«ЯКЕ ВРАЖЕННЯ ПРО ЖИТТЯ В УКРАЇНІ І ПРО МЕНТАЛІТЕТ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ МОГЛО Б СКЛАСТИСЯ В ІНОЗЕМЦЯ, ЯКИЙ ВИВЧАВ БИ УКРАЇНУ ВИКЛЮЧНО ЗА ПРОГРАМАМИ ВІТЧИЗНЯНИХ ТЕЛЕКАНАЛІВ» На цю тему «День» запропонував пофантазувати своїм експертам минулого тижня. «Фантазії» стали приводом для продовження дискусії про соціальну відповідальність ТБ; про те, якими мали би бути акценти в інформаційному мовленні та телевізійному кінопоказі, щоб у телеглядача складалося реальне враження про оточуючу дійсність. Пропонуємо вашій увазі ще дві думки про те, чи допомагає наше ТБ «зрозуміти країну».
Олександр ГУБЕНКО, редактор журналу «Практична психологія і соціальна робота»:
— Гадаю, перше враження було б досить суперечливим. З одного боку, іноземець, імовірно, визначив би, що українці дуже прагматичні, дуже гнучкі в своїх моральних принципах. Після перегляду різноманітних реаліті-шоу, наприклад, може скластися враження, що люди, які беруть участь у таких проектах, за матеріальну винагороду готові піти на все. Учасники демонструють себе в нескромних ситуаціях, здійснюють вчинки, які навряд чи можна схвалити з погляду традиційної моралі, словом, роблять усе, що їх попросять. Це люди, які свої моральні принципи з успіхом адаптують до прагматичних вимог ситуації.
А з іншого боку, якщо він подивився б наші ток-шоу, наприклад, з участю Ольги Герасим’юк, Ганни Безулик, послухав би деяких наших політичних діячів, соціальних аналітиків, які виступають час від часу на телеканалах, він звернув би увагу на те, що українці — люди рефлексуючі, які замислюються над гострими соціальними проблемами, які зацікавлено та небайдуже шукають їхні вирішення, словом, небайдужі до того, що відбувається навколо. Загалом, люди, які дотримуються високих інтелектуальних і моральних стандартів, одним словом — інтелігентні.
Імовірно, іноземець звернув би також увагу на нав’язливу та нерозбірливу рекламу, де дуже часто фігурує алкоголь, різні побутові товари та предмети жіночої гігієни. Під час показу одного фільму реклама може займати до 40 хвилин. Це стирає естетичне враження, заважає глядачу спіймати ідею. Людина, яка нічого не знає про українську культуру, можливо, зробила б висновок, що телевізійні ЗМІ не поважають свого глядача. Зворотний зв’язок між глядачем і телевізійними менеджерами ослаблений або відсутній, бо якщо б все-таки запити глядачів більше враховувалися, організація інформаційного простору, напевно, мала б дещо інший характер.
Ще один момент, який, напевно, збив би з пантелику зарубіжного спостерігача — це відсутність чіткої державної позиції відносно власної культури та мови. Хоча на державних каналах ця позиція простежується, але зразки вітчизняної телевізійної продукції, м’яко кажучи, не вищої якості. Тобто глядач, з одного боку, недоотримує національно орієнтовану культурну продукцію, а з іншого боку, там, де він її отримує, ця продукція залишає бажати кращого. Зате наявна відсутність підтримки своїх діячів культури. На жаль, це стосується не тільки телебачення: легко помітити це і стосовно книжок, преси. Хоча є й винятки — сильні аналітики, культурологи, політичні діячі. Такі, як культуролог Вадим Скуратівський, політолог Сергій Грабовський, наприклад. Є україномовні зразки найвищої культури, але їх мало пропагують, мало підтримують. Усе-таки, щоби виховати свою інтелігенцію на рівні світової культури, в це слід би вкладати кошти. Проте політика, спрямована на підтримку національної культури, на відміну від багатьох західноєвропейських держав, не продумана. Хоча були спроби (щоправда, іноді вони мали характер нав’язування зверху). Наприклад, три-чотири роки тому намагалися на телеканалах ввести обов’язкові квоти на перегляд вітчизняних фільмів. Це нормальна практика. Але цих фільмів дуже мало, тому дані квоти залишилися незаповненими. Краще виділили б кошти на виробництво якісної вітчизняної відеопродукції. Введення податку на додану вартість на вітчизняну видавничу продукцію також не свідчить про продуману культурну політику.
«У цих людей дуже високий культурний, інтелектуальний і людський потенціал, але вони недостатньо цінують себе. Зайвий прагматизм свідчить про невпевненість і неповагу до себе. Виникаюча звідси недооцінка духовних ідеалів призводить до недооцінки власної культури та культурної спадщини», — думаю, десь такий висновок зробив би іноземний спостерігач про українську націю, подивившись вітчизняні телеканали.
Світлана КОЛЯДА, тележурналіст («Інтер»):
— Звісно, те, що ми бачимо в ефірі наших вітчизняних телеканалів, дещо прикрашене і не відповідає дійсності. Абсолютно логічно, що люди, які приїжджають із закордону до нас, вмикаючи телевізор, отримують дещо викривлене, спотворене (я би не сказала — помилкове, це було б категорично) уявлення про нас. Для того, щоб зрозуміти країну, потрібно поспілкуватися з людьми, відвідати глибинку. Я не думаю, що в ефірі наших каналів ми дуже багато показуємо простий народ. Переважно відображається чиновницьке, офіційне життя України (політичне, економічне, культурне). В іноземців, напевно, складається враження, що українці — люди, які живуть політикою та нескінченними з’ясуваннями: хто важливіший, хто більше робить для України, хто менше робить для України тощо. Особливо в ті періоди, коли «на носі» вибори. Ми, на жаль, не працюємо за принципом — більше говорити про звичайних людей і про якісь, хай невеликі, але їхні досягнення.
Мені багато разів доводилося спілкуватися з так званим середньостатистичним українцем, який не розбирається ні в політиці, ні в економіці, а працює на землі. Але якщо виїхати до глибинки, до глухого села, поговорити з ким-небудь із місцевих жителів, можна пересвідчитися, що ці люди набагато кращі, чистіші і набагато більше розуміють у житті, як на мою думку, ніж деякі наші публічні персонажі, представники так званої української еліти, яка, по суті, ще не сформована. Тому не сказала би, що іноземні громадяни на підставі побаченого на телеекрані мають право робити висновки про нашу країну. Україна залишається для них terra incognita доти, доки вони не поїздять по країні і не побачать усе на власні очі.
Ми забуваємо, що все-таки правильний інформаційний випуск має на 85% складатися з розповідей про людей, про духовне, про щось особливе, що має наш народ та чого не мають інші. На жаль, якраз 80% сюжетів — або чиста політика, або навколополітичне життя. Нам слід робити акцент на особливостях наших регіонів, менталітету людей, особливостях їхнього мислення, їхніх дітях і про те, в якій країні вони хочуть жити. Ось якби ми більше давали такої інформації, то про нашу країну складалося би правильніше враження.
А щодо неновинного телевізійного простору, то, наприклад, у рекламі іноземець міг би помітити те, що характерне виключно для нашого менталітету. Бо так, як ми вміємо посміятися над собою, навіть у рекламі, не вміють ніде. Наприклад, реклама молока. Це ж треба таке — зробити корову, котра витанцьовує в стилі Майкла Джексона. Тільки наші могли вигадати такий хід. А імпортна реклама скрізь однакова.
Що стосується фільмів, то я категорично проти засилля низькопробних серіалів на всіх каналах. Я розумію, що це своєрідний наркотик: для того, щоб глядач дивився канал, необхідно його «приручити» серіалом. Оскільки вибір сучасного хорошого кіно українського виробництва невеликий, той, хто звик багато сидіти біля телевізора, вимушений «сідати», як на голку, на погане кіно. Це дуже небезпечно. Людина може усвідомлювати, що в серіалі задіяні погані актори, що це марне гаяння часу, але, на жаль, однаково дивитиметься. Оскільки більше дивитися нічого. Наше українське кіно, яке ми дивилися протягом останніх років — слабке. Я не хочу образити акторів, режисера того самого «Мазепи», але я це дивитися не можу. Крім того, за нашими декількома вітчизняними фільмами неможливо сказати, який з себе українець і в якій він живе країні. Або це дуже слабко простежується. Чи то в авторів фільму не сформульоване розуміння українця з його національною ідентичністю, чи то це робиться свідомо, щоб відвести глядача від реалій.
Я — фанат телебачення, я там працюю. Але ви собі не уявляєте, що зі мною коїться біля екрана телевізора, коли в мене вихідний тиждень. Я не можу знайти для себе жодної нормальної програми, на якій я зупинилася б і додивилася до кінця. Окрім, можливо, трьох-п’яти. Мені як телеглядачу не вистачає програм про людей, про регіони. Причому ці програми не повинні бути прикрашені, вони повинні бути чесними, правдивими. Не всі країни гарно живуть, і наша країна аж ніяк не найгірша — ми маємо чим пишатися. Хай у нас, наприклад, паркани розписані непристойними словами, або під’їзди мають жахливий вигляд, але в нас є такі люди, які все це компенсують. Чому ми себе соромимося? Чому ми себе боїмося? У нас дуже багато достоїнств. У нас немає програм, які показують наші достоїнства нарівні з недоліками. Мені не вистачає шоу з участю звичайних людей. У нас, як правило, відбувається так: зірки, які працюють у кадрі, запрошують для розмови ще кількох публічних людей, які побували на всіх телеканалах і вже надокучили. Глядач у студії, як правило, сидить «для меблів». Чи не змістити акценти? Навпаки — дати можливість звичайним людям говорити з ведучими, а публічних людей посадити на задвірки. Мені набагато цікавіше та приємніше поговорити із звичайною людиною, яка чогось хоче в житті, яка просто живе та себе не виставляє. Вона розповість набагато більше цікавого, ніж, наприклад, чиновник, якого ми традиційно звикли запрошувати на інтерв’ю.
Нам слід би показувати по телевізору те, в чому Захід міг би нам позаздрити. Щоб вони їхали сюди, намагалися зрозуміти нас, навчитися в нас чогось. А ми маємо що показати! Не так усе погано, як виглядає на екранах наших телевізорів. Телепростір дуже рафінований, дуже далекий від народу, тому й думка про всю націю складається відповідна. Я бачила іноземців, які дивляться телевізор і спілкуються з людьми в столиці, а потім абсолютно випадково потрапляють у регіони. У них — шок і революція в голові. Тому що це — два різних життя. Насправді, справжнє життя робиться в глибинці. І ми про це чомусь забуваємо. У Росії це вже зрозуміли, там безліч хороших проектів на цю тему: і інформаційних, і публіцистичних. Вони знаходять абсолютно неймовірні теми. Увімкнув програму Л. Парфьонова, подивився «Намедни» і вже можеш собі уявити, яка Росія, з чого вона складається, які там особливості. А що стосується України, то в нас узагалі дуже мало нормальної добротної публіцистики в ефірі, яка дає можливість розкритися нам як нації. Тому в іноземного глядача могло б скластися таке саме плоске та «пластмасове» враження.
