Участь Джамали з піснею «1944» у Євробаченні стимулювала, крім іншого, потужний сплеск дискусій у російських мас-медіа та соціальних мережах щодо історичної долі кримськотатарського народу. Передусім ішлося про депортацію кримських татар під час Другої світової війни і про їхню масову загибель під час вивезення та в перші роки на чужині, що отримало загальну назву Surgun (до речі, схоже, невідому більшості російських дописувачів).
Якщо навіть відкинути суто хамські та радикально-шовіністичні репліки з боку користувачів соціальних мереж і блогерів (навіть на начебто солідних і ліберальних сайтах), то «в сухому осаді» залишиться вельми популярне наразі твердження, що, мовляв, не тільки кримських татар спіткала в часи війни лиха доля, не тільки вони були депортовані, і взагалі — були відчутно чисельніші етноси, примусово переселені сталінським режимом. То з якого дива виокремлювати з цього ряду кримськотатарський народ, присвячувати його трагедії стільки уваги, ба більше — виносити її як щось унікальне на публічні майданчики, включно з Євробаченням? Чи не є це порушенням прав інших депортованих свого часу народів на розуміння та співчуття? І чи не стала кримськотатарська проблема заручницею недобросовісних політиків?
Такі запитання фігурують у текстах ліберальних (за російськими мірками, звісно) журналістів і публіцистів, блогерів і юзерів. Можливо, що в силу глобального характеру Інтернету вони впливають і на певну кількість української аудиторії — мовляв, перемога Джамали це дуже добре, але чи не перебільшуються масштаби тієї трагедії, на ґрунті якої зросла пісня «1944»?
Як на мене, жодних перебільшень тут немає, а схиляння до цієї позиції — це наслідок або незнання засадничих фактів, або небажання їх знати.
Згадаймо, скільки разів «День» і багато які інші українські мас-медіа у своїх історичних рубриках детально розповідали про основні моменти імперського геноциду, спрямованого проти кримських татар (а почався він не в 1944 році, то була лише його найвища фаза, а ще 1771-го). Йшлося про складні, але кардинально відмінні від змальовуваних у романах і повістях радянського часу, відносини між українцями та кримськими татарами (не випадково у мові кримських татар з’явилося поняття «Kardas Kazag?», тобто «козаки-побратими»), про знищення Російською імперією кримськотатарської державності (що збіглося у часі зі знищенням Гетьманщини і Запорозької Січі), про примус до еміграції значного числа кримських татар у 1860-ті, зрештою, про національно-культурне відродження цього народу на початку ХХ століття, про Кримську Народну Республіку та її лідерів. І, звісно, не раз писалося про кримськотатарську культуру, традиційну й сучасну.
Але, схоже, той, хто не хоче щось почути чи лінується, нічого не почує...
А тим часом доля кримських татар у ряду інших народів, депортованих за часів Сталіна, справді унікальна. По-перше, в середині 1950-х усі інші силоміць виселені народи (крім німців Поволжя) були реабілітовані та повернуті на свої рідні землі. Кримськотатарський народ тоді реабілітований не був, а самочинним спробам повернення на батьківщину клали край «компетентні органи». На додачу, німці Поволжя, як й інші групи російських німців — це переселенці кінця XVIII — початку ХІХ століть, тому для більшої частини з них логічним виявився варіант еміграції на історичну батьківщину наприкінці ХХ століття (поштовхом до чого, втім, стало відверте небажання уряду Росії забезпечити їхнє повернення у рідні домівки). Кримські ж татари — не переселенці, а корінний народ, який мав з 1441 року власну державу.
І тут ми підходимо до другого чинника унікальності. На відміну від інших депортованих народів, кримські татари історично є державною нацією. Саме нацією, а не просто етносом. Свідченням цього є державотворчі процеси в Криму у 1917—1928 роках, коли були створені кримськотатарський парламент й уряд (до речі, виборчі права жінкам у Кримській Народній Республіці надали за три роки до того, як це зробили у Сполучених Штатах...), а після захоплення півострова більшовиками останні змушені були залучити до влади місцевих націонал-комуністів, які намагалися здійснити модернізацію всіх сторін національного життя. На засланні кримські татари виявили вміння здійснювати національну організацію та мобілізацію, що також засвідчило їхній державотворчий потенціал. І, нарешті, в незалежній Україні саме вони були в Криму найорганізованішою та найнадійнішою проукраїнською силою.
А відтак кримськотатарський народ не є об’єктом маніпуляції з боку таких собі «недобросовісних політиків» — він був і залишається суб’єктом історії, історично «вписаним» у європейські культурні обшири та прихильним до демократії. Хіба це не підстави для такої унікальності, яка, втім, нікого не ображає та не принижує, бо кримські татари борються не лише за свої права?
Але чи намагаються пізнати й зрозуміти історію журналісти та юзери Росії?
Утім, перемога Джамали та публічна дискусія навколо неї дають шанс на те, що бодай деяка частина російської пишучої публіки зацікавиться історією та вийде за межі власних стереотипів й упереджень...
