На жаль, публічне з’ясування стосунків, пов’язане з розподілом посадових портфелів і місць, стало основною темою минулого телетижня. Щойно Віктор Ющенко покинув країну, щоб заявити світу про її «нове обличчя», як деякі вчорашні соратники, які ретельно приховували під час виборчої кампанії суперечності всередині коаліції, влаштували публічні розбірки з приводу того, хто з них чого вартий. Нетактовні й нічим, по суті, не аргументовані обвинувачення Романа Безсмертного, які він щедро та «багатоканально» висував Юлії Тимошенко, напевно, неабияк потішили тих, хто й під час виборів передрікав подібні «не нові» методи та принципи розподілу посад командою переможців. Взагалі, обговоренням того, хто заслуговує на те, щоб зайняти прем’єрське крісло, чого вимагають для «входження у владу» соціалісти, яка партія на що претендує, здебільшого й займалися протягом тижня тележурналісти. Цьому було присвячене й «Докладно з Дмитром Кисельовим» (ICTV), і підсумкові новинні програми «1+1», «Інтера» і УТ-1. Друга «весела» тема тижня — спілкування за допомогою телебачення колишнього та нинішнього генеральних прокурорів. І хай би з якогось принципового приводу, але коли в ролі обвинувачення фігурують претензії «хто чийого коли звільнив», або хто заборонив продавати коньяк у буфеті Генпрокуратури, а хто цю заборону скасував, за всю прокурорську службу просто соромно…
Проте розборки торкнуться (й уже торкаються) не лише правоохоронних служб країни. «Тоніс», наприклад, оприлюднив «ліцензійний» підсумок діяльності нинішнього складу Нацради з питань телебачення та радіомовлення, з переліком того, хто, кому, коли й скільки, а також з іменами фактичних або юридичних власників приголублених телеканалів. Словом, буде ще не й таке.
Це переконання тільки підтвердила остання програма «Подвійний доказ» на «1+1», яка вийшла вперше після новорічно- різдвяних канікул. Цього разу її телерозслідування було присвячене свіжій і активно обговорюваній темі — загибелі міністра транспорту і зв’язку Георгія Кірпи. Незважаючи на висновки слідства, людей, які вірять у те, що така сильна людина могла добровільно піти з життям, дуже мало, зокрема й серед його найближчого оточення. Головним свідком програми-розслідування став Іван Салій, багаторічний соратник загиблого, який чимало знає про те, що відбувалося в міністерстві в роки правління Кірпи. І про підноготну тих, широко розрекламованих, глобальних проектів, за які, за його ж словами, міністерство не розплатиться ніколи. У той же час, він вважає свого колишнього шефа не лише частиною, а й жертвою колишньої влади. Він умів «вирішувати питання», як визначив ведучий Вахтанг Кіпіані, й повністю відповідав стилістиці тієї влади, в рамках якої працював. Щоправда, інший ведучий, Анатолій Борсюк, висловив припущення, що загиблий просто «потрапив у погану компанію», а якби він жив в інший час, ми знали б іншого Кірпу. При всьому цьому учасники передачі погодилися з тим, що це була людина неординарна. Однак сильний і неординарний Кірпа не чинив опору системі, яка потім, так чи інакше, його погубила — вона його влаштовувала. Це дуже цікавий момент — взаємовплив особистості та обставин. Майже те саме, що роль особистості в історії, тільки друге бачиться на відстані, а перше можна розгледіти практично відразу. Жертвами влади вважати можна й тих, хто цю владу собою зміцнював, і тих, хто був об’єктом цієї влади. Тільки якщо страждали, то по-різному, й відповідальність на них не однакова. Фразу «гроші мої, а страх ваш», яку приписують Кірпі, він своєю смертю спростував. Можна погодитися з ведучими — це знакова смерть. Нехай у нової влади будуть інші знаки.
А про те, що треба, щоб так воно й було, сперечалися (якщо можна назвати суперечкою інтелігентну бесіду Юрія Макарова з харків’янкою Інною Богословською, львів’янином Тарасом Возняком, які намагалися визначити «нове обличчя України та українців») у рамках також першого цього року «Документа». До речі, було й записане із цього приводу інтерв’ю з Михайлом Жванецьким. Після минулих виборів і, як визначив Макаров, свідомої провокації щодо розділення країни на Схід і Захід, копатися нам у своєму корінні, шукати розходження та схожість доведеться довго, і чим раніше почнемо, тим краще. Короткий висновок: політична нація — це співтовариство людей, яких об’єднує загальне майбутнє. А різниця, відмінності між регіонами є в кожній країні, це не тільки нормально, а й дуже цікаво. Жванецький вважає, що нація — це об’єднання людей, які прагнуть відірвати свою країну від бідності. Але ж одне й друге не суперечать, а лише доповнюють поняття, оскільки хто думає про спільне бідне майбутнє? Жванецький у захваті від учасників «помаранчевої революції», метою яких було «змінити світ без крові», й упевнений, що революція, яка відбулася, дасть і потужний творчий поштовх. Хоча й вважає, що боротьба між повсталим народом і тими, хто піклується про те, щоб «результат, який буде, став результатом, який був», — процес тривалий і болючий. Звісно, і мовне питання — не останнє в переліку животрепетних ідентифікаційних. Як сказала Богословська, коли під час українсько-російських переговорів росіяни намагаються тиснути на представників України, наші переходять на українську мову. Так вони також примушують себе поважати і з собою рахуватися. А взагалі, якщо ми бачимо себе європейцями, ми повинні й бути такими — терпимими та толерантними один до одного, ці якості й треба в собі розвивати. Для цього, на думку тієї ж Богословської, треба «зшивати» Україну по горизонталі. Тобто прагнути більше дізнатися одне про одного, тому що знання й розуміння — дуже близькі поняття. У нашій країні — безліч енергетичних центрів і культурних коренів. Об’єднай їх — і з таким народом гори можна зрушити. Ось це й має стати глобальною національною програмою, внаслідок якої об’єднається й зміцніє нація.
