Коли, виставивши в Facebook одну з фотографій, за чотири години вдалося зібрати на дві наступні поїздки для волонтерської групи, Сергій побачив можливість за допомогою фотографії допомагати іншим людям. Він поділився з «Днем» своїм новим життєвим і професійним досвідом, набутим у зоні АТО.
— Раніше ви були рекламником, як прийшли до військової фотографії?
— Я в принципі і залишаюся в індустрії, а щодо військової фотографії — випадково вийшло. Почав знімати на Майдані, потім намагався розібратися, що ж відбувається в Криму, потім на Донбасі всі ці події — туди теж з цікавості спочатку поїхав... Намагався розібратися і поділитися інформацією з певним колом моїх друзів, яким теж важливо було розуміти, бути в курсі. До Майдану у мене були громадянські репортажі щодо незаконних споруд, корупції на місцях або різноманітних міських ініціатив. І я освітлював такі теми.
— На вашу думку, чи дають українські ЗМІ досить правдиву інформацію про АТО, чи все-таки підносять бажану власникам картинку?
— Не у всіх випадках, але в цілому — другий варіант. Не хочу ображати журналістику, узагальнюючи, але часто це пов’язано з некомпетентністю. Є приклад з мого життя. Коли йшли останні бої за аеропорт у січні, так збіглося, що в цей же період я їхав на Схід. Коли ми заїжджали в Донецьку область, я читав новини, Facebook — всі говорили, що ось, бідні наші хлопці, «будь-ласка протримайтеся цієї ночі», там бої страшні тощо. Але коли я приїхав в район аеропорту, виявилось, що всі ці події були три дні тому. І навіть нікого не збентежила невідповідність інформації, яка подавалася. Дуже багато таких моментів. Наприклад, у Криму, будемо відвертими, — практично не було українських журналістів. Ніхто нічого не знав, і більшість новин, які тоді робилися, були побудовані на чутках.
— Чи побачили ви в Донбасі щось таке, чого раніше не помічали в цьому регіоні, вся країна не помічала?
— Коли я поїхав на Донбас, то відкрив для себе іншу Україну. Наприклад, я ніколи не бачив териконів. Їх там безліч, цілі гірські хребти. Планую зробити виставку лише пейзажів Донбасу, бо це надзвичайно красивий край. Я дивуюся тому, що навіть з урахуванням війни і масштабної промисловості — в ньому збереглися неймовірні землі. Тут хороший ґрунт для посівів. Це прекрасна територія, яку можна було б переформатувати в аграрну або навіть подекуди туристичну. Якби не війна... Там було багато курортних зон, наприклад Піски, яких уже майже немає, вважаються найбільш екологічно чистою зоною на Донбасі. Той же Слов’янськ — соляні озера, повітря. Як би дивно не звучало, там є чисті і корисні зони. Там — живописні українські села, багатьом із них більше 200 років. Вони дуже відрізняються від сіл, які з’явилися вже за часів колективізації у ХХ столітті. Побувавши там, не залишається сумнівів, що це — Україна: справжня, красива. І люди там теж щирі українці. Я хотів би показати, що таке Донбас без війни і без стереотипів.
«СКЛАДНО ЖИТИ МІЖ ДВОМА СВІТАМИ»
— Відчуваєте внутрішній перелом, різницю між війною і миром, коли приїжджаєте в мирні міста?
— Так, звичайно, «накриває». Мені здається, у волонтерів ще сильніше це відчувається, ніж навіть у військових, бо бійці перебувають там чіткий певний період, а потім повертаються. А волонтери (чим я займаюся впродовж останнього року, працюю у команді Сергія Листопада) туди-сюди їздять, двічі на місяць, хтось іще частіший. Дійсно, складно жити між двома цими світами, бо це дві абсолютно різні протилежності. Інколи жартуємо, що нам самим скоро може знадобитися допомога психологів.
— Чи присутнє у вашій роботі неформальне спілкування з героями світлин?
— Так, але швидше з військовими, з місцевими — ні. Ось ми часто їздимо в одні і ті ж села, і деякі люди нас упізнають, я їх упізнаю, з ними спілкуємося, запитуємо про справи. Підтримувати контакт в Інтернеті і за телефоном не виходить, бо там зв’язку взагалі жодного немає. Наприклад, у селищі Дослідне — два кілометри від Донецького аеропорту — люди живуть у підвалах, і, як скрізь, у них немає ні їжі, ні магазинів, ні медикаментів. Всю допомогу вони отримують або від нас, або від військових — ті діляться з ними своїми пайками. Медики — вся наша польова військова медицина — як можуть допомагають відновлювати зруйновані будинки, якщо це має сенс, бо найчастіше їх обстрілюють «Градом» або «Ураганом», а після них тільки фундамент залишається. Люди не знають не тільки того, що відбувається в світі або в Україні, — вони не знають, що відбувається за межами їхнього селища. Вони живуть в інформаційній ізоляції, у власному маленькому пеклі — вони законсервовані в цих подіях одного маленького міста. Одного дня до нас чоловік вийшов і дає нам номер телефону, просячи: «Зателефонуйте, будь ласка, моїй сестрі, скажіть, що я живий». Розумієте, вони навіть не можуть зателефонувати своїм родичам, сказати, що живі. У результаті ми зателефонували двом його сестрам — одна виявилася в Донецьку, друга на нашій території, і вони просять, аби ми по можливості забрали його з тієї зони... Плануємо.
— Як реагують люди на те, що ви їх фотографуєте?
— По-різному. Я щоразу перед зйомкою пояснюю, що ось, ми привезли їжу, і я знімаю звіт, аби показати людям, які нам дають гроші, що ви є, аби люди в Україні, в іншій частині світу знали, які ви і як ви живете. І тоді вони спокійно реагують, навіть позують деякі. Але якщо без усієї цієї історії попросити сфотографувати — відповідь «ні». Коли їм дається вибір, вони одразу говорять «ні», а потім починають думати — а можливо, так, можна було. Вони замкнуті, у них страх і потреба в якомусь дозволі. Вони бояться, що їх хтось посварить за це. І потім, коли вони розуміють: але ж я вільна людина, у мене є вибір, я сам можу все робити, ніхто мене не сварить — тим більше нікому сварити — починають розповідати. Зрозуміло, є ще відповідальність, коли ти фотографуєш певних людей у певних місцях. Ти повинен розуміти, що ця людина може постраждати через те, що її фото буде опубліковано. Бо, будемо щирими, в Інтернеті сидить не тільки «диванна сотня», а ще й військові, «з того боку» теж. Вони все це дивляться, розуміють, де це, що це, і раптово щось та може прилетіти.
«КОЖНА СВІТЛИНА — ЦЕ ЧАСТИНА МОЄЇ ІСТОРІЇ»
— Є у вас власні правила, як знімати війну?
— Твої фотографії — це твоє бачення і прояв тебе. Навіть якщо ти щось знімаєш, ти в будь-якому разі дивишся на це суб’єктивним поглядом, і потім ти це вже передаєш у фотографії. Є етика, загальноприйняті норми зйомок, але по-чесному більшою мірою це залежить від людини. Кожне фото для мене дороге, це багаж мого досвіду, досвіду не як фотографа, а як людини. І це частина історії моїх переживань, бо я все пропускаю через себе. Були випадки, коли я фотографував людей і розумів, що я не можу зараз це робити, бо все усередині перевертається. Кожне фото має для мене швидше емоційне навантаження. Кожна світлина — це частина моєї історії. Коли я розповідаю історії, я розповідаю як є.
