Народний депутат України Вікторія Сюмар в ефірі каналу «112 Україна» заявила, що подальша доля Криму й окупованої частини Донбасу має бути винесена на всеукраїнський референдум. «Скажу крамольну річ, яку всі бояться сказати, бо часто займаємося шапкозакидацтвом, коли говоримо «всю землю повернемо». Найближчим часом повернути Донбас або Крим буде надзвичайне складно. Навіть у п’ятирічній перспективі це буде зробити дуже складно». За її словами, населення Донбасу два роки оброблялося російською пропагандою й тепер ненавидить Україну. «Це об’єктивно. Тому, на мій погляд, це питання необхідно винести на референдум, яким українці бачать майбутнє Донбасу, і далі вже, виходячи з волі народу, будувати політику щодо цих територій. Інакше буде дуже багато зловживань довкола цієї ситуації», — сказала Сюмар.
Пізніше у своєму Facebook народний депутат пояснила, що війна на Донбасі — це рак, який ослаблює, вимотує й забирає найдорожче. «Економіка, інвестиції, політична стабільність — усе це заручники війни. Так, я вважаю, що країні необхідні конкретні рішення й плани щодо розв’язання проблеми Донбасу. Тому що постійне затягування з відповідями лише поглиблює кризу. Варіанти рішень настільки контроверсійні, що реально вирішити їх можна лише на референдумі після серйозної загальнонаціональної дискусії. Так роблять усі цивілізовані народи. Якщо країна готова воювати за Донбас, то політика має бути спрямована на максимальне забезпечення й посилення армії. І це має бути максимально пріоритетна справа для політиків і народу. Якщо ми шукаємо інших варіантів розв’язання проблеми, то на це теж має бути загальнонаціональний консенсус, — написала вона й додала: — P.S. Так, я не сприймаю популізм і популістів, які вимагають одночасного підвищення всім зарплат і пенсій, зменшення тарифів, негайного виграшу у війні тощо. Війна коштує дорого. І вимагає мобілізації всіх і кожного».
Ну що, почнемо?
У цій заяві Вікторії Сюмар приховано стільки смислів і посилань, що одразу складно розібратися, кому вони призначені. Всенародним голосуванням тут пропонується змусити до конкретних дій і рішень тих, хто узяв на себе відповідальність за країну, тобто політиків. Це заклик до колег по політичному цеху не спекулювати на темі війни й почати приймати відкриті й зрозумілі рішення в настільки складний для країни період. Та все ж. Давайте подумаємо, що означає для воюючої України пропозиція провести референдум щодо окупованого Криму та Донбасу? Що буде, якщо народні обранці віддадуть рішення про доцільність боротися за територіальну цілісність України на волю народу?
Перше, що хочеться зрозуміти, — це про яку частину Донбасу йтиметься? Про ту, що входить у адміністративні кордони Луганської й Донецької областей? Про ту, що спочатку окупації була захоплена диверсантами й брала участь у референдумі про вихід зі складу України? Чи про ту, що окупована зараз і не контролюється українською державою? Це важливе питання. Тому що для того, щоб винести питання на загальноукраїнське голосування, потрібні підстави. Якщо вже любов або ненависть до України можуть стати приводом для зміни територіальних кордонів держави, регіональні референдуми доведеться провести в усіх областях. Чому в незалежне плавання мають вирушати лише жителі Горлівки й Донецька з Луганськом? А як же Краматорськ і Слов’янськ? Хіба не звідти почалася «донбасівська весна»? А як же Маріуполь? Адже там теж проводився референдум про відділення і майоріли ворожі прапори, поки українська армія не припинила весь цей дебош колективної українофобії. То на підставі чого українці розглядатимуть можливість відторгнення українських територій: їхньої нелюбові чи нашої нездатності відновити конституційних устрій?
І потім хто дасть гарантію, що завтра в нових українських регіонах не з’являться ввічливі диверсанти і все не повторитися знов? Захоплення, розстріли, підвали, масовий вихід українців у спробах врятуватися від озвірілого озброєного натовпу. А що робити з тією проукраїнською патріотичною меншістю, що залишається на окупованих територіях і чекає звільнення, виражає позицію, йде під суд за публічні висловлювання, що Крим і Донбас — це Україна? Що робити з ними? З Ільмі Умеровим, Сенцовим, патріотами, які ввімкнули в окупованому Донецьку гімн? Вибачитися, потиснути руки й попрощатися назавжди? А із загиблими за цілісність України як бути? Вдаватимемо, що їхня готовність захищати Україну, підтверджена дією, — це була помилка? Чому цінність жертви, принесеної ними в ім’я України, оцінюватимуть обивателі з Житомира й Ужгорода за принципом «хочу-не хочу?».
Та й з іноземними інвестиціями, які, як правильно помічено, не йдуть до країни у стані війни, теж може вийти дуже незручно. Два роки європейці й американці втрачали прибутки через те, що Росія окупувала частину української території. Подовжували санкції, приймали резолюції, і тут. «Дякую всім — усі вільні. Ми передумали — народ проголосував?» Чи не вийде так, що до країни, яка настільки легко відмовляється від зобов’язань перед власними громадянами й розкидається «волостями», охочих інвестувати буде ще менше? Якщо можна загальнонаціональним референдумом передати у володіння окупантові землю й життя українських громадян, яким держава гарантувала всі 20 років безпеки і права, то хто повірить, що гарантії щодо заводів, фінансових інвестицій і боргових зобов’язань України не будуть розглянуті завтра на аналогічному всенародному голосуванні? У Греції ж вийшло провести загальнонародне голосування щодо боргів.
Є пропозиції, які не варто виносити на розгляд навіть теоретично. Не можна подарувати хорошій людині майно поганого злісного родича без її згоди. Батьку не можна обговорювати, навіть з цікавості, скільки коштує дитяча нирка, якщо її продати, й придивлятися до цін на ринку трансплантацій. Дружині не можна — суто заради інтересу — прицінюватися що вигідніше: замовлене вбивство мужа чи розлучення. Це за межами права, моралі й загальнолюдських принципів. Сама думка, що заради власної зручності можна пожертвувати правами будь-кого — руйнівна.
Коли йдеться про іноземній інтервенції — ніякого правового референдуму про окуповані території бути не може. Тому що це не добровільний вибір. Це «окупендум», що нічим не відрізняється від тих, які під дулами автоматів влаштували покидьки на захоплених українських землях. Відтоді як ворог ступив на нашу землю жодного вибору «воювати чи відторгати» у нас уже не залишилося. Завдання держави — забезпечити безпеку й гарантувати реалізацію прав і свобод громадян. «Цивілізовані народи» не відповідають на пряму військову агресію рішенням, прийнятим на референдумі. А відповідальні політики в час, коли стріляють гармати і ллється кров, організовують оборону країни, а не всенародні плебісцити. Хоч би яким було рішення народу на пропонованому референдумі, сам факт його проведення дискредитує українську державу як гаранта прав і свобод і створює руйнівний прецедент для репутації країни.
У українців є прислів’я, що не перекладається російською, — «Хіба маєш? — Мусиш!». Російською мовою обидва поняття: і «маєш», і «мусиш» відповідають одному слову «должен». «Чи має Україна боротися за Крим і Донбас? Чому вона має звільняти їх, якщо більшість на цих територіях отруєна російською пропагандою й ненавидить Україну?» — Тут поняття «обов’язок» трактується як рішення, прийняте під примусом. Тут у необхідність виконувати зобов’язання втручається стороння воля й обставини. «Україна має боротися за Крим і Донбас. Вона має добитися їх повного звільнення від ворожих військ». — Тут слово «обов’язок» означає внутрішнє вольове рішення. Український народ у своїй промові чітко розділяє рішення, прийняте під примусом, і прояв власної волі, власного права. На тому й стоїть. Воля, тобто готовність обов’язку заради загальної свободи, є символом нашої держави й відображена на нашому гербі. Ми не «маємо» — ми «мусимо»! І давайте не спекулювати більше на темі волі народу. Навіть з бажання підстебнути процес.
