«Найважливішою» наукою ХХ століття була, безумовно, фізика. А тим розділом фізики, який найбільше змінив щоденне життя, давши людям комп’ютери й побутову електроніку, була фізика напівпровідників — малознаних ще в першій половині минулого століття матеріалів, які сильно змінюють свої властивості під дією зовнішніх впливів. Серед тих, хто творив цей новий розділ науки в Україні, помітне місце належить професорові Віталію Стрісі — науковцеві, педагогу, громадському діячеві й батькові автора цих рядків.
БАТЬКИ ВЧЕНОГО РОДОМ ІЗ СЕЛА, ДЕ НІКОЛИ НЕ БУЛО ПАНЩИНИ
30 травня 1931 року в родині студентки Наталі Бурчик та молодого інженера Іларіона Стріхи народився син Віталій. Це сталося в Києві, хоч батько й мати народилися в селі Хоцьки на Переяславщині (тоді це була ще Полтавська губернія). Хоцьки славилися тим, що тут ніколи не було панщини (у родинному архіві збереглися датовані 1898 роком документи «козака Опанаса Стріхи», Іларіонового батька).
Найбільший вплив на формування маленького Віталія мала, очевидно, його бабуся по мамі — Ганна Терентіївна Бузницька-Бурчик. Ще 1908 року вона склала екстерном у переяславській гімназії іспити, які давали право на посаду «народної вчительки», й відтоді упродовж понад півстоліття вчителювала — спочатку в церковнопарафіяльних і земських школах Переяславщини, потім — у Києві. Тут у її біографії значилася й робота вчителькою молодших класів у «Першій трудшколі імені Тараса Шевченка» — саме тій, з якої ГПУ зробило один з головних осередків «Спілки визволення України». 1929 року було заарештовано й Ганну Терентіївну. На щастя, у схему ГПУ тоді вона, очевидно, «не вписалася»: на сумнозвісний процес 1930 року в Харківській опері «випускали» дітей дворян і священиків. Ганна Бурчик була ж із заможного, але козацького роду. Тож за кілька тижнів у Лук’янівській тюрмі її випустили.
У РОДИНІ ПАМ’ЯТАЛИ РОЗПОВІДІ ПРО ЗУСТРІЧ ПРАПРАДІДА ДЕНИСА З КОБЗАРЕМ
Цікавою й талановитою людиною був її чоловік Андрій Оврамович Бурчик. Походив він із села Андруші (40 років тому воно зникло під хвилями Канівського моря) і пам’ятав розповіді свого діда Дениса про зустрічі з Тарасом Шевченком, який відвідував Андруші 1845-го (цікаво, що про зустрічі Шевченка з селянином з Андрушів Денисом Бурчиком, який знав безліч народних пісень та переказів, оповідає і невтомний дослідник української старовини Микола Сікорський у своїй книжці «На землі Переяславській»).
Андрій Бурчик самотужки вивчився на бухгалтера і був причетний до перших років роботи знаменитого Московського художнього театру (в родині довго зберігався подарований йому Немировичем-Данченком срібний портсигар). Мама Ганни Терентіївни не давала благословення на шлюб 18-річної дочки-вчительки зі старшим на 12 років парубком із досвідом столичного життя — але той повіз наречену вінчатися в Андруші всупереч материнської волі, приїхавши в Хоцьки мотоциклетом (1910 року то була, можливо, перша поява мотоциклета на сільських вулицях).
Пишу про це, щоб наголосити: майбутній фізик зростав у родині, де імена Шевченка, Дурдуківського, Єфремова і Немировича-Данченка були частиною родинної історії, а пам’ять про часи УНР (установи якої розбудовувала на Переяславщині й Ганна Бузницька-Бурчик) була ще надто свіжа.
Звичайно, школяреві Віталієві пощастило: таку родину легко могли б поглинути репресії 1930-х, але завдяки якомусь щасливому випадкові цього не сталося. В усьому ж іншому йому жилося, як і всім одноліткам із незаможної та «непрестижної» Лук’янівки.
До війни Віталій устиг закінчити три класи. У вересні 1941-го він разом із мамою-геологом, бабусею-вчителькою та дідусем-бухгалтером опиняється на окупованій території. Десятирічний хлопчик стає свідком вибухів на Хрещатику (за наказом комендатури саме ніс туди з дідусем здавати радіоприймач, але, на щастя, не встиг дійти). Неподалік по вулиці Артема йшли колони приречених до Бабиного Яру...
Переживши окупацію, в 19 років Віталій закінчує школу із золотою медаллю, яка дала право вступити на фізичний факультет Київського університету. 1953 року його було переведено на новостворений радіофізичний факультет — зорієнтований на обслуговування новітніх напрямків науки й техніки, а тому настільки секретний, що навіть кафедри на ньому певний час позначалися цифрами. Кафедру, що пізніше отримала назву «фізики напівпровідників», очолив засновник напівпровідникової науки в Україні Вадим Євгенович Лашкарьов.
Саме він залишає Віталія Стріху для наукової роботи в університеті. 1957 року з’являються друком перші серйозні статті вчорашнього студента. Паралельно формується ще одне захоплення, яке згодом учений пронесе крізь усе життя. Це — далекі мандри. У серпні 1957-го молодий інженер-дослідник вирушає в першу велику туристичну подорож через Кавказький хребет. На 1958 рік припадає ще одна подія «на все життя» — знайомство з 22-річною студенткою медінституту Надією Гулою. У липні Віталій і Надія разом подорожують човнами річкою Білою на Уралі, а 20 вересня беруть шлюб, який протривав понад 40 років.
Уже в захищеній 1962 року кандидатській дисертації повною мірою проявилися риси Віталія Стріхи як науковця. Насамперед — це надзвичайна скрупульозність у проведенні експерименту, бажання й уміння дослідити всі можливі ситуації. По-друге, це добре володіння математичним апаратом. І нарешті, це зорієнтованість на практичні завдання, які ставив швидкий розвиток напівпровідникової техніки. Варта наслідування й методичність, з якою учений працював з літературою. У його великій науковій бібліотеці практично до кожної монографії вкладено кілька аркушиків, де ретельно законспектовано основні думки (або ж вказано на можливі помилки автора чи авторів). А з кожної конференції неодмінно привозився зошит з акуратно законспектованими доповідями.
1963 року подала до захисту кандидатську дисертацію Юй Лі-шень, перша аспірантка 32-річного тоді кандидата наук (пізніше стала професором Пекінського університету). Розпочалося формування наукової школи Віталія Стріхи (згодом вона об’єднуватиме понад 30 кандидатів і близько 10 докторів наук).
1968 року у видавництві «Наукова думка» виходить друком піонерська за змістом колективна монографія за редакцією професора Василя Ляшенка «Електронні явища на поверхні напівпровідників». Віталій Стріха написав для неї великий розділ «Вплив поверхневих станів на електричні властивості контакту метал-напівпровідник». 1970 року йому разом з чотирма іншими авторами монографії було присуджено Державну премію Української РСР у галузі науки і техніки.
А 1969 року на засіданні вченої ради КДУ Віталій Стріха блискуче захищає докторську дисертацію «Дослідження фізичних процесів у контакті метал-напівпровідник». У збереженій стенограмі захисту звертає на себе увагу виступ директора Всесоюзного НДІ кріогенної техніки професора В. Алфєєва. Із цього зрозуміло, наскільки важливою була ця робота для оборонного комплексу колишнього СРСР. Адже ще в 1950-ті доводилося міняти кристалічні детектори на радіолокаційних станціях по кілька разів на добу. З огляду на пропозиції Віталія Стріхи надвисокочастотні детектори стали на порядки надійнішими...
З початку 1980-х років професор Стріха розгортає інтенсивні роботи з напівпровідникових перетворювачів сонячної енергії на електричну. Вже за кілька років до катастрофи на ЧАЕС учений наважився публічно опонувати офіційно прийнятій тезі про «безальтернативність» атомної енергетики.
1987 року приходить і зацікавлення абсолютно новою тематикою — біосенсорами. Ці пристрої, що поєднують переваги напівпровідникових структур із чутливістю біологічних молекул, сьогодні незамінні при визначенні стану довкілля, аналізі харчів, діагностиці хвороб тощо. А тоді технології біосенсорів робили лише перші кроки. На 1991 рік припадає початок активних наукових контактів з «Еколь централь» (Ліон, Франція) в межах спільних робіт із сенсорної тематики. Своєрідний науковий «міст» Ліон — Київ допомагає кафедрі пережити колапс початку 1990-х.
У 1990-х Віталій Стріха бере активну участь у процесах демократизації української науки. Разом із професорами Київського університету, геологом Миколою Дробноходом та фізиком Юрієм Чутовим, формує ініціативну групу зі створення АН вищої школи України — наукової організації нового типу, яку заснували провідні вчені «знизу» на демократичних засадах. 27 грудня 1992 року на Установчих зборах Віталія Стріху обрано першим президентом АН ВШ України (у 1995 і 1998 роках його переобирають на цю посаду ще двічі). Усі подальші роки він як президент бере активну участь в організаційній розбудові АН вищої школи України, неодноразово звертається до органів влади і посадових осіб у справі підтримки й реформування української науки та вищої освіти, виступає в ЗМІ.
Проте сил і здоров’я меншає. Гнітить і дедалі авторитарніша атмосфера в рідному університеті. У вересні 1998-го вчений встигає відсвяткувати разом з помітно постарілими друзями-туристами 40-річчя весілля. 19 грудня загальні збори АН ВШ України обирають Віталія Іларіоновича президентом на третій трирічний термін. 25 грудня він вирушає до санаторію «Конча-Заспа» під Києвом, де зустрічає Новий рік разом з дружиною і найближчим другом, академіком-механіком Віктором Грінченком, із яким веде нескінченні дискусії щодо шляхів розвитку науки, України й світу.
Тут, у санаторії, 8 січня 1999 року він пише зовні жартівливу «Конча-Заспівську відповідь дружині на зауваження про те, що нічого в житті не зроблено»:
«Що ж зроблено:
1. Згуртована туристська група, з якою пройдено понад 40 походів (близько 10 тисяч кілометрів).
2. Створена унікальна кафедра (11 докторів наук, 4 державні премії, звання «зразкової» та інші відзнаки).
3. Створена наукова школа з контактних явищ (5 докторів, 30 кандидатів, 12 монографій, 5 всесоюзних конференцій тощо).
4. Прочитані курси лекцій для більш як 10 000 студентів (понад 20 000 лекцій).
5. Задумана й організована Академія наук вищої школи України (418 академіків, 2800 докторів, 13 000 кандидатів).
6. Організована лінія Україна — Франція (наукова робота, підготовка спеціалістів та інша діяльність).
7. Організовані нові наукові напрямки (біосенсори, пористий кремній як матеріал для сенсорики).
8. Народився син, здатний помножити цей список.»
Відпустка закінчилася, почався новий семестр. 1 лютого на засіданні Вченої ради КНУ ім. Т. Шевченка мало розглядатися питання про присудження Віталію Стрісі звання «Почесний професор Київського університету» (за всіма формальними показниками, як засвідчила своїм висновком Рада старійшин університету, учений набагато перевищував встановлені для цього звання критерії). Однак без пояснення причин ректор Віктор Скопенко відклав розгляд питання. Паралельно він зажадав від АН вищої школи України звільнити надану їй раніше кімнату на четвертому поверсі «червоного корпусу» КНУ.
Це все не минуло дарма. У ніч із 6 на 7 лютого у вченого стався широкий інфаркт, його було госпіталізовано до клінічної лікарні «Феофанія» з песимістичним прогнозом. Вранці 8 лютого внаслідок інтенсивної терапії стан Віталія Іларіоновича трохи покращав. Він працював над рукописом чергової наукової статті, на звороті останньої сторінки рукопису залишив записку для дружини: «Надю, у мене все гаразд. Навіть вдалося трохи розсмоктати інфаркт». Далі йшло прохання до сина регулярно забирати передплачену газету «День», а до учня Василя Ільченка — провести завтрашній семінар. На жаль, ця записка виявилася останньою — ввечері вченого не стало.
...Професор Віталій Стріха був живою людиною, здатною і захоплюватися, і помилятися. Полюбляв риболовлю і був вправним водієм. Страшенно любив нову техніку. Сівши за комп’ютер уже в 60 років, устиг стати справжнім хакером і залюбки гуляв Інтернетом. Був ніжним і чуйним дідусем для онуки Ярослави. Цікавився політикою і ще 1997-го після зустрічі в Будинку вчених побачив у Юлії Тимошенко (до якої здебільшого ставилися ще як до «газової принцеси») неабиякі лідерські якості.
Як керівник був не жорсткий, але ефективний, умів тримати дисципліну не примусом, а цікавістю до спільної справи. Про це свідчить не лише досвід керівництва кафедрою та лабораторією, а й пройдені без жодної позаштатної ситуації часом дуже складні, а то й просто небезпечні байдаркові маршрути.
У публічних ситуаціях був стриманим, хоч насправді болісно переживав хамство і несправедливість. Не належав до трибунних борців, але свої переконання обстоював послідовно і доволі ефективно (свідчення — авторитет, який мала за його життя очолювана ним Академія наук вищої школи України).
З погляду «офіційної» ієрархізованої науки професор Віталій Стріха не належав до першого ешелону: не був обраний до НАН, очолював громадську структуру з назвою «АН вищої школи», до якої «справжні» «безсмертні» з НАН ставилися здебільшого напівіронічно. Але за Віталієм Стріхою — 12 монографій та підручників і близько 300 статей, частина з яких досі є «класичними». За ним — розвинута теорія реального контакту метал-напівпровідник, яка мала велике значення для розвитку НВЧ електроніки, піонерські роботи з фотоперетворювачів на аморфному кремнії, започаткований в Україні напрямок біосенсорики. (А ще ж існували перспективні напрямки, де Віталій Стріха зробив кілька перших кроків, віддавши потім їх учням; як-от спін-залежна рекомбінація чи контакт напівпровідник — високотемпературний надпровідник).
...2008 року роботу Віталія Стріхи «Випрямляючі властивості контакту метал-напівпровідник», уперше надруковану у «Віснику КДУ ім. Т. Шевченка» за 1967 рік, було вміщено в спецвипуску «Українського фізичного журналу», виданого до 90-річчя НАН України, серед 35 найвидатніших праць українських фізиків за всі роки. А заснована ним АН вищої школи щороку проводить Академічні читання пам’яті Віталія Стріхи з участю провідних учених України. У лютому цього року вони відбулися вже вдев’яте.
