Тимчасове нездужання дозволило відчути ще більш виразно безперервність нашого з читачами та колегами спів-думання й спів-відчуття спільного телебуття. Дякую всім, хто зателефонував, щоб довідатися, чому минулої п’ятниці не вийшла моя звичайна ТВ-колонка. Винна, виправлюся!
Зате вимушене диванне проведення часу дозволило здійснити «тотальний оглядацький контроль» за нашим телеефіром, що зазвичай у денний час буднів зробити не вдається. В результаті зробила декілька приємних відкриттів, приміром, «Острова скарбів» Київської держтелерадіокомпанїї, про який ми неодмінно розповімо детальніше найближчим часом. Але, на жаль, загальне враження від усього, що старанно вкладається або безладно обрушується нашими телевізійниками в наші голови... Й дійсно, якби в мені жевріла жилка громадської активності, час було б організовувати Партію нелюбителів телевізійного примітиву.
Навряд чи буде конструктивною суперечка про те, свідомо чи несвідомо виробляється нашим ТБ те, що виробляється. Але в тому, що цей продукт у більшості своїй є певною «зброєю масового знищення» народу — я, наприклад, не сумніваюся. Не того «народу», про який нещодавно писала моя колега Ірина Петровська в статті з рефреном «я не люблю народ» («Известия»), маючи на увазі малоосвічених, поганодумаючих, зате самовдоволених постійних відвідувачів всіляких ТБ-шоу та їх глядачів. І не того ніби «народу», на думку якого так люблять посилатися любителі всіляких ініціатив і збирачі підписів, або, скажімо, ТБ-інтерв’ю випадкових перехожих... Про цей «народ» чудово написав Лесь Качковський у «Дні» №30 за цей рік. Наше ТБ насилує той народ і не дає народитися тому народу, який може або хоче бути саме самим собою, а не натовпом, бидлом, нетямущим немовлям, старцем, який вижив із розуму і т.д., і т.п. Який досить освічений і розвинений, відчуває власну відповідальність за те, що відбувається в країні, вміє адекватно реагувати на реальність, що змінюється. Лесь Качковський абсолютно, як мені здається, вірно написав про відповідальність політичної влади за народження, виховання, виходжування саме такого народу. Й про те, що саме турбота влади про інтелектуалізацію електорату й є головним лакмусом її реформаторських (так? чи ні?) зусиль. Я ж не можу не думати й про таку саму відповідальність еліти суспільства, інтелігенції, й передусім тієї, яка безпосередньо впливає на розум й громадську думку, тобто в тому числі й журналістської, й телевізійної.
І що ж ми тут маємо? Чесно кажучи, я все менше й менше сенсу бачу в тому, щоб говорити в такому розрізі про ті програми й про ті канали, що вже давно й заслужено мають певну репутацію. Бо коли я говорю про відповідальність журналістської еліти, то маю на увазі, звичайно ж, шанованих усіма професіоналів. А оскільки багато хто з них зосереджений на одному нашому загальнонаціональному каналі — «1+1» — то й вимоги до каналу, відповідно, особливі. Й ось дивлюся я «особливим поглядом» на «Табу», яке, начебто, все ще має непогані рейтинги. Останнє «Табу» присвятили телесеріалам — зрозуміло, промоушен «Дня народження буржуя» (за який, до речі, поки що спасибі. Поки що тримає на гачку — незважаючи на масу можливих претензій, про деякі з яких говорили вже й глядачі в прямому ефірі «Особливого погляду»
з Ю. Рогозою та А. Матешком). До цього було «Табу» про порнографію. Й, як давно вже водиться, з однією й тією ж постановкою питань: хто за — хто проти телесеріалів, порнографії, etc... Але хіба в наш час можна всерйоз так ставити питання?
Навіщо знімають й дивляться ток-шоу на соціальні, політичні, культурологічні теми? Правильно: для формування громадської думки, яка, в свою чергу, впливатиме на розвиток обговорюваної ситуації в суспільстві. Я розумію, що, скажімо, в роки 86-90-ті ще можна було б саме так заявляти теми ток-шоу — й не лише тому, що й секс, і Рози- Марії були нам у новинку. Але передусім тому, що тоді, дійсно, була ще й можливість, й живий був спогад про ті часи, коли одна людина (той же генсек) міг одним легким рухом брів прибрати з нашої чистої дороги в світле майбутнє будь-яке «чужорідне» явище. Але зараз про що були змушені, скажімо, сперечатися учасники дискусії про порнографію В. Скуратовський і К. Прощаков? Якщо обидва були згодні й з тим, що певні суспільно-корисні функції ця штука несе (приміром, медичні), й знов- таки, суспільство зобов’язане охороняти права особистості на свободу вибору. Як були єдині й у тому, що мова може йти лише про свідоме державне, суспільне обмеження поширення порнографії, дотримання прав як тих, хто «за», так і «проти» тощо. Так, можливо, треба було б і тему дискусії заявляти зовсім інакше: приміром, чи в достатній мірі в Україні дотримуються права й тих, й інших? Чи достатні заходи щодо убезпечення дітей, підлітків від телевізійної порнографії, насильства, жорстокості — яких, абсолютно справедливо зазначив В. Скуратовський, немає й не може бути на екранах (крім спеціальних каналів) більшості європейських країн, а тим більше — США. Точно так — про серіали. Хіба, дійсно, не вибір кожного — дивитися чи не дивитися їх? Однак коли весь інформаційний простір цілої держави перетворюється на суцільну «мильну оперу» (в тому числі й у пресі), коли загальнонаціональні українські канали заповнюються неукраїнським і часто третьосортним продуктом, коли в того ж підростаючого покоління практично немає можливості отримати уявлення про мистецтво, культуру, знання іншого рівня, бо йому в масі своїй доступні саме й лише ці самі телеканали. Коли в дітей і тінеджейрів немає доступу до театру, високої музики, Інтернету, й мимоволі вони починають вважати, що культура — це пісеньки «Хіт- парадів» і приколи «Біз-ТБ»... Так хіба не про право суспільства на захист від нашестя телепримітиву треба насправді говорити, в тому числі й у «Табу», втім, не випліскуючи з мильною водою й дитину?..
Але — схема «Табу» накатана. Й знімаються все нові й нові передачі — за старим лекалом. І під виглядом — у результаті — передачі, що претендує на певне соціально-корисне звучання, в ефір випускається все та ж жуйка, що, як то кажуть, ні розуму, ні серцю... Навіщо? Чому? Й як тут можна, знаючи справжню ціну особистостям, які стоять на чолі каналу «1+1», не запідозрити «дивної» їхньої несвободи робити те, що насправді могли б робити... Щоб будити поки що спляче наше суспільство, не здатне в масі своїй ні адекватно ставити потрібні, своєчасні цілі, ні адекватно розуміти реальні проблеми, не кажучи вже про здатність оптимально їх вирішувати. На жаль... Нещодавно, до речі, ми обговорювали з О. Роднянським феномен «зірок», у зв’язку з моєю критикою перших програм «Особливого погляду». Так, я згодна, що «зірки» мають популярність, часом нез’ясовну, й що Вересня дивитимуться ще довго в будь-якій якості, просто тому, що він — Вересень. Але хіба це виправдання й для самих «зірок», і для тих, хто їх запалює? У тому-то й справа, що Вересня дивитимуться, й якщо він буде як і раніше робити «жуйку», й якщо він зробить щось дійсно своєчасне, суспільно- значуще, що «правильно» відгукнулося не на звички, а на потреби людей з точки зору необхідності їхнього саморозвитку заради розвитку народу, нації, держави, суспільства. Що, до речі, підтвердили й ефіри «Ночі виборів», і телемостів «Україна-Росія», котрі можна було за дуже багато що критикувати, але все ж там був інший Вересень (хоча відсутність тренінгу саме в якостi «iншого» явно позначалася на якості його роботи). А замість цього — ми чуємо від Миколи дивні прозріння про те, що, мовляв, головна проблема його нової передачі («Особливий погляд») — це відсутність гідних героїв. Та невже? Що, й справді на Поплавському — на одному полюсі, та на, скажімо, братах Кличках або Аді Роговцевій, або Б. Патоні — на іншому світ клином зійшовся в українському інтелектуальному істеблішменті? А якщо спуститися із затишної телестудії — та пройтися десять-двадцять кроків пішки в той самий народ, який справжній? Навіть незважаючи на те, що вузький прошарок... Відповідаючи в «Дні» за читацьку пошту, я щодня можу спостерігати, як неординарно, гостро, оригінально можуть мислити аж ніяк — так! — не знамениті, але від того не менш цікаві люди, десятки, сотні людей — вчених, інженерів, студентів, лікарів, школярів... Що, хіба один у нас в Україні, скажімо, той же 15-річний вундеркінд — політолог Богдан Терещенко, який побував і на «1+1», і в багатьох газетах? Та, звісно ж, ні! Але в тому-то й справа, що Богдана за руку міг на канал привести його батько, відомий документаліст Юрій Терещенко. А якщо спробувати пошукати самим?.. До речі, база даних експертів «Дня» — суцільно особистості з великої літери — до ваших послуг, колеги. А якби кожне видання, телеканал намагалися згуртувати навколо себе саме таких людей?!
Погодившись-таки взяти участь у прямому ефірі «Епіцентру», який було присвячено темі страйків, мітингів, що прокотилися країною, я перед передачею про ці проблеми детально розмовляла з В’ячеславом Піховшеком. Якби не це — під час перегляду передачі я б могла вирішити, що Слава просто не в темі. Але ні — я могла пересвідчитися, що Піховшек знає, розуміє й точно прогнозує. Але в ефірі В’ячеслав ставить повсякчас гостям студії — представникам і уряду, і профспілок — одне й те саме питання: «Хто стоїть за страйками?», без будь-яких модифікацій, спроб зайти з iншого боку у відповідь на їхні явні невідповіді! Не допомагає журналістам у студії, які, на жаль, не вміють (у тому числі й я) аргументовано й блискавично парирувати блефуванню чиновників... Значить, і в цій темі метою ведучого було аж ніяк не з’ясування об’єктивних причин і наслідків, а лише створення видимості такого з’ясування. Що ж, напевно, накатувати схеми симуляцій розумного й демократичного ТБ, чисто професійно, дещо цікавіше, ніж відпрацьовувати нафталін безваріантного «забивання цвяхів». Але про причини того, чому тільки так, і тільки в якості телешулера можна й досі в нашій країні робити собі ім’я «професіонала» — наш читач, думаю, цілком може зробити висновки сам.
І всі розмови про ніби всевладдя рейтингів на наших комерційних каналах — нісенітниця. Насправді ще ніхто не продемонстрував, що, приміром, розумні, тонкі ток-шоу гірше споживаються аудиторією, ніж тупуваті й абсолютно невідповідні своєму соціальному призначенню. Як, втім, лукавством є й тлумачення наших «просунених» телевізійників про те, що справжня свобода слова починається там, де ТБ — це тільки бізнес. Те, що великого бізнесу, не пов’язаного з великою політикою — не буває, загальновідомо. А про те, що надоптимальність ринкової конкуренції, яку особливо звучно свого часу озвучив ще Мердок, вже давно в «просунених» країнах поставлена пiд сумнiв, чудово знають наші «просунені». Знають, що ринкова цензура — не менш сильна й небезпечна для інтересів громадянського суспільства, ніж урядова, тим більше, що має не лише політичну або економічну підоснову, але й, орієнтуючись виключно на той самий рейтинг (тобто, прибутковість), потурає смакам та інтересам найбільш невибагливої, неосвіченої й, звісно, найбільш численної аудиторії. Знають, що в країнах західної демократії вже розроблені, й продовжують активно розроблятися, такі політико-правові регулятори, що чітко «окреслюють мінімальні охоронні стандарти щодо структури власності на ЗМІ, фінансування, змісту програм та процедур прийняття рішень». (Див. книгу «Мас-медіа і демократія», Джон Кін, Київ, 1999 р.) За цього, пише Джон Кін, «суспільне втручання в ринкову сферу має бути відкритим, підзвітним та громадсько-мобілізуючим. Воно повинне використовувати гласність у боротьбі з негласними механізмами, уживати методів громадського «насуплення брів» та неформального тиску, аби змусити мас-медіа «розтоварити» свої програми. Якщо ж такі заходи не дають наслідків, треба «обплутати» комерційні ЗМІ павутинням фінансових та правових обмежень, суспільної підзвітності».
Звичайно ж, подібні програми дій і в реальності західної демократії — аж ніяк не факт, що відбувся, й там іде боротьба за право суспільства як розважатися в сфері традиційних комерційних ЗМІ з їх «повторюваністю, шаблонністю, покірністю старим схемам» (Умберто Еко), так і мати можливість широкого вибору найрізноманітніших поглядів, думок, телепродукту різного рівня, адреси, спрямованості... Проте мені здається, що ми повинні визначитися не лише з причинами нинішньої ситуації на наших телеекранах, коли відверта політична заангажованість, можливо, навіть не така небезпечна, як прихована ангажованість ТБ на деінтелектуалізацію народу. Але й зафіксувати лукавство тих посилів, якими вмотивовується ніби вимушена примітивізація вітчизняного телепродукту. Бо справа не тільки в тому, що в нас зараз немає ні громадянського суспільства, ні доброї волі державних структур різних гілок влади, які б спільно змушували служити ЗМІ саме інтересам народу, а не обслуговувати приватні політичні та комерційні інтереси. А й у тому, що громадянам навмисно подаються викривлені схеми — як майбутні, ніби ідеальні, взаємовідносини ЗМІ, суспільства та влади. Коли нав’язують, що саме рейтинг (ринок) — і ніщо інше, виключно думка більшості — й ніщо інше повинні формувати й ідеологію ЗМІ, й ідеологію суспільства. На жаль, найактивнішу участь у нав’язуванні цих помилкових стереотипів, що нічого спільного не мають з істинною демократією, котра має на увазі, як відомо, передусім захист прав меншості, бере й уся наша так звана еліта, інтелігенція. Наслідків цього може бути багато. Найпарадоксальнішим (стосовно ЗМІ та різноманітних гуманітарних інституцій) — можливо, в тому, що таким чином безпосередньо інтелігенція сприяє остаточному поневоленню нас імперіями перевершуючого інтелекту. Розпитайте своїх знайомих у столиці та тих обласних центрах, де можна дивитися кабельне ТБ, або, як у Західній Україні, є доступ до ТБ східноєвропейського. На чиїй вони «голці»? НТВ, ГРТ, польських комерційних каналів, словацьких, угорських... І не тому — що не патріоти, а просто тому, що там — цікавіше, живіше, правдивіше, різноманітніше, розумніше... В наш час, як відомо, інтелектуальний продукт уже не має кордонів, а значить, ніякий фінансовий, податковий протекціонізм не дасть гарантій нашому ТБ, нашому книгодрукуванню, нашій пресі в успішності завоювання мiзкiв й гаманця наших громадян, якщо наш продукт буде менш якісним, ніж у сусідів. Якщо одні лише росіяни нам — Доренка, Кисильова, Сванідзе, Леонтьєва, а ми нам — Піховшека та Лапiкуру, застиглих у несвободі й несаморозвитку. А більше й назвати-то нікого, всіх тих, хто міг — Ткаченко, Княжицький, Портников, Скачко, Хотін — давно вже немає в кадрі, а кого — й у країні... Якщо вони нам — Познера та Кисильова, Меньшову та Комісаренка, Ганапольського та Шустера, М. Ширвіндта й Діброва, а ми нам — Вересня та Піховшека... (йдеться — про загальнонаціональні канали). Якщо вони нам — «О, щасливчик» і «Що? Де? Коли?», «Два роялі» та «Розумники й розумниці», їхній-наший КВК і «Поле чудес», а ми нам — «суперінтелектуальні» «Телефортуну», «Лото-забаву» та «НЛО»... Я вже не кажу про те, що досі, незважаючи на явну, вже озвучену всіма, потребу нашого ТБ у класних соціальних проектах — їх у нас аж... один: «Версiї Ольги Герасим’юк».
ТБ у наш час — володар дум, а значить, може бути чудовим лакмусом стану мозку нації. Як то кажуть, покажіть нам ваше ТБ і ми скажемо, хто ви є... Ну а новітня історія вже давно довела, що незалежність народжується й вмирає передусім у інтелектуальній, духовній сферах, а потім уже в економіці та політиці. Мені ж поки перш за все цікаво, якими будуть перші кроки Івана Драча на чолі Комітету з питань інформаційної політики. Які згодом стануться зміни в програмній сітці УТ-1 і УТ-2. Які буде запущено нові проекти на цих каналах, де плани створення реально значущого для суспільства продукту завжди розбиваються об, кажуть, відсутність бюджетних і спонсорських коштів. І де, втім, завжди знаходяться гроші на так звані «потрібні» програми на кшталт «Акценту» Лапікури, «Погляду» Нестеренка, минулих «Питань дня»... Що ж зараз виявиться потрібним у першу чергу нашим державним, а потім — і комерційним каналам?
