Восени на телевізійному ринку Росії, можливо, з’явиться цілодобовий інформаційний канал (за участю державних структур, зокрема, Всеросійської державної телевізійної та радіомовної корпорації). Подібні повідомлення з’явилися в російських інтернет-виданнях. «День» поцікавився у наших телевізійників:
«ЧИ МОЖЛИВА ПОЯВА АНАЛОГІЧНОГО КАНАЛУ В УКРАЇНІ? І ЧИ ПОТРІБЕН ВІН У НАС?»
Наталя КОНДРАТЮК, журналіст, завідувач представництва «Первого канала» (Росія) в Україні:
— З теоретичного погляду нічого неможливого в цьому немає. Але створення подібного каналу передбачає наявність потужної інфраструктури — технічної та творчої, включаючи кореспондентську мережу практично в усіх точках планети. Тільки на українських новинах робити подібне безглуздо. Їх просто не вистачить. Створення серйозної інформаційної мережі потребує величезних вкладень. Інвестиції повинні окупитися. Отже таке телебачення — це бізнес. Новини мають приносити прибуток. А у нас телебачення придворного штибу. Воно не для заробляння грошей. Наскільки я знаю, в Росії цей проект недалеко пішов від «паперового» варіанта. Хоча й підходи там відрізняються, й засоби інші. Чи потрібен Україні цілодобовий інформаційний канал? Напевно, не завадить, як будь-який якісний телевізійний продукт. Але найближчим часом міркувати про це можна тільки на віртуальному рівні. Я була в штаб-квартирі CNN в Атланті. Мене вразило, наскільки чітко й злагоджено працює ця махина й технічно, й творче. Такого, з тим рівнем телебачення, який існує у нас, не досягнеш. У нас немає перспективної мети. Тільки негайні завдання, тому наше ТБ у стані, який лікарі називають «стабільно важким».
Іванна КОБЕРНИК, ведуча програми «Факти», ICTV:
— У цього питання є дві складові — чи є в Україні гроші на цілодобове новинне виробництво, і чи є попит на таку продукцію. У нас фактично не розвивається навіть власне виробництво телевізійних форматів, які всюди у світі приваблюють рекламодавців і швидко окупаються (я маю на увазі розважальні програми). Тому очікувати, що хтось вкладатиме в дороге, високовідходне та інтелектуально затратне новинне мовлення найближчим часом, мені повірити складно. Тим паче, що на багатьох рівнях влади бажання контролювати новини не зменшується, а відсутність аналітичних та розмовних програм викликає підозри, що відкрита політична інформація нікому не потрібна. Тож хто захоче мати цілодобову порохову діжку, яку складніше тримати в рамках, ніж кiлька випусків? І, по- друге, чи буде цей канал рейтинговим, і, відповідно, чи прийдуть на нього рекламодавці? За рахунок чого може виграти новинний канал? У всьому світі — за рахунок правди, компетентності, повноти й оперативності. Якось один iз редакторів польської «Газети виборчої» розповів мені, що в перші роки своєї діяльності під час однієї з виборчих кампаній газета надавала перевагу одному з кандидатів. Тираж одразу впав. Як тільки газета довела, що здатна працювати об’єктивно, популярність зросла. В Україні ж не раз були періоди, коли новини, м’яко кажучи, досить помітно міняли своє ставлення до окремих політиків — пригадайте виборчі кампанії чи минулу осінь. Але це суттєво не позначалося на рейтингу. Це означає, що український глядач байдуже ставиться до того, чи правду і чи повну інформацію він отримує з екрану. Тоді для чого йому 24 години новин? Ще один привід для скептицизму — низький рейтинг новин в непрайм-тайм на всіх каналах.
Але якщо говорити з точки зору журналіста, то подібний канал — професійна мрія.
Алла МАЗУР, ведуча «ТСН», «1+1»:
— Окремий інформаційний канал Україні не завадив би. Особливо в ситуації, коли новини на комерційних каналах — і теле, і радіо — невпинно скорочуються. Але успішним подібний проект буде лише тоді, коли зможе давати повну, неупереджену й об’єктивну інформацію: тобто те, про що марно мріє зараз більшість українських новинників — і що по крихтах збирають глядачі, слухачі та читачі з усіх доступних джерел, з Інтернетом включно. І, як мінімум, такий інформаційний канал мусить бути рівновіддаленим як від державного фінансування, так і від різноманітніших партійних кишень. Тобто — в ідеалі — це мало б бути громадське телебачення. Але в сучасній Україні це малореально. По-перше, тому, що громада — у переважній більшості — ледь знаходить зараз кошти для елементарного існування: що вже казати про оплату якихось телевізійних проектів. Та й причетні до влади — і до розподілу ефірних частот і видавничих потужностей — навряд чи припускають саму думку, що хтось в Україні зможе повідомляти все — про все — і безконтрольно. Солодкі спогади про чітку, струнку та всеосяжну радянську пропаганду, схоже, гріють серця і більшості нинішніх партійців: не так просто позбутися радянського менталітету. І це, до речі, — проблема не лише України. Тому — дуже сумніваюсь, що суцільний інформаційний канал — особливо на державній основі — буде справді успішним зараз: чи то у Росії, чи у нас. У кращому випадку він може стати формальною імітацією телевізійної активності. Хочеться, звичайно, бути оптимістом. Чи справдиться цей прогноз — перевіримо незабаром, на досвіді північного сусіда.
