Проект каналу «1+1» — військово-патріотична програма «Хоробрі серця» — присвячений людям, які виявили героїзм під час подій на сході України. «День» анонсував програму ще в серпні. Зауважимо, що вже перші випуски передачі показали: в нашому суспільстві великий запит на такий контент. Запит на те, щоб в ефірах центральних каналів показували наших власних нових героїв. Перш за все, звичайно ж, військових. Але не тільки. Сьогодні героями себе виявив багато хто — лікарі, волонтери, матері солдатів і навіть діти. І цих людей поки що чомусь побачили лише «Плюси». А коли інші канали почнуть адекватно реагувати на запит суспільства? І чому цих героїв ТБ не показувало раніше, підсовуючи глядачам в основному телефастфуди?
«Хоробрі серця». Прекрасні, чисті, мужні обличчя. Полковник Сергій Дейнеко, полковник Ігор Момот... Нестерпно думати, що всі ці роки їм не давали належним чином розвивати оборону, не платили, як належить... — поділилася враженнями у «Фейсбук» від перегляду останнього випуску програми головний редактор «Дня» Лариса ІВШИНА. — Ще увага суспільства весь час концентрувалася на політиках, олігархах... Фальшивих «зірках». А коли прийшла біда, виявилося, що саме вони, недолюблені діти, — справжні діти України. Люди честі... Як зробити, щоб ці цінності, які вони втілюють, домінували в суспільстві?»
Про це зокрема «День» і поговорив із ведучим програми «Хоробрі серця» Ахтемом СЄІТАБЛАЄВИМ:
— Я не схильний перебільшувати значення того чи іншого телевізійного продукту, в тому числі і нашої програми, в тому сенсі, що люди, які подивилися її, в одну мить змінять своє світобачення. Але за допомогою «Хоробрих сердець» ми як мінімум намагаємося «зшити» нашу країну. Чим саме? Розповідями про справжніх людей, — говорить «Дню» ведучий проекту. — Ми практично в кожному випуску обов’язково показуємо у тому числі історії людей, які залишилися на окупованих територіях, історії тих, хто був обдурений або сумнівається, або не зовсім правильно був інформований. Для нашої команди і взагалі в інформаційній політиці каналу «1+1», дуже велике місце приділяється стратегічно важливому вектору — якою ми хочемо бачити свою країну? А ми хочемо бачити країну, мирною, де люди мріють про світле майбутнє і головне — здійснюють для цього вчинки. Коли ти дізнаєшся історії гостей нашої програми, коли ти розумієш, що те, що для них стало в одному випадку роботою, в іншому — обов’язком воїна, в третьому — відчуття себе людиною, яка не може пройти мимо, — це не може не викликати гордості.
Люди, які приходять на нашу програму, дають мені надію, що те, за що хлопці гинули на Майдані і, на превеликий жаль, гинуть сьогодні, за ті мрії про країну, в якій вони хотіли жити, — здійсняться. Ось власне для чого існує наша програма. Окрім того, звичайно, це програма про людський подвиг — у всіх його проявах. Подвиг воїнів, подвиг їхніх батьків, подвиг волонтерів, подвиг людей, які живуть на окупованій території, але при цьому сповна відчувають себе громадянами України. І вони знаходяться у більш небезпечній ситуації, ніж ми, що живемо тут, а інколи навіть ще у більш небезпечній, ніж бійці на передовій, які знаходяться у колі своїх побратимів.
— Яка із цих історій Вас особисто найбільше вразила?
— Не буде перебільшенням сказати, що жодна із показаних нами історій не залишає тебе байдужим. Але ви маєте рацію, є такі історії, після яких просто неможливо продовжувати вести програму, тому, що це вище за мої людські сили. Волонтер, який вивозить із зони АТО дітей. На сьогодні він вивіз понад 200 дітей. Коли ця людина, на питання про те, про що він мріє, говорить — хочу одного дня побачити всіх до єдиного дітей, яких вивіз, в дитячому парку, після війни, і з ними покататися на атракціонах — як батько чотирьох дітей я не можу залишатися байдужим. Слухати це — непросто. Коли ти бачиш очі матері, яка на наступний день після похоронів свого єдиного сина, що загинув зовсім молодим, захищаючи свою Батьківщину, їде на фронт, добирається туди, куди далеко не завжди можуть добратися бійці спецназу, і привозить волонтерську допомогу — це вражає. Коли літні люди, у яких немає можливості допомогти матеріально, в’яжуть шкарпетки або печуть пироги нашим воїнам, — це вкотре переконує мене, що ми — велика нація. І звичайно ж — історії наших воїнів. Про них ще будуть написані книги і зняті фільми.
— Ви вивели на авансцену справжніх героїв, які справді цього заслужили. Але ж вони до Майдану і війни так само жили серед нас. Чому українське ТБ їх не помічало раніше?
— Складне питання. Аналізуючи цю ситуацію, доходжу висновку, що з одного боку, напевно, не було такого запиту. З іншого боку, і це важливо, — я впевнений у тому, що це робилося спеціально. Людьми, які мало що знають про своїх сусідів, із якими живуть на одному поверсі, в одному місті, країні; людьми, які не знають своєї історії, людьми, яких не навчили любити свою культуру, — легко управляти. Особливо, коли у них одна турбота — як заробити на хліб. Це і взаємовідносини національних меншин в Україні, яких ТБ так і не познайомило. Я знаю це на прикладі кримських татар — протягом усіх років незалежності у свідомість українців упроваджувався міф про те, що ми — «п’ята колона», яка вічно всім невдоволена. Те, що це не так, стало зрозуміло, на жаль, завдяки війні. Як і про те, що в нашій країні живуть герої.
Земля, на якій ти живеш, твій прапор, твій гімн, твоя мова, твоя історія — це було не модно. У нас хэдлайнерами «культурного» простору, «політичного» простору ТБ зробило політиків. І це було зроблено свідомо. Ми всі протягом десятиліть спостерігали телевізійні шоу. Я не стверджую, що все, що пов’язане з політичними ток-шоу, — це постановочні речі. Йдеться про інше. Був явний «перекіс». Усі роки незалежності ТБ не навчило нас, що говорити українською — це насправді модно. Що знати свою історію і культуру — це добре, це сучасно, це креативно. І коли у людей їхня внутрішня конституція не заповнена культурною складовою, цей вакуум заповнили зовсім інші речі.
Те, що відбувається зараз, показує, що назад Україні і українському ТБ шляху немає. Такі сакральні речі як прапор, гімн, герб — набули нових сенсів. ТБ, театр, кіно повинні по-новому виховувати патріотизм і любов до своєї країни. Потрібно тільки визначитися, у яких форматах це робити. Тому що пропаганда може запустити зворотний процес. Думаю, що це потрібно робити елегантно, емоційно, дозовано і правильно.
— Той сенс, який ви вкладаєте в «Хоробрі серця», ми в «Дні» почали реалізовувати ще у травні. І щотижня обов’язково розповідаємо історії наших героїв — живих і, на жаль, загиблих. Щоб пам’ятали...
— Так, це абсолютно правильна і важлива робота. Жодного героя і подвигу не можна забувати. Ми просто зобов’язані об’єднувати наші зусилля. Наші захисники повернуться з фронту, і ми так само повинні максимально допомогти їм гармонійно увійти до нормального життя. А ще — бути платформою для спілкування. Один із волонтерів нашої програми розповів, як до нього, коли він був у полоні, підходили люди «з того боку» для того, щоб просто поговорити. І наш волонтер навіть не думав про те, як багато за лінією фронту нормальних людей. Їм просто вчасно не дали прочитати нормальну газету, не зводили в нормальний театр, не показали нормальний фільм. І ми повинні з цими людьми працювати.
— Ви — професійний актор, режисер, але в ролі телевізійного ведучого у цьому проекті виступаєте вперше. І відразу — в такій сильній емоційно-психологічній програмі...
— Я просто хочу, дуже хочу, відверто розмовляти з людьми, яких ми запрошуємо в ефір. Ставити ті питання, які ми готуємо разом із командою проекту (до речі, в дуже непростих суперечках), — для мене велика честь і велика відповідальність.
Для мене, як кримського татарина, вести таку програму — особлива відповідальність. Розумієте, ми всі ці роки знали, що Кремль не заспокоїться. Вся історія взаємин кримських татар із Кремлем нічого хорошого кримським татарам не приносила. Як і українцям.
Я знаю, що багато моїх співвітчизників дивляться нашу програму в Криму. Для мене це віртуальна можливість підтримувати з ними зв’язок, і навіть просто самим фактом присутність у кадрі кримчанина, кримського татарина, дає їм надію на те, що наша батьківщина Україна про них не забула.
— Хто ще працює в команді програми?
— Продюсер Максим Шиленко, шеф-редактор Катерина Шиленко, режисер-постановник Юлія Лупир і хороша команда редакторів, журналістів, операторів, режисерів, музичних редакторів. У нас підготовка до кожної програми проходить у досить емоційному ключі, тому що ми всі — небайдужі люди.
— Як глядач сприймає програму?
— Дуже позитивно. Нам приходять десятки листів із подяками — люди діляться своїми емоціями, пропонують допомогу комусь із героїв. Така програма унікальна тим, що вона перша. І треба сказати, вона відразу знайшла свою аудиторію. Я не хочу говорити про рейтинги або про те, що ми маємо перевагу над іншими проектами. Звичайно, ми хочемо, щоб уся країна дивилася саме нашу програму. Але за місяць-два всіх глядачів не можна «переформатувати». Для мене «Хоробрі серця» — це дзеркало тих процесів, які так болюче відбуваються в країні.
Війна принесла нам дуже багато трагічного. Але разом із тим показала справжніх героїв, за якими майбутнє України...
