Однією з головних інтриг нового телесезону стало нове обличчя програми Савіка Шустера. Адже до літніх відпусток вона функціонувала багато в чому за інерцією попередньої ситуації у країні, коли, за всіх претензій до В. Ющенка, в Україні панувала небачена раніше свобода слова, що, швидше за все, було не стільки заслугою президента, скільки наслідком повної нездатності контролювати будь-які процеси. Як же поведеться творець і ведучий програми «Шустер Live» в умовах нинішньої української «грубо керованої демократії»?...
Савік запропонував аудиторії вирішити наступне завдання: те, що відбувається сьогодні в Україні, зокрема, арешти діячів попередньої влади, є правосуддям чи політичними репресіями? Забігаючи наперед, скажу: політичними репресіями арешти визнали трохи менше половини виборців В.Ф. Януковича — 44% і переважна більшість виборців Ю. Тимошенко — 93%. У процесі такої телерозминки, що мала підготувати публіку до певного апофеозу, слово надали екс-віце-прем’єру Олександру Турчинову, на якого у відважну атаку пішов нині видний діяч правлячої коаліції, голова держкомітету Михайло Бродський, який виступав у своїй звичній манері людини, не обтяженої умовностями етикету. Чесний Бродський таврував тих, хто обікрав Україну, але негідників бачив виключно серед представників попередньої влади, з чого виходило, що несамовитий Михайло в уряді регіоналів насолоджується товариством індивідів «білих і пухнастих», про що все життя мріяв... Але опонент пана Бродського не забув указати на цікаву обставину регіонального правосуддя: заарештовують лише чужих, серед заарештованих осіб немає представників Партії регіонів, що досить характерно. Хоч ми й знаємо, що в Партії регіонів ніхто не краде за визначенням, однак все одно якось дивно... Тут Михайло Бродський радісно викрикнув: «А заступник міністра екології у коаліційному уряді?» Так, справді, подібний факт арешту члена кабінету М.Я. Азарова мав місце. Але фігурант справи до Партії регіонів стосунку не має, він із блоку політичних союзників. Крім того, в біографії цього діяча є «чорна пляма» — він не донецький, як то кажуть, «неблагородного походження».
ЯК БЕЗ ПАРТКВИТКА...
Між іншим, усі роки незалежності відомі партії та їхня преса вселяли нам думку, що в Україні встановилося «галицьке іго», що всі керівні посади в Києві нібито захоплені галичанами, які начебто диктують усій країні свої ідеали. На рівні реального представництва якоїсь помітної кількості галичан у центральній владі, не кажучи вже про інші регіони, ніколи не було.
Зате зараз кадрова політика несе на собі досить виразний регіональний відбиток. Навіть до мого рідного Севастополя дісталися, назначивши міським прокурором донецького товариша.
Тепер у нас без донецького коріння важко, майже як у СРСР без партійного квитка. Але партквиток якимись правдами й неправдами отримати все-таки можна було, а де взяти донецьке коріння, якщо його немає? В Африці подібний принцип підбору та розставляння кадрів (дуже важлива річ! Ще В.І. Ленін казав у колі соратників: «Усі ваші плани — гівно. Головне — підбір і розставляння кадрів») називається трайбалізмом, від англійського «tribe» — плем’я. Ось якщо ти з племен фульбе — значить, тобі світить червона килимова доріжка кар’єри, а якщо з племен кіконго — то прохання не турбувати.
У принципі, в земляцтві, в місцевій солідарності нічого поганого не немає, але це не можна робити основою кадрової політики в країні. Бо наслідки будуть гарантовано згубними, оскільки кадровий трайбалізм робить неможливою здорову конкуренцію в політичному житті та адміністрації. Дискусію Бродського і Турчинова припинив відомий секретар Донецької міськради пан Левченко, який заявив усім опонентам Партії регіонів у студії і не лише у студії: «Країна вказала вам ваше місце. Тому сидіть і не висовуйтеся, не заважайте нам працювати». Можна уявити собі політичний скандал у будь-якому цивілізованому суспільстві, якби там сталося подібне публічне звернення до опозиції та її прибічників (у нашому випадку це, як мінімум, половина населення). Демарш Левченка означає вимогу до величезної частини нації забитися «під лавку» і не подавати жодних ознак суспільного життя. Таке ставлення до своїх співгромадян є проявом уже сформованої, зрілої тоталітарної свідомості. Це свідчить про те, що в ідеологічній сфері Партії регіонів присутні не лише авторитарні, але й яскраво виражені тоталітарні тенденції. Усунути з політичного процесу половину країни (а за останніми соціологічними даними це вже більше половини), не зважати ні на кого, ламати через коліно всіх незгодних, диктувати нації, а не прислухатися до її думки, нав’язувати жорстко і грубо своє бачення, абсолютно не цікавлячись іншими картинами світу, — це саме те, що вже пережите, пройдене і здолане Німеччиною, Італією, Іспанією. Чи потрібно ставити подібний свідомо провальний експеримент ще і в Україні?
АХІЛЛЕСОВА П’ЯТА ЮЛІЇ ВОЛОДИМИРІВНИ
І тут до студії увійшла Юлія Володимирівна Тимошенко. Примітно, що публіка зустріла її довгою овацією. Чи то скучили, чи то Партія регіонів уже дістала і захотілося послухати її яскравого противника. Здається, пані Тимошенко поступово знаходить свій новий публічний стиль. Вона зневажила багаточисельні особисті звинувачення на її адресу з боку регіоналів, відхилилася від страшно обридлих громадськості з’ясувань за схемою «а ви, а ми...» і спробувала поговорити про головне, про країну. Зокрема, Тимошенко заявила про необхідність встановлення в Україні такого порядку, коли б ніхто не міг ламати країну під себе, пристосовувати Конституцію під свої поточні політичні потреби. Чудова ідея. Лише от як втілити її практично? У нас ще можуть формулювати цілі, а ось шляхи до їхнього досягнення — це справжній камінь спотикання. Перехід від теорії до практики — це найслабкіше місце української політики.
І тут жоден писаний закон не допоможе доти, доки в політичному класі не з’явиться загальне бажання грати за обов’язковими для всіх правилами, а в суспільстві не з’явиться більш-менш одноманітне уявлення про те, що таке добре і що таке погано. Але подібне уявлення може сформуватися лише в надрах єдиної політичної нації. А її поки що немає. Звідси і всі розколи та непорозуміння.
Поки ми не досягнемо цієї життєво важливої мети, ігноруватиметься найпрекрасніше законодавство. Конституція та Закон — це вже зовнішній вияв, символ досягнутої внутрішньої мовчазної згоди багатьох мільйонів людей.
Тимошенко виголосила блискучу звинувачувальну промову проти соціально-економічної політики Партії регіонів, що, зважаючи на специфіку цієї політики, є не настільки вже важкою справою. Справді, коли вам обіцяють, що завдяки харківській капітуляції ціни на газ та послуги ЖКГ не підійматимуться, а потім у два прийоми підвищують їх на 100%, то мільйони українців починають розуміти, що їх найвульгарнішим чином «кинули». Не випадково всі згадки Тимошенко про це зустрічали в студії найспівчутливішу реакцію. Коли Юлія найбезжаліснішим чином висміяла азаровську «сагу про субсидії», розповівши, що для отримання такої потрібно надати 72 (сімдесят дві) довідки, регіональній «тусовці» крити було нічим. Винахідливий М. Бродський зумів лише згадати про «шкідницьку діяльність» Павла Лазаренка і про причетність до неї Ю. Тимошенко. Варто зважити, що в українській політиці Лазаренко виконує ті ж самі функції, що й Лев Давидович Троцький, цей спочатку «демон революції», а потім контрреволюції, у сталінському СРСР. Троцький був присутній незримо всюди, а гидив радянському народові цілком очевидно і відповідав універсальним чином за всі провали, ідіотизми і гріхи сталінського керівництва.
Хоча, ніяк не можу взяти в толк, чим же, власне, Лазаренко принципово відрізняється від усіх інших наших олігархів? Тим, що його «пов’язали», а їх ні? І що він такого зробив, чого б вони не робили? Відчуваючи слабкість своїх позицій, швидкий розумом Михайло Бродський кинув і одне досить раціональне і справедливе звинувачення, над яким Юлії Тимошенко варто задуматися: «Ви знову наберете у свою фракцію холуїв і підлабузників».
Кадрова політика — це Ахіллесова п’ята Юлії Володимирівни. Їй потрібно якось швидше навчитися знатися на людях. Бродський не менш справедливо вказав і на дуже слабку інтелектуальну складову в БЮТ. І це теж реальна проблема. Взагалі, Михайло Бродський був би досить цікавим спікером, коли б не його непереборна схильність перетворювати солідні дискусії в якусь подібність розбиранням на одеському Привозі... Савік Шустер, постеживши за манерами панів Левченка, Бродського і Болдирєва, з їдкою іронією резюмував: «Ось вона, серйозна державна дискусія...» Загальний висновок Савіка, адресований регіональній тусовці, був сумним: «Ви губите країну!» Саме так...
Здається, історія повторюється. Зовсім недавно Партія регіонів, не напружуючись, спокійно спостерігала, як «помаранчевий-біло-червоні» «доїдають» один одного. Сьогодні ПР «закопує», дискредитує себе без будь-якої допомоги з боку опозиції, якій просто не потрібно заважати регіоналам це робити. Головне, аби вони частіше випускали на публіку «могутню трійку» ББЛ: Болдирєв — Бродський — Левченко.
«ПОЛІТИЧНИЙ ЖЛОБІЗМ»
Витримано-коректний Віталій Портніков дав дуже м’яке визначення вдачами вищеописаної тусовки: «демонстрація повної відсутності політичної культури (та хіба лише політичної? — І. Л.) як характерної риси нинішньої влади». На його місці «з пролетарською прямотою та партійною принциповістю» я б назвав це «політичним жлобізмом», явищем абсолютно антикультурним, позацивілізаційним.
До речі, Петро Мага озвучив кілька послань жителів Донбасу, які дуже радили панові Левченку менше світитися в телевізорі, а більше займатися своїми службовими обов’язками, одночасно скаржачись на відсутність не лише гарячої, але й холодної води, на гори невивезеного сміття та інший господарський безлад у цьому «найблагополучнішому і зразково-показовому» регіоні. Публіка в студії зустрічала послання реготом і оплесками.
Нардеп Інна Богословська нагадала аудиторії, що в Україні є чотири області-благодійники, які утримують усю країну. Інна Германівна порадила українцям не сваритися з цими регіонами, що формують бюджет. І хоча вона не назвала їх прямо, здогадатися можна. Проте, якщо казати правду, мається на увазі цитадель українського олігархату, що наповнює не стільки держбюджет, скільки кишені олігархів і офшори на екзотичних островах. Це експортери, критично залежні від будь-яких коливань на світових ринках. Вони увіковічують технологічну відсталість України, консервуючи ще радянські технології і не прагнуть до переоснащення своїх підприємств. Саме ці технологічно-ретроградні індустріальні монстри сприяють деградації внутрішнього ринку України. Навіщо виробляти свої товари, навіщо давати роботу своїм громадянам, коли можна продати метал «за бугор», а на виручені гроші завезти в нашу країну китайський ширвжиток, добиваючи українську промисловість? Адже Україна майже повністю здала свій внутрішній ринок іноземному виробникові, що абсолютно недопустимо для здорової економіки. Скільки ще, завдяки цим областям, Україна буде низькотехнологічним сировинним придатком цивілізованого світу?
Обговорювали в студії і ситуацію з телеканалами «5 каналом» і ТВі. У ролі їхнього обвинувача виступила нардеп від Партії регіонів Олена Бондаренко, люто докоряючи панам Портнікову і Княжицькому, що вони нібито хочуть прикрити свої корисливі бізнес-інтереси політикою і боротьбою проти цензури. Проте можна й регіональній діві-воячці поставити неприємне запитання. Де це бачено, в якій демократичній державі комісію парламенту з розслідування утисків преси очолює представниця правлячої партії, а не опозиції?
Віталій Портніков висловив суть цих подій чіткою формулою: відбувається монополізація телепростору України. Можна додати — на користь однієї політичної сили та її союзників.
У цілому, перша в телевізійному сезоні програма Савіка Шустера залишила непогане враження. А щодо вражень масового глядача, то Петро Мага озвучив досить цікаву статистику: половина авторів послань в ефір «Шустер-Live» вважають, що програма продалася «помаранчевим», а інша половина вважає, що програма в руках Партії регіонів. Може, така рівновіддаленість від полярних політичних сил і є ознакою відходу програми від минулої заангажованості?
Але чи пробачать це Савіку Шустеру власники телеканалу і їхні «партайгеноссе»?
