У зв’язку з черговою річницею Незалежності України відомий журналіст Віталій Портников на своєму інтернет-блозі на сайті «Кореспондент.net» помістив чергову «датську» (до дати) статтю, яка стала справжнім криком душі цієї, безумовно, яскравої і талановитої людини. Власне, все, що він там написав, так чи інакше присутнє у свідомості і духовних терзаннях багатьох мислячих і національно відповідальних українців.
Адже 21-шу річницю немало моїх друзів назвало «святом зі сльозами на очах», занадто очевидно і нестримно Україна втрачає те, що було проголошено 1991 року.
Згадавши про своє походження, Віталій перейшов до того, що наболіло у нього (й у нас!) як громадянина України (поки що суверенної):
«Мій народ жив без національного уряду 2000 років — так, це були роки великого духовного злету, але це були і роки приниження, зневаги і смерті. Саме тому я — признаюся в цьому чесно — не розумію українців. Адже у них, окрім України, нічого немає і не буде. Не побудують вони її, втратять — і навіки стануть прислугою в чужому домі (навіть і на своїй землі), як уже були практично всі роки свого національного існування, аж до 1991-го.
Невже почуття власної гідності може так трагічно не збігатися з національним? Невже немає розуміння того, що саме в цій країні — і ні в якій інший — їхнє майбутнє і перспективи їхніх дітей й онуків? Перспективи не просто багато жити і ситно їсти, але й відчувати себе людиною.
Я ніколи не розумів їх до кінця... Не розумів, коли мої знайомі і колеги, які ще вчора співали дифірамби (президентові) Леонідові Кравчукові, дружно підтримали обраного на дачі (у тодішнього лідера РФ) Бориса Єльцина президента України Леоніда Кучму і стали брехати самим собі і людям про те, як Україна піднімається з колін. Не розумів, як половина тих самих людей виявилися в обозі Віктора Ющенка, аби через декілька років істерик і розчарувань перебігти до Віктора Януковича. Не розумів, коли ніхто з них не пішов у відставку, коли почалася вся ця вакханалія — фактичний демонтаж України.
Самі думки про гроші, посади, привілеї — причому в головах сповна розумних людей, які ніби й не розуміють, що гублять свою власну державу! Цей колабораціонізм, ця готовність пристосуватися, ця квіслінговщина — вона живе в еліті і живе в народі. Це як трясовина, яка засмоктує нас усіх і не дає можливості побудувати країну.
Ізраїльський досвід вчить: не можна побудувати країну на болоті, особливо на болоті душі. Це болото потрібно осушити — навіть якщо вам це не під силу і загрожує фінансовими втратами. Але, дідько вас бери, — ви ж українці!».
Довга цитата, але абсолютно необхідна. У цьому тексті В. Портников в афористично-публіцистичній манері підняв глибинні, фундаментальні питання, на які можна відповісти хіба що дюжиною філософських трактатів. А дещо вимагає геніальності десяти докторів Фрейдів.
До речі, є ціла традиція (переважно в українській діаспорі) вивчення цієї проблематики. Досить пригадати роботи Маланюка, Яніва, Шлемкевича, Мірчука та інших, які намагалися відповідати на те, що втілилося в емоційному вигуку Володимира Яворівського: «Що ж ми за народ такий?».
Але, на жаль, у нинішній Україні не прийнято послідовно і систематично видавати національну класику філософії і політичної думки.
Тому текст Віталія Портникова може сприйматися як щось абсолютне нове. Все ним тут написане — гірка правда від початку і до кінця.
Віталій на похмурому тлі нашої дійсності знаходить віддушину в тому, що у нього є «запасна» країна. У мене такої немає.
«Країна рабів, країна панів» — мені чужа, я не «рейтинговий укрписьменник», аби в разі чого змитися у провінцію Альберта в Канаді чи місто Мюнхен у Баварії. Це я не в докір Віталієві, а, швидше, навіть з деякою заздрістю. Набридне йому споглядати «милі національні риси» наших антидержавних державних діячів, плюне він на все (не витримають нерви і здоровий глузд) і вирушить на батьківщину далеких предків у «землю обітовану». А мені ось нікуди. Залишається лише виконувати до кінця свій, як казав Іван Франко, «собачий обов’язок». Адже я народився і виріс в Україні, виховували мене українки: мама, бабуся, тітка. Мої пращури по лінії батька, як мені вдалося з’ясувати, походили з так званої тамбовської мордви (що вкінець обрусіла), це найзахідніша частина угро-фінського народу ерзя. Був такий видатний скульптор, який зробив цей етнонім своїм творчим псевдонімом, — Ерзя.
Будучи по крові людиною українсько-фінського походження, я поступово в процесі довгих років роздумів прийшов до висновку, що я українець (і не лише політичний, але й етнічний), моя Батьківщина — Україна, а Батьківщину належить захищати, як казали за старих часів «не щадя живота своєго».
Події останніх 20 років повністю позбавили мене комплексів етнічної чистоти, оскільки нація набагато складніший феномен, ніж етнос. Та і в етнічний патріотизм в Україні вірю слабо, від цього мене вилікували українські інтелігенти — ідеологи «противсіхства» в 2010 році.
Для нації чистота походження — справа десята. Головне — чистота помислів, вірність і відданість людини країні, яку вона вважає своєю Батьківщиною. Відомий політолог і публіцист Сергій Жижко в одній зі своїх книг написав, що у засновника ОУН Євгена Коновальця мати була польського походження, найбільшого теоретика українського націоналізму Дмитра Донцова український консерватор В’ячеслав Липинський (Вацлав Казімеж Липинський) називав «москалем», натякаючи на походження, а той Липинського «ляхом», теж не без підстав. Говорять, що не найчистіша угорська кров була у видатного поета Шандора Петефі, який став символом угорської нації. Коли англійці говорять про «стару добру Англію», про блискучу вікторіанську епоху, коли Британія була центром світу, це пов’язується з ім’ям єврея Бенджаміна Дізраелі, який був прем’єром тієї могутньої імперії. Під час громадянської війни в Росії на Далекому Сході найвідчайдушніший опір більшовикам чинила армія генерала Унгерна фон Штенберга. Коли чекісти все-таки зловили генерала, вони поставили йому неформальне задушевне питання: «Бароне, навіщо вам, німцеві, наші російські справи?». Унгерн відповів: «В Росії більше не залишилося сьогодні росіян, окрім остзейських німців!». Барон правильно розумів, що таке російська нація. А справжнім вождем фінської нації став етнічний швед Карл Густав Еміль Маннергейм.
У період створення ВМС України я особисто спостерігав, як активно боролися з Україною люди на прізвища Манченко, Гринько, Романенко, Кравченко, які засіли в штабі тоді ще радянського Чорноморського флоту, і як відчайдушно протистояли їм під синьо-жовтим прапором творці українського флоту з прізвищами Кожин, Костров, Данилов. І всупереч агресивності Москви і хуторянству Києва «українська військова фльота» все-таки виникла.
Ветеран ВМС України Мирослав Мамчак у статті «Перші військові моряки незалежної України» описав, як першим серед офіцерів Чорноморського флоту прийняв присягу на вірність Україні капітан 3 рангу Олександр Клюєв. На нього почався шалений тиск з боку командування з вимогою відректися від присяги Україні. Офіцер не відрікся.
Як пише Мамчак: «Олександра Клюєва відсторонили від посади і заборонили допускати на територію Школи водолазів. Не дозволили навіть забрати свої особисті речі із службового кабінету.
— Ти, хохол, ще потанцюєш в мене гопака, — знущався з офіцера начальник Школи капітан 1 рангу О. Крамаренко, силоміць випроваджуючи його за межі військової частини».
Взагалі-то, «хохол» Клюєв був сибіряком, а ким був «великорос» Крамаренко, я не знаю. Олександр Клюєв чесно пройшов свою службову і життєвий шлях, його вже немає з нами, а для українських моряків він залишиться символом патріотизму і вірного, безкорисного служіння Україні. Як не дивно, капітан 1 рангу Крамаренко теж дуже правильно зрозумів, що таке українська нація, до якої він сам, звичайно ж, не належить...
У мене самого перші сумніви і думки у стилі Віталія Портникова виникли ще на першому курсі Київського університету. Історію античної філософії у нас дуже цікаво і по-українськи викладав доцент Володимир Дмитриченко. У перервах у курилці його оточували мої однокурсники і обсипали компліментами, при цьому ненав’язливо цікавлячись, а чи не варто було б перейти на більш, у науковому сенсі, «перспективну» російську мову.
Володимир Савелійович морщився, але, оскільки в середині 1970-х років лютували опричники Щербицького — Маланчука — Федорчука, був вимушений поставити питання на голосування, в якому я не брав участі принципово. З етичних міркувань. Дійсно, приїхав зі свого Севастополя, українською ще не володію і буду тут щось нав’язувати людям. Нехай самі вирішують. І вони «вирішили»...
Майже всі, на відміну від мене (у той час), що вільно володіли українською, вчилися в українських школах, спілкувалися між собою по-українськи (!!!), вони раптом хором, дружно проголосували за... російську мову. Це був шок для мене.
Сталося щось, за моїм розумінням, неправильне, у Києві (а я не сумнівався, що Київ столиця України і тільки України) і раптом таке, непристойне загалом... Потрясіння призвело до того, що я вирішив ніколи більше не займати нейтральну позицію, а найактивнішим чином втручатися у всі українські справи, оскільки це і мої справи, і моя відповідальність. І став помалу, «підпільно» опановувати українську мову, якою, врешті-решт, «самотужки» й оволодів. З тих пір багато чого, про що написав Віталій Портников, ятрить і мою душу.
На початку ХХ століття відомий антисеміт і українофоб Василь Шульгін (малорос за походженням, слова «Україна» і «український» доводили його до сказу) опублікував антисемітський пасквіль під назвою «Что нам в них (євреях. — Авт.) не нравится». Якщо Бог дасть мені ще деяку кількість років і здоров’я, сподіваюся написати виношену і вистраждану книгу під назвою «Що мені в нас (українцях. — Авт.) не подобається».
Передовсім, надзвичайно поширене пристосовництво, догоджання і підлабузництво, що свідчить про дефіцит особистої і національної гідності. Здатність досягти згоди з будь-яким злом, примиритися з будь-якою підлістю. Бажання бути для всіх хорошим (у власних інтересах) і ні з ким (навіть якщо йдеться про принципові речі) не псувати стосунків. Принижено випрошувати те, чого гідна людина вимагає. Коли Михайло Драгоманов написав патріотичну пісню, де були такі слова: «Гей! Українець просить не много...», Дмитро Донцов відповів у тому дусі, що «не просить, а вимагає, і не «не багато», а все й негайно». Але ці слова теоретик адресував людям зі сталі, якими і були члени ОУН-УПА, а наша інтелігенція, яка взагалі-то покликана бути розумом і душею нації, це переважно люди з пластиліну. Уявляю, як плазували вони на зустрічі з президентом з приводу «КаКі» Ківалова-Колесніченка. Якби вони були здатні висунути ультиматум з ударом кулаком об стіл і обіцянкою тотального опору, думаю, Віктор Федорович пережив би відчуття здивування змішаного з повагою. Вже дуже це було б несхоже на наших боязких «метрів», переляканих ще в череві матері. А чому боязкість переважає? А тому, що немає справжньої любові до України, яка блокує будь-який страх і надмірно розвинений інстинкт самозбереження. Натомість забагато любові до себе, єдиних і неповторних, до своїх надцінних «шкірок».
Дуже розвинений і перерозвинений егоїзм, майже зоологічний, такий, що доходить до повної байдужості до країни і ближніх, табірна психологія: ти помри сьогодні, а я помру завтра. Постійно виявляється нездатність ставити вищі цінності над своїми приватними інтересами. Особливо це властиво тим, хто належить до формальної еліти України. Звідси і постійна біганина від одного вождя до іншого, аби увірвати «своє». А ще — схильність для вирішення приватних питань «звати вовків на допомогу від собак», вплутуючи іноземні сили в українські справи. Так наші древні князі, аби дошкулити конкурентові, постійно наводили на Русь «обмежені контингенти воїнів-інтернаціоналістів» з половецького Дикого Поля.
А безпринципність, що маскується під зваженість і гостинність, під лагідність і безконфліктність? Пам’ятаю, як у період «перебудови» брав участь у науковій конференції у Львові. Там була одна наукова пані з Ленінграда, якій львів’яни влаштовували екскурсії, дарували сувенірів, забезпечували її побут, загалом, всіляко догоджали. Але пані дуже не сподобалися плакати і листівки на теми національного відродження, які вона побачила в місті Лева. І на пленарному засіданні ленінградка почала менторським тоном повчати господарів: «Розвели тут, розумієш, націоналізм. Що ви взагалі собі дозволяєте?». Автор цих рядків почав неквапливо підійматися зі свого місця, готуючись із задоволенням і смаком «розмазувати» представницю Північної Пальміри «по стінці» (зрозуміло, виключно в ідейно-теоретичному сенсі). Але львівські друзі, які вже знали мою буйну і нестриману натуру в принципових питаннях (у всьому іншому я людина мирна і поступлива), стали на її захист стіною: «Не треба. Вона ж гість».
На щастя, знайшовся один угорець, якого доля закинула до Йошкар-Оли (столиця Марійської Автономної Республіки в РФ), де він одружився з місцевою мешканкою. Так от, цей угорець видав весь мій репертуар щодо «російського інтернаціоналізму» зі всією його «красою». Гостей, звичайно, треба поважати, але за умови, що вони поводяться як гості, а не як окупанти і хами.
Аж надто часто українці дозволяють «плювати собі в борщ». Так не можна. Дуже дратує мене в наших людях угодовство, невміння і небажання чітко і ясно говорити «ні» і спалювати за собою кораблі. Завжди чомусь піддаємося спокусі залишати відкритими якісь двері для «порозуміння» з непримиренним ворогом. І «порозуміння» відбувається за наш рахунок.
Велич українського націоналізму саме в тому і полягала, що він прагнув виховати іншого типу українця, не холуя і пристосуванця, не вічного «сержанта» («нація сержантів», як казав Василь Стус), а лицаря і борця. Значній частині населення Галичини і Волині націоналістам вдалося прищепити такі якості, і цей моральний капітал працює на Україну до цих пір.
Нинішня українська антиеліта (і це не лише політики влади і опозиції, але і чимала частина наших письменників, учених, журналістів, викладачів тощо) повинна поступитися місцем національній контреліті, яка виступить антиподом, запереченням залишків колоніального верхнього шару нашого соціуму. Сформуватися ж контреліта може не в апаратних інтригах, а в реальній боротьбі, у випробуваннях і стражданнях за Україну. Полегшеної програми бути не може. Коли Олександр Македонський попросив великого вченого швидше і легше навчити його геометрії, той сказав: «Царю! У геометрії немає царських шляхів».
Природна дорога боротьби відокремить праведне від грішного, «овець від козлищ», «злаки від плевели», загартує і зробить мудрішими гідних.
«Як писав Пушкін:
Так тяжкий млат,
Дробя стекло,
Кует булат».
Якщо у нас ще не вичерпалася воля до життя, якщо ми ще гідні того, аби бути на своїй землі, якщо ми готові прокинутися від довгої сплячки, то все у нас обов’язково вийде. Ми ж українці, а це зобов’язує.
А над тими питаннями, які поставлені в тексті Віталія Портникова, треба напружено роздумувати, оскільки від їх розуміння залежить дуже багато чого в нашому сьогоденні і майбутньому.
P.S. Коли я звертаюся до українців, маю на увазі всіх, кому дорога Україна, хто хоче, аби українська держава, народ, українська мова і культура існували, а не зникали в імлі століть...
