«Де ви — де та війна?» — ніби кажуть російські медійники та експерти українським колегам, невтомно ініціюючи все нові й нові «спільні проекти». «Та ось війна і ось ми», — мовчки відповідає їм пам’ятник на могилі київського журналіста Олега Задоянчука на київському військовому цвинтарі.
ЖИВ ЖУРНАЛІСТОМ, ЗАГИНУВ СОЛДАТОМ
«У школі він написав твір, ким він хоче бути в дорослому житті. Так його потім зачитували в усіх класах. Тоді й з’явилися перші прояви його таланту журналіста», — батько Олега Задоянчука розповідає про свого сина, стоячи біля пам’ятника на Алеї героїв Лук’янівського кладовища. Саме там поховано колишнього репортера та редактора інформагенцій УНІАН та «Укрінформ», телеканалів «1+1», «Нового» і 5-го, а потім солдата 12-го батальйону територіальної оборони «Київ».
Як розповідають колеги, в середині літа 2014 року Олег вирішив піти на війну добровольцем, але отримав відмову через стан здоров’я — у нього був дуже поганий зір. Коли пізніше йому прийшла повістка, журналіст, хоча мав усі підстави для звільнення від військової служби, вирішив усе одно піти на фронт. Він у жодному разі не збирався ховатися від мобілізації й планував писати репортажі у стилі «журналіст змінює професію».
Через п’ять днів після призову (!) його підрозділ вже був у зоні АТО. «Призваний за мобілізацією 29 серпня 2014 року, 2 вересня в числі 16 новоприбулих бійців склав присягу», — пише про Олега Задоянчука українська «Вікіпедія». Вже через два дні (!), уночі проти 4 вересня 2014 року, російська артилерія системами «Смерч» «накрила» український підрозділ у с. Дмитрівка Новоайдарського району Луганської області.
Обстріл, за даними військових та незалежних експертів-дослідників, здійснювався з території Росії. На жаль, ані військова прокуратура, ані такі популярні журналісти-розслідувачі за п’ять років, що пройшли з літа-осені 2014 року, так і не з’ясували всіх деталей тих подій. Тим часом тоді було завдано кілька подібних ракетних ударів. Зокрема, ввечері 3 вересня 2014 року з території РФ були обстріляні позиції 27-ї Сумської реактивної артилерійської бригади в районі н.п. Побєда Луганської області. Наступного дня «Смерчі» вдарили по Дмитрівці.
«Перший постріл був по самому селу, а потім із періодичністю в кілька хвилин нас обстрілювали аж до ранку, — розповів тоді виданню INSIDER один із військовослужбовців. — По нас стріляли касетними зарядами, а ми лише встигли сховатися в бліндажі. Через часті постріли довелося сидіти там цілу ніч».
Поховали Олега Задоянчука 8 вересня 2014 року. Не як журналіста, а як солдата — із пострілами в повітря та траурною військовою вартою. Тепер його ім’я згадують під час щоденної церемонії в Залі пам’яті Міністерства оборони серед інших захисників України, які віддали життя в цей день, 4 вересня. Він працював журналістом, але загинув солдатом.
ВІЙНА ПОРУЧ
Історія Олега Задоянчука є дуже показовою і надає можливість отримання відповідей на дуже багато запитань.
Наприклад, на таке: чому російські колеги («колеги») — не розуміють, коли журналісти чи експерти в Києві якось занадто переймаються війною на Донбасі — війну ж «ведуть політики», хіба ні?
Справа в тому, що для московської медійно-експертної тусовки будь-яка війна за участю РФ — це щось десь там далеко. Так було навіть під час бойових дій на території Росії — в Чечні. Елітних столичних журналістів та експертів як правило не мобілізовували в солдати, і вони бачили війну хіба лише по телевізору — не з бліндажа.
Звісно, йдеться про зовсім різні війни — у нас на Донбасі та в 1990-х на Північному Кавказі. Але, втім, різниця у залученні у війну саме «столичної тусовки», про яку, вочевидь, не знають або не замислюються росіяни, багато що пояснює.
Для величезної частини киян-журналістів та киян-експертів, як і просто для киян, слова про те, що «війна поруч», є не фігурою речі, а звичайною констатацією фактів. У когось на сході воював або воює колега, у когось — родич, друг або сусід, хтось був волонтером а хтось — і таких немало — навіть сам служив у війську. Показово, до речі, що Олег Задоянчук пішов воювати на схід у київському батальйоні, де служили саме жителі столиці.
Це відчуття близькості війни, яке зачепило практично всі верстви населення, включно з тією, що прийнято вважати елітою, є абсолютно незрозумілим для московського елітного середовища журналістів та експертів.
З цього нерозуміння «ростуть ноги» дивних проектів на кшталт «Дві країни — одна професія» чи «Треба поговорити». Через те, що росіяни переконані, що столичні київські медійники, політологи, аналітики мають сприймати війну на Донбасі приблизно так, як їхні російські колеги свого часу війну в Чечні, тобто, як щось чуже та далеке, вони, мабуть, дійсно вірять у те, що треба просто говорити між собою, треба робити більше спільних проектів, і все якось у процесі цієї діяльності налагодиться.
Звісно, це ілюзія.
ДВІ КРАЇНИ — ОДНА АНАЛІТИКА
Є й інші ознаки викривленого сприйняття росіянами українського експертного середовища.
2 вересня ц.р. Російська рада з міжнародних справ оприлюднила програмний текст на тему російсько-українських відносин. (Ідеться про структуру, що була створена рішенням президента РФ у 2010 році.) Експерти Ради, по-перше, наголосили, що «конфлікт» між Росією та Україною викликаний нестачею досліджень та «банально знань одне про одного». По-друге, для відновлення відносин між країнами Російська рада пропонує почати якомога глибше вивчати «сусіда» і робити спроби зрозуміти його мотиви і бажання.
Із попередніх відомостей уже ясно, що російські експерти збираються, наприклад, дізнатися, як і чому відбулася мобілізація українського суспільства в 2014 році, звідки взялося волонтерство та якою є мотивація тих, хто наразі виступає проти безумовної дружби з Росією.
Але що має дізнатися про росіян українська сторона, щоб краще зрозуміти їхню мотивацію? Ось, наприклад, дослідники в Україні вирішать вивчити подробиці військового протистояння на Донбасі. І з’ясується, що в багатьох випадках ідеться про прямий напад російських військ на Україну — чи про вторгнення регулярних військ (як під Іловайськом), чи про обстріли з території Росії (під час одного з яких і загинув Олег Задоянчук). Висновки щодо того, навіщо росіяни це робили і що хотіли цим показати, закономірно, будуть дуже неприємними для сусідньої країни. І що, відносини двох країн після цього налагодяться? Звичайно ж — ні.
Фактично, російській експертній спільноті для втілення в життя свого задуму із запуску аналітичних російсько-українських досліджень треба буде або підтасовувати матеріали для аналізу, або купувати українських дослідників, щоб вони займалися поширенням російської пропаганди та російських наративів, а не вивченням та аналізом реальності. (Цей процес ангажування вітчизняних аналітиків уже почався.)
Можна ще повністю «абстрагуватися» від війни у процесі досліджень, що вони і збираються робити.
Як пише «Російська рада з міжнародних справ», «організація взаємодії на рівні дослідних центрів істотно розширює вікно можливостей». На думку авторів документа, «корисними можуть бути спільні дослідницькі проекти, для початку в областях, не пов’язаних із політикою та історією» (читай — «із російсько-українською війною на Донбасі та із захопленням Криму»). Акцент пропонують робити на економіці: «Виявлення потенційних тем для діалогу з економічних підстав важливі й цілком можуть вестися до повного врегулювання ситуації на Донбасі». «Важливо дати зрозуміти, що економічне процвітання і стабільний довгостроковий розвиток економіки України та Росії можливі у разі врегулювання ситуації. Економічні вигоди від співпраці можуть бути вищими, ніж від конфронтації», — стверджують російські експерти. Тим самим росіяни фактично формулюють та оприлюднюють майбутній «темник» для формально спільних, але фактично проросійських розвідок.
ЗАБУТТЯ ЯК ТЕХНОЛОГІЯ
Втім, у реальному житті жодне російсько-українське аналітичне дослідження, жоден телеміст або спільний журналістський проект не впораються із завданням «тотального порозуміння та примирення», якщо на фронті й далі гинутимуть українські солдати. Ціль примиритися та порозумітися без припинення бойових дій є очевидним нонсенсом.
Цього року, 4 вересня, разом із Олегом Задоянчуком у Залі пам’яті в Міністерства оборони було названо ще 12 імен захисників, які загинули внаслідок російської агресії на сході України. Лише в перші чотири дні вересня 2019-го загинуло двоє українських військових. Загалом лише 17 днів із 365-ти церемонія вшанування полеглих воїнів в Міноборони не проводиться, тому що тільки в ці дні не було втрат.
Нічого не вийде із просуванням в Україні примирливих проектів у разі, якщо Росія й надалі буде відмовлятися визнавати реальність, стверджуючи, що на Донбасі «її немає», а Крим «сам до неї прийшов». Якщо ми не можемо знайти правдивого спільного знаменника під час визначення того, що саме відбувається між Росією та Україною, про яке обопільне розуміння може йти мова?
Утім, все у росіян вийде, якщо вони змусять українців просто забути про війну на сході та про Крим, забути про втрати та пристати на російську точку зору в оцінці подій на Донбасі та в Криму. І насправді питання, чи вдасться російським спеціалістам із гібридних воєн таке «провернути», не є риторичним.
