«Иногда кажется, что Россия предназначена только к тому, чтобы показать всему миру, как не надо жить и чего не надо делать». Цей гіркий висновок знаного російського мислителя Петра Чаадаєва підтверджується знову і знову, через 180 років після його оприлюднення. За ці роки до невпізнанності змінилася політична карта світу, в Європі пішли в небуття деспотичні режими, люди висадилися на Місяці й будують плани освоєння Марса, мас-медіа за допомогою телебачення та Інтернету стали справді масовими та впливовими у масштабах планети, — а Росія і далі продовжує залишатися країною, де легко можуть втілитися найпохмуріші та найнебезпечніші для людства утопії, де звичні поняття втрачають свій сенс.
Свобода слова, свобода думки, плюралізм ідей, ліберальний підхід... Гарні слова, чи не так? Але в сучасній Росії вони набувають надзвичайно далекого від свого первинного значення змісту, якщо не прямо протилежного до нього. І не лише про ідеї, на жаль, має йтися, а й про звичайні людські чесноти...
...Отож: є така радіостанція, власне, медіа-комплекс — «Эхо Москвы». Є відповідний сайт, а на ньому, зокрема, — авторські блоги. Причому дуже різні блоги дуже різних авторів — будь ласка, плюралізм. Але зовсім не безмежний. «Редакция не вступает в дискуссии по поводу отклоненных постов, и решения редакции о публикации не обсуждаются. Мы не рецензируем присланные материалы и оставляем за собой право отклонить тот или иной текст без объяснения причин», — сказано у правилах ведення блогів на сайті «Эха».
Інакше кажучи, склад блогерів і поле змістів блогів на «Эхе» — результат певної редакційної політики. Як на мене, це правильно: не всі, хто вміє писати, повинні мати публічну трибуну на популярних медіа-ресурсах; бо ж інакше процес відтворення володимирів ульянових і йозефів геббельсів ніколи не припиниться. Нехай виступають у підворіттях, там їм і місце...
А тепер, озброєні знанням цих подробиць, ми відкриваємо блог авторства Дмітрія Скворцова під назвою «Имя «Русь» — теперь сфера интересов спецслужб Украины» http://echo.msk.ru/ blog/andrei_skvortsov/1760576-echo/ і знаходимо там чимало надзвичайно цікавого — не лише за змістом, а й за стилістикою. Отож цитати: «Когда Грушэвськый только выдумывал историю не существовавшей тогда Украины... приборзев от безнаказанности (лепил-то заказуху в Австрийской империи, где попытки сопротивления манкуртизации русинов жестоко подавлялись)... болезненный удар в сердце любого свидомита...» — гадаю, прикладів стилістики достатньо? Тепер інші приклади — щодо змістовної частини блогу. Скворцов заявляє щодо Московського патріархату, що його «реальная численность на Украине превышает таковую всех остальных конфессий вместе взятых». Соціологія ж говорить зовсім інше. Проведене торік чотирма авторитетними структурами — Соціологічною групою «Рейтинг», Центром Разумкова, Київським міжнародним інститутом соціології та Центром SOCIS — всеукраїнське опитування засвідчило, що серед тих українських громадян, які вважають себе православними, 38% відносять себе до Української православної церкви Київського патріархату, 20% — до УПЦ Московського патріархату, 1% — до Української автокефальної православної церкви, а 39% вважають себе просто православними. Які ж підстави ігнорувати ці факти має Скворцов? Дуже прості: він посилається на число зареєстрованих парафій УПЦ МП, а не на число парафіян... Що ж, це теж показник, але не авторитету Московського патріархату, а його співпраці з режимами Кучми та Януковича, коли за протекторату влади в Україні відбувався марш «канонічного православ’я». Ще один змістовний «перл» блогу: «Православие является государственной (официальной) религией в Греции, Финляндии, Грузии и Болгарии...» Що ж, беремо конституцію Болгарії й читаємо у статті 13, що віросповідання є вільним, що релігійні установи відділені від держави і що традиційна релігія — це східно-православна. Отже, фактом є або невігластво автора, або його відверта брехня. Ще веселіше з Фінляндією. Там православ’я (яке сповідує 1% населення) за традицією справді є державною релігією, але в тому сенсі, що Фінську православну церкву Константинопольського патріархату фінансує держава, а інші православні громади — ні...
Але досить. Наведу ще тільки останній абзац блогу: «Пока готовилась заметка сия, узнал, что в Киеве на историческом памятнике, известном как нижний памятник крестителю Руси равноапостольному князю Владимиру, «свидомые патриоты» закрасили часть надписи «Святому Владимиру просветителю России». Теперь он по умолчанию — просветитель Украины. Впрочем, думаю, это не последняя редакция текста. Он ведь на русском».
Оцінили? Русь і Росія для Скворцова — поняття тотожні. Але ж насправді це не так, і на пам’ятнику зафарбували очевидну брехню. Рівноапостольний князь Володимир (як він звався у літописах, Володимиръ Святославичъ) зі стольного Києва (який, згідно з тими ж літописами, був «мти градомъ рускими») справді був просвітником Русі (Росія як така з’явилася тільки за часів Петра І) і почав готувати зведення законів, яке було завершено за його сина Ярослава; це зведення звалося «Правда роусьская». Натомість нічого «русского» у літописах не було й бути не могло...
Утім, друкувати чи не друкувати тексти відвертого імперського шовініста — це внутрішня справа редакції «Эха». І не забуваймо, що у нинішній Росії «системний ліберал», який працює у ЗМІ на гроші «Газпрому», опублікує блоги і не таких персонажів. Друкувати чи не друкувати твердження невігласа — теж справа редакції; на загал, невігластво з багатьох питань — це питома риса значного числа претендентів на роль російських інтелігентів (тих, кого Солженіцин звав «образованщиной»). Але чи припустимо у «ліберальному» (нехай і «системному») медіа-ресурсі публікувати текст (власне, не один текст...) відвертого хама? Як така настанова поєднується з елементарними нормами культури та моралі?
...Був у нацистському русі такий собі Юліус Штрайхер, патологічний хам й антисеміт. Він випускав газету Der Sturmer («Штурмовик»), в якій переходив усі межі пристойності, яких дотримувалися навіть у Третьому Райху. Наслідок: його відверто зневажали провідні діячі НСДАП, а колеги-журналісти з «уніфікованих» гітлерівцями видань оминали дводесятою дорогою. Герман Геринг, Рудольф Гесс, Роберт Лей, Ялмар Шахт та інші провідні наці поводилися зі Штрайхером як із нерукопотисним персонажем: вони ігнорували його на публічних заходах та голосно заявляли, що він своїми непристойними статтями та хамськими вчинками ганьбить Третій Райх, а Геббельс неодноразово забороняв його публічні виступи...
Складається враження, що нинішнє «Эхо Москвы» — свідомо чи змушено, з радістю чи без неї, — але надало би місце для блогу навіть Юліусу Штрайхеру; натомість реальному, а не «системному» опонентові режиму — ні. Скажімо, редакція відмовила Дар’ї Полюдовій, засудженій за «екстремізм» (який виявив себе в організації Маршу за федералізацію Кубані, бо, виявляється, обстоювання федералізму у номінально федеративній Росії є злочином). Чи не тому, що Полюдова, крім її інших «злочинів», ще й симпатизує Україні?
Та годі! На останок дозволю собі ще одне знакове висловлювання Чаадаєва про Росію: «История ее мрачна, а будущее сомнительно».
