Травень у Львові — завжди з «Днем». Цій традиції цього року вже виповниться 17! Уже наступного четверга, 26 травня, в арт-кафе Communa відбудеться розмова Лариси Івшиної з «живою» громадою міста. Наступного дня у стінах «Львівської політехніки» — давнього партнера нашого видання — відкриється фотовиставка «День»-2015 та відбудеться дискусія головного редактора «Дня» зі студентською молоддю, діячами культури та освіти міста, а також представлення книжкових новинок із Бібліотеки газети. Детальніший анонс опублікуємо вже незабаром, а тим часом пропонуємо розмову з нашим читачем-експертом, викладачем кафедри зарубіжної преси та інформації факультету журналістики ЛНУ ім. I. Франка Андрієм МЕЛЬНИКОМ, — про стан вітчизняної журналістики та 20 років якісної альтернативи від «Дня».
— 26 травня цього року розпочнуться вже 17-ті Дні «Дня» у Львові, а у вересні газеті виповниться 20 років. Як ви оцінюєте історію «Дня» на тлі новітньої історії України?
— «День» — видання з чіткою ціннісною позицією. Це велика рідкість для українського медіа-простору, в якому залежність від власника і виконання його примх стали нормою, а словосполука «ідеологія видання» звучить як щось екзотичне і мало не крамольне. Часто чуємо нарікання на відсутність справжніх ідеологічних партій в українській політиці. І це справедливо. На мій погляд, першопричиною цього є саме відсутність чітких ціннісних пріоритетів в українських ЗМІ. Журналісти ховаються за ефемерною «об’єктивністю», вважаючи, що будь-який відхід від позиції «над сутичкою» автоматично перетворює їх на «бійців ідеологічного фронту». Це можна пояснити травматичним досвідом радянського часу, але варто зрозуміти, що жити в безідейному світі так само небезпечно, як і оголосити одну ідеологію ключем до розв’язання всіх проблем.
Для мене газета «День», яку я читаю понад 10 років, завжди буде прикладом видання, яке продемонструвало, що автори, котрі пишуть книжки для «високих полиць», можуть промовляти до широкої аудиторії. Маю на увазі насамперед Джеймса Мейса і Сергія Кримського. Їхня співпраця з «Днем» була спробою заповнення лакуни в українському медіа-просторі — інституту публічних інтелектуалів, які коментують важливі суспільні проблеми з висоти своєї професійної і моральної репутації, нагадують про ті речі, які або забуваються, або не потрапляють у ЗМІ через «неформатність». Тут важливо акцентувати на тому, що це була саме системна і тривала, а не спорадична співпраця. Незважаючи на те, що Джеймс Мейс і Сергій Кримський залишили нас, їхній вплив на газету відчутний досі, видання постійно актуалізує їхній спадок. Це доволі сумне для української медіа-сфери узагальнення, проте такого досвіду, здається, не повторило жодне медіа.
«МЕДІА МАЮТЬ ВИКОНУВАТИ ФІЛЬТРУВАЛЬНУ І СИНТЕТИЧНУ ФУНКЦІЇ»
— «День» — приклад такого видання, яке шукає читача з активною позицією», — сказали ви у коментарі для нашого видання після майстер-класу Лариси Івшиної в ЛНУ ім. І. Франка 2012 року. Справді, газета від початку позиціонувала себе як видання для громадянського суспільства. А що у цьому сенсі можна сказати про інші медіа? Чи багато пішло шляхом, який ми окреслили?
— Залученість аудиторії — це, на мій погляд, умова виживання для будь-якого медіа. Ексклюзивні новини сьогодні часто здобувають не професійні журналісти, а випадкові перехожі зі смартфонами. Тому медіа мають виконувати фільтрувальну і синтетичну функції, щоб, з одного боку, не перетворитися на звалище різноманітних мемів, а з іншого — пропонувати своїй аудиторії узагальнену картину, глибокий аналіз, фахові коментарі — все те, чого не зможе зробити цей умовний перехожий зі смартфоном.
Онлайн-ЗМІ, борючись за увагу користувачів Інтернету, дедалі частіше подають навіть серйозні теми в напівжартівливій, ігровій формі. «Пожовтіння» пояснюють вимогами інфотейнменту. Про ТБ можна навіть не згадувати: за незначними винятками, крім маніпулювання емоціями там важко знайти щось інше. Але, що цікаво, усі ці речі, які нібито враховують запити аудиторії, розраховані на пасивну публіку, вони культивують антиінтелектуалізм і споживацтво. А поведінка споживачів, як висловився нещодавно оглядач журналу The New Republic, протилежна мисленню. До речі, популізм, який, мабуть, ніколи не полишав переднього плану в українській політиці, теж на цьому базується — популістам вигідні виборці, які не думають.
На цьому тлі саме «старомодні» газети, яким уже не одне десятиліття пророкують зникнення, використовуючи, ясна річ, усі здобутки мережі, можуть культивувати справді активну публіку, яка не лінується вчитися, не соромиться запитувати і не боїться сумніватися. В Україні досі триває процес створення суспільного мовлення, яке може дозволити собі не молитися на рейтинги. На мій погляд, досить суперечливий і багато в чому повчальний досвід «Громадського ТБ» свідчить, що цілковито вилучати з цього процесу державу не варто.
«ЗНЕКОРІНЕНИМИ ЛЮДЬМИ НАБАГАТО ЛЕГШЕ МАНІПУЛЮВАТИ»
— У травні 2013-го, спілкуючись із учасниками львівського «Дискусійного клубу», Лариса Івшина поставила запитання: «Для якої країни ми готуємо журналістів?» Як би ви відповіли на це запитання, з огляду на зміст навчальних програм, кількість годин на вивчення історії майбутніми журналістами?
— Це влучне запитання, бо не існує «журналіста у вакуумі». Побутує точка зору, що журналістська освіта має бути короткотривалою і повинна формувати навички й уміння, а фундаментальні знання майбутній медійник має здобувати на інших факультетах. Останні скандали у сфері медіа, однак показують, що проблема не в технологічній компетентності, а в етичній дезорієнтації і в браку елементарних знань з історії, філософії, літератури. Мені близький погляд відомого американського автора Томаса Фрідмена, який зауважує, що для сучасного журналіста, який має амбіцію розуміти світові процеси, мало бути компетентним в якійсь одній галузі на шкоду іншим. Навпаки, потрібно виробити вміння бачити факти панорамно, намагатись залучати для їхнього пояснення знання із багатьох сфер. Це складно, бо для цього треба вчитися постійно, але це єдиний спосіб збагнути складність світу.
Агресія Росії проти України підтверджує в нашому контексті досить похмуру фразу Вільяма Фолкнера: «Минуле ніколи не минає. Воно навіть не є минулим». Для того, хто має хоча б загальні знання з історії українсько-російських відносин, не може не виникнути ефекту дежавю, коли він чує заяложені пропагандистські штампи російських ЗМІ. Очевидно, що знекоріненими людьми набагато легше маніпулювати. Але ще гірше, коли ці токсичні ідеї, самі цього не усвідомлюючи, поширюють технологічно оснащені журналісти, які не знайшли часу на студіювання історії або вважали, що це не згодиться для їхнього фаху.
«ЧИТАННЯ Є НАЙКРАЩИМ АНТИДОТОМ ВІД ТБ-ЗАЛЕЖНОСТІ»
— В останні роки українські читачі ЗМІ дедалі більше переходять до Інтернету. Водночас, наприклад, у Японії деякі щоденні газети навіть виходять два рази на день. Чому в пострадянському просторі немає такої високої культури читання паперової газети? Які загалом тенденції в українських медіа в останні роки ви спостерігаєте?
— У країнах із серйозними економічними труднощами споживацтво парадоксальним чином набуває статусу певного культу, воно створює ілюзію свободи. Читання, навпаки, стає ознакою аутсайдерства. Але якщо подивитися на статистику виданих книжок на тисячу мешканців, то в економічно успішних країнах їх видають у кілька разів більше. Про кількість друкованих видань, думаю, можна сказати те ж саме. І що є причиною, а що наслідком — це ще велике питання.
Пострадянський простір опанував телевізор. Він уможливив війну, підтвердивши побоювання відомого дослідника медіа Джона Томпсона про небезпеки «опосередкованої квазі-взаємодії», коли «первинна» реальність стає «вторинною» або й цілковито ігнорується, стає непотрібною. Що цікаво, читання теж може мати подібні наслідки, згадаймо хоча б хрестоматійні приклади Дон Кіхота чи мадам Боварі. Але, мені здається, саме читання, зокрема й якісних друкованих газет, коли думка й погляд зосереджені на тексті, а не стрибають із сайту на сайт, є найкращим антидотом від ТБ-залежності.
