Із сумом мушу констатувати, що ситуація в інформаційному просторі України не поліпшується, навпаки, стає дедалі важчою й загрозливішою. Оскаженіла антиукраїнська пропаганда в буцімто українських ЗМІ вже дістала. Що буде восени в синхроні з навчаннями російських військ у Білорусі й на східному кордоні України?
Ось і нещодавно телеканал NewsOne надав слово такому собі доктору політичних наук Олександрові Семченку (ну, вчені ступені у нас давно девальвувалися й часто нічого не означають), який, виступаючи в парі з Сергієм Поярковим, зумів не лише заткнути йому рота (що мало кому вдається), а й затероризувати ведучого Миколу Вересня, вимушеного рятуватися втечею до глядачів у студії. Цей самий доктор влаштував потворну істерику, кричав, не даючи нікому сказати ані слова. Що ж він кричав? По-перше, обзивав законну владу України (а вона законна, за всього мого критичного до неї ставлення) «хунтою, що захопила владу в Києві». Семченко волав, що «українські карателі вбивають дітей у Донбасі» і так далі в цьому ж дусі. Яка країна під час війни дозволяє подібну пропагандистську вакханалію? Йдучи зі сцени, Микола Вересень, явно з гуманістичних міркувань, плеснув у пана Семченка водою, щоб, мабуть, заспокоїти й не дати людині довести себе до інфаркту або інсульту. А канал NewsOne, напевно, відчувши, що перетнув усі «червоні лінії», час від часу демонстрував на екрані таку ось фразу: «Редакція телеканала не несе відповідальності за сказане в ефірі гостями». А повинна нести. За законами воєнного часу. І от уже сам Вересень, виступаючи на «Громадському радіо», заявив, що прочитав на «Фейсбуці», що власник NewsOne Євген Мураєв його вже звільнив з роботи. Між іншим, цього вимагав і Семченко. Мабуть, дуже він не проста людина... Може, куратор Мураєва? А інакше звідки така оперативність і дисциплінованість?
Словом, якщо влада не розбереться з прокремлівськими ЗМІ в Україні, то цю функцію, ймовірно, візьме на себе громадянське суспільство. До цього все йде.
ТЕЗИ КРЕМЛІВСЬКОЇ ПРОПАГАНДИ
А на «112 Україна» гнучкий і багатоликий Дмитро Гордон (я навіть не знаю, яке з його облич справжнє) спілкувався з першим прем’єром незалежної України Вітольдом Фокіним. З публічних висловів цього діяча відкривається таке багатство політичного вмісту його думок, що аж дихання перехоплює, і багато чого з того, що сталося з Україною після 1991 року, стає дуже зрозумілим.
Ось, наприклад, про Крим: «Є ще одна версія, і я схильний думати, що вона серйозна. Адже чому американські авіаносці увійшли до Середземного моря, пройшли Босфор, Дарданелли? Якби Росія не захопила у той час Крим, цілком імовірно, вона втратила б його навіки, бо прийшли б сюди американці, а Росію треба зрозуміти — там у неї флот». Бідолашна Україна, якщо її перший прем’єр понад усе заклопотаний тим, щоб Росія не втратила Крим і шукає виправдання агресорові. Куди суб’єкти з таким невиліковно радянсько-московським мисленням могли привести нашу країну? Ось туди вони її й привели. До речі, американським авіаносцям не треба входити в Середземне море, там на постійній основі на своїх базах в Італії й інших країнах перебуває окремий флот США. А от увійти до Чорного моря вони не могли й не входили, існує міжнародна конвенція МОНТРЕ, за якою авіаносці, лінкори й навіть крейсера нечорноморських країн не мають права курсирувати в Чорному морі, лише кораблі класом не вище за есмінця. Два есмінці, здається, справді заходили.
Фокін рішучий противник декомунізації й називає її «тероризмом». Фактично, він повторив майже всі тези кремлівської пропаганди про події на Донбасі, проспівавши гімн тим, хто там зі зброєю в руках знищує Україну. Але навіщо Гордон ретранслює подібні речі? А може, він готується дати слово Захарченку й Плотницькому? До речі, їхні заяви мало відрізнялися б від заяв Фокіна. «Їх там немає» — це про російські війська в Україні, «воюють там шахтарі й трактористи» (цитата Путіна), «там громадянська війна» і так далі. Історична трагедія України в тому, що у витоків її незалежності, у важелів влади 1991 року стояли люди, подібні до Вітольда Фокіна. Не в одних лише Кучмі і Януковичі біда.
Реагували телеканали й на міжнародні події, зокрема на нервову реакцію деяких європейських кіл на нові американські санкції проти Кремля. Наприклад, на радіо відомий енергетичний експерт пан Рябцев розповів, що єврокомпанії, які сидять на «Північному потоці», на трубі, отримують від РФ великі гроші, навіть коли газ там не йде. Чи не означає це, що Росія фактично дає цим компаніям хабар? Чудовий зразок економічної, а головне — політичної корупції. І вони ще закликають нас боротися з цим злом? Хай приклад покажуть, і не на якомусь сенаторові, який талони на бензин для своїх потреб використовував замість службових, а на прикладі покарання суперкомпаній, що загрузнули в темних операціях з Кремлем.
Інший енергетичний експерт Михайло Гончар заявив, що Німеччина й Австрія через власні інтереси сьогодні грають на боці Росії. На його думку, європейці загрузнули в газовій корупції. Усе прогазпромівське лобі в Європі встало на диби проти антиросійських санкцій. Там багато Шредерів. А «Північний потік-2» — це ще один пакт «Молотова—Ріббентропа». Так, тоді демократична Європа теж пристрасно хотіла миру за будь-яку ціну (ціною Чехословаччини, її свободи й незалежності), а закінчилося цілком закономірною світовою бійнею з гекатомбами жертв... На жаль, Європа починає зловживати лицемірством і нечесною грою на тлі демагогії про цінності, права людини й інші чудові речі. Але критерієм істини, як відомо, є практика. І в цьому сенсі вельми цікавим виявився сюжет Івана Яковини на каналі «24». Журналіст розповів, що в нинішній Туреччині світське право дедалі більше відступає під тиском шаріату, релігійного права. У турецьких школах запроваджується викладання джихаду, а це священна війна проти «невірних», тобто християн, іудеїв, буддистів і так далі. За світської влади подібне в Туреччині було немислиме. Засновник сучасної Турецької держави генерал Мустафа Кемаль Ататюрк добре знав свою країну і своє суспільство. Добре знав він і ісламізм. Тому й створив систему правління «кемалізм», де становим хребтом була армія, її європеїзований генералітет. Ця система практично без збоїв функціонувала близько 70 років. Але турецькі генерали не подобалися Європі, мало в них було лібералізму й демократії. Європа вимагала все змінити, й у результаті замість прозахідних турецьких генералів отримала турецький ісламізм, і Туреччина почала нестримно наближатися до стандартів Саудівської Аравії. Ось тут нещодавно в Стамбулі ісламісти зловили студентку, яка мала необережність ходити в шортах, і жорстоко її побили. За генералів подібне могло статися хіба що в дикому віддаленому сільському районі внутрішньої Анатолії, але не в Стамбулі, не в Анкарі, не в Ізмірі...
А європейські діячі, які виправдовували знищення «кемалізму» в Туреччині, називали антиподів Ататюрка «помірним ісламізмом». Це звучить, як «помірний більшовик» або «помірний нацист» .
МОГУТНЯ СИЛА ТРАДИЦІЇ
Ну, а тепер про веселе, якщо це можна назвати веселим. На тому ж каналі «112 Україна» Д.Гордон спілкувався з російським композитором Назаровим, уродженцем українського Дніпра, де він тепер і проживає. Назаров повідав публіці цікаву історію, яку почув від екс-прем’єра РФ Михайла Касьянова. Якось до голови уряду прийшов відомий режисер Нікіта Міхалков. З порогу він бухнувся на коліна, проїхав кілька метрів по паркету і, зупинившись біля ніг Касьянова, проспівав: «Дайте грошей на кіно!» Міхалков — російський аристократ. Його предки були придворними московських царів. Але чи можна в такій позі уявити польського шляхтича, німецького барона, іспанського ідальго? Ні, ні й ні. Я полюбляв наводити своїм студентам один приклад, щоб вони відчули принципову відмінність між Заходом і Росією. У XVI столітті, коли іспанський король відкривав засідання кортесів (парламенту), він відмовився виголошувати ритуальну фразу: «Ми, що рівні вам», тобто король представникам суспільства. Депутати все-таки змусили його це зробити, популярно пояснивши: «Ваша Величносте, не забувайте, що ви всього лише платний слуга нації!» Приблизно у цей же історичний період англійський мандрівник Джайлс Флетчер з подивом спостерігав, як у Кремлі представники найзнаменитіших аристократичних прізвищ рачки повзли до царського трону. Питання є? Питань немає. І не треба дивуватися вчинку Міхалкова, вчинку Людмили Алексєєвої й багато інших. Могутня сила традиції.
