Перегляд будь-якої новинної програми у будь-який день тижня породжує сумбур у головах і стійку впевненість: у країні — розбрат і вагання. Здавалося, чого б це? А тут і думати довго не треба: не за горами вибори, а партійна розбудова зав’язла в електоральній апатії, для якої є всі підстави.
Народ знесилений непосильною думою, що ж насправді відбувається у державних верхах. Легше було б переконати себе в тому, що все це передвиборні ігри, наслідок політичної боротьби, верхівка айсберга, який за мить покажеться весь, і все стане просто й зрозуміло. Але з кожним днем ілюзії стосовно існування якоїсь хитромудрої стратегії вищого керівництва країни, за якою й колишніх соратників у запалі антикорупційної боротьби здали ніби не вимушено, а планово, зникають. І істина лякає своєю потворною наготою, й андерсенівське «а король же — голий» не викликає захвату першовідкривача, краючи серця й душі ні в чому не винних, крім надмірної довірливості, людей. Серця, охолоджені зимними вітрами розчарування, крижаніють, що аж ніяк не входить у плани тих, хто бачить у них виключно виборчі голоси. І часу зігріти їх новими обіцянками стає дедалі менше — з офіційним початком виборчої кампанії все зміниться в нашому інформаційному просторі — так велить закон, суворий і... несправедливий. Настільки несправедливий, що улюбленчик тих, хто ще «недокохався», ведучий «5 каналу» Данило Яневський обіцяє просидіти весь відведений йому час у новинному ефірі з пов’язкою на губах. Не з метою повеселити публіку, а щоб не накликати лиха на свій телеканал.
Сказати, що нові умови для ЗМІ на період виборчої кампанії дуже непокоять політичні сили, не можна. Так, усі вони підіграють журналістам, усі говорять, що помилка, мовляв, вийшла. Ну i? А в ролі «і» заспокійливе, але не законодавче — «не хвилюйтеся, як- небудь, де-небудь, що-небудь» вигадаємо, загинути не дамо. За цими втішливими сентенціями просвічує явне: ну, закон, скільки їх було, скільки їх буде, щоб усі вони виконувалися… Причому кожний політик окремо в будь- якому ефірі будь-якого телеканалу — він з пресою, він зі ЗМІ, він за свободу слова. Про що говорити, якщо в державі є проблеми й значно більші? Наприклад, як поділити гроші, отримані від продажу «Криворіжсталі». Прямо шариковщина якась. Не державні, ой, не державні інтереси змушують політиків пропонувати те, що вони пропонують. Чистої води популізм і надія на ті ж виборчі голоси примушують їх промовляти те, що вони промовляють. Ось у цьому випадку й закон, що чітко регламентує, на що можуть бути витрачені кошти від приватизації, й посунути, а точніше засунути, можна.
«Російську карту», i не лише економічну, вивчали гості Савіка Шустера («Свобода слова», ICTV). Залежність України від Росії, насамперед енергетична, давно вже є темою політичною. І те, що Жириновський був «окрасою столу», теж навряд чи випадково. Приємно, що Олександр Чалий у черговий раз продемонстрував свою інформованість і здатність переконувати. Хоча кого? Жириновського? Це ж смішно, справді, «не те в нього виховання».
Зовсім інше «виховання» продемонстрував Володимир Литвин в «Іду на Ви» («1+1»). Розумний, обережний, у міру хитрий, у міру відвертий «компромісіоніст», він явно хотів справити гарне враження й не приховував цього. Він себе поважає «за позицію й лінію» людини над сутичкою і не проти, щоб таку ж повагу до нього відчували інші. У нього «губа не дура», він і після виборів хоче бути спікером парламенту, особливо з урахуванням набуття чинності політреформи. Сьогодні Литвин зізнається, що за бажання він знайшов би тисячу можливостей зіпсувати життя й Президенту, й прем’єр-міністру — «для цього було більш ніж достатньо мотивів». Але він цього чомусь не робить. Чому? Бо ще не час. А час настане тоді, коли, за словами Литвина, «втомляться й знесиляться у боротьбі основні групи й клани, тоді можна буде вийти й сказати: шановні колеги, ми не заграватимемо із суспільством, ми політикам дамо роботу, а суспільству — можливість працювати й заробляти». Ось це відверто й навіть по-філософськи, за принципом «поки два тигри б’ються, мудра мавпа сидить на дереві й чекає». Взагалі, зовсім не такий простий Литвин, як це комусь може здаватися.
Особистість Литвина зацікавила й журналістів, які беруть участь у підготовці підсумкового випуску «ТСН» у неділю. Його назвали реваншистом за те, що пригрів у своїй партії кількох екс- губернаторів. Однак найцікавішим у цій програмі було не це. Кумедним і повчальним був дослід, виконаний за принципом «репортер отримав завдання». Так і одна з журналісток «1+1» отримала завдання створити партію «За повні ясла». На конкретному прикладі глядачам розказали про те, що треба робити тим, хто хоче безпосередньо взяти участь у політичній боротьбі. Проте люди, залучені як експерти, нічого нового, на жаль, не сказали. Розкручування лідера, першої п’ятірки, білий піар, чорний піар… Єдиний здоровий висновок: народ уже не той, і колишні підходи у виборчій кампанії не пройдуть.
Дуже доречно, напередодні суддівського з’їзду, вийшла програма Єгора Соболєва «Чи на п’ять?» («5 канал»). Програма про хабарництво суддів, про те, що кругова суддівська порука — це щось страшне й непереборне. Особливо якщо врахувати, що й для того, щоб стати суддею, теж треба… дати хабар. І при цьому вищі чиновники, зокрема екс-міністр юстиції Роман Зварич, заявляють: «Ми не маємо можливості вплинути на цей процес». Але ж суд — одна з основних гілок влади. Це ЗМІ, як самозване відгалуження, можуть лаяти все що завгодно, а судді — це довічно. І рота розтулити не смій. І до чого тут зарплата? Загальна думка: хоч би скільки платила суддям держава, вона не зможе конкурувати в цьому питанні із зацікавленими особами, готовими забезпечити присудження на свою користь за допомогою винагороди. І коли ми почуємо хоч одного суддю, який би публічно заявив: «Я хабарів не беру, мені за державу прикро!»?
