів у Бабиному Яру — адже комуністичний режим не визнавав масових розстрілів євреїв трагедією і прирівнював подібні акції до пропаганди сіонізму. Арешти незгідних з ідеологією партії, звільнення з «вовчим квитком», убивства, запроторювання до психіатричних лікарень, за ґрати. І одночасно — тоді як Василь Стус, Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл, Сергій Параджанов, Гелій Снєгірьов і багато інших дисидентів були відправлені в місця позбавлення волі — заяви радянського уряду міжнародній спільноті, що в СРСР немає політв’язнів. Але це — наша історія, ті шляхи, що привели до сьогодення, і про неї треба знати. Так склалося, що найбільш неординарні ідеї та думки завжди спершу висловлює меншість. Усе альтернативне в мистецтві, політиці, економіці, культурі, антропології завжди зароджується у вузькому колі. І автоматично стає дисидентством.
Документальне кіно як унікальний інструмент людського літопису дає шанс побачити та зрозуміти, наскільки ці ідеї були своєчасними. Конкретні матеріали, події, портрети лідерів українського дисидентства, учасників опозиційного руху, за словами авторів фільмів, створять колективний портрет цілого покоління, яке здобувало для своєї країни статус вільної держави. Періодично наявні в пресі або в ефірі репліки про те, що Україна завжди була під чиїмсь впливом, зараз просто необґрунтовані: сьогодні у світі є незалежна Україна, на це всі повинні зважати.
