Напевно, тому, що велике бачиться на відстані, на «1+1» вирішили з’ясувати, як визначати, поганий чи хороший лідер країни, на черговому історичному прикладі. У цьому випадку, для телеанатомування було ексгумовано образ Микити Хрущова, чию особистість і намагалися аналізувати учасники програми «Я так думаю». Безперечно, фігуру вибрали фактурну та суперечливу, але невже настільки збідніла країна на яскравих людей, що про, безумовно, важливі речі нам розповідають, використовуючи затерті портрети? А так хочеться, крім препарування минулого, такої самої докладної й об’ємної розмови про можливе майбутнє.
Отже, за якими параметрами оцінювати діяльність вождя нації? Варіантів, із огляду на почуте, кілька: за здатністю змінювати систему управління, за обсягом ВВП на душу населення, за динамікою економічного розвитку та за ставленням влади до людини — її прав, свободи самовираження та задоволення культурних запитів. А що стосується безпосередньо Хрущова, то образ того романтика, який показує світові «кузькину мать», як намагалися подати його деякі учасники «Я так думаю», навряд чи є справжнім. Його дії та вчинки, які здавалися спонтанними, насправді такими не були. «Модернізований сталінізм», як тепер називають період панування Хрущова, був, можливо, й модернізованим, але все ж таки сталінізмом. І наші спроби пояснити помилки властителів їхнім незнанням, некомпетентністю або внутрішньою змовою — не більше ніж самообман і певною мірою бажання самоусунутися від відповідальності — за готовність мало не поклонятися будь-кому, хто досяг вершин влади. Причому, якими шляхами досягають владного Олімпу, нібито й однаково — адже переможця не судять, доки він переможець. Хрущов із цього погляду також не був винятком — як доводять історики, його розвінчання сталінщини також було інструментом боротьби за владу й усунення, нейтралізації конкурентів. Хоча, звісно, Хрущов — особистість неординарна та неодновимірна, він не абсолютне зло, але й не «медовий пряник». Механізми його вчинків і рішень і сьогодні цікаві історикам, психологам і політологам, але, знову ж таки, хотілося б, щоб про долю батьківщини говорили не тільки з допомогою історичних прикладів.
Проте це бажання періодично задовольняє Дмитро Кисельов. Зокрема, в останньому «Докладно...» (ICTV), у якому політики-вершителі народних доль «не мають права на обмовку», він цікавився у спікера парламенту Володимира Литвина, як той ставиться до того, що Леонід Кравчук назвав нинішню Верховну Раду «торговим домом» (що вже саме по собі ганьба для країни), і як у нашому парламенті борються з корупцією серед депутатів. Литвин вирішив «стати на захист парламенту та парламентаризму в Україні», тобто пояснив, що слід боротися не тільки з грошовим тиском на депутатів, а й із тиском взагалі. Купувати депутатів — грошима, орденами, призначеннями тощо, — це навіть не імітація демократії, це її відсутність, такого висновку дійшли співрозмовники. А в тому, що брехня і фальш, у тому числі й в парламенті, явище вже буденне, що це стало середовищем, у якому живуть політики, спікер вбачає величезну небезпеку для України. Якби він ще підказав телеглядачам, як їм здалеку відрізнити одне від іншого — тих, хто не бреше, від тих, хто не брехати не вміє, — було б зовсім добре. Але, на жаль, рецептів для відділення зерен від полови спікер не дав.
А ведучі «програми-розслідування» «Подвійний доказ» («1+1») вирішили поговорити про тоталітарне мистецтво — мистецтво «великих продюсерів XX століття — Сталіна, Гітлера, Муссоліні». Анатолій Борсюк нагадав «колегам по творчому цеху», що мистецтво стає тоталітарним, коли держава оголошує культуру своєю ідеологією, засобом боротьби за владу та створює апарат управління мистецтвом, коли починається боротьба зі стилями, відмінними від офіційного, що іменуються реакційними та чужими. Загалом, поговорили про соцреалізм у живописі та кіно, пригадали заздрість Геббельса щодо «Броненосця «Потьомкіна» та зміни в псевдодокументальному німецькому кіно, що були зумовлені цією заздрістю. Дійшли висновку, що в умовах ідеологічної культури художник втрачає своє «я», але ніхто не звільняє його від історичної відповідальності за навмисне чи ненавмисне спотворення картини світу в заданому ідеологією напрямі. З цим, щоправда, погодилися не всі. Як і з тим, що тоталітаризм сприяє творчості, яка до кращих часів залишається непроявленою, тобто неафішованою. Пригадали і про розчарування в результаті відсутності творчого сплеску, на який так чекали в країні в зв’язку зі здобуттям незалежності. Але й кероване, замовлене мистецтво може бути «любезным народу» — прикладів цього не злічити в улюбленій нашими телезірками історії (Бах, Мікеланджело та ще дуже довгий ряд геніїв усіх часів і народів), як може бути абсолютно бездарним цілком вільне щось, що претендує на таке саме визначення. Тому талановитий художник, що служить певній ідеології, значно небезпечніший через свою впливовість на уми та душі. Але пам’ятки мистецтва, в тому числі й тоталітарного, варто берегти та зберігати — для кращого розуміння пережитого та «механізмів» творчості.
