«День» продовжує дискусію про причини кризового стану державного ТБ.
Нагадаємо, що її розпочала стаття Наталі Степанець «Державне ТБ: реформаторство без реформ» («День» №186) і у ній вже взяли участь нинішній і колишні керівники НТКУ — Вадим Долганов, Зиновій Кулик та Микола Княжицький. Сьогодні ми публікуємо думку Віктора ЦИГАНОВА, який за 20 років праці на УТ пройшов шлях від редактора до заступника головного директора головної дирекції програм республіканського телебачення. Зараз Віктор Циганов працює поза системою телебачення.
Минуле завжди має ту привабливість, якої воно не мало, коли було сьогоденням. Звідси й ностальгія — це не що інше, як бажання повернути те, чого ми ніколи не мали. Навряд чи сьогоднішнє телевізійне керівництво менш професіональне й гуманне, ніж його попередники. А якщо є якась відчутна різниця між телевізійною сучасністю й минулим, то вона полягає лише в тому, що в часи «залежності» ТБ, вважаючи свого глядача ідіотом, все ж зверталося до нього як до розумної людини, а сьогоднішнє ТБ до глядача як до розумної людини вже не звертається. Свідченням цього є регулярні появи на екрані дивного вигляду політичного коментатора, схожого водночас і на Крупську, і на отця Федора. Сучасне телебачення так само не залежить від думки аудиторії, як і телебачення, що було до нього. З iншого боку, багато телеатрибутів тих років, хоч і дещо видозмінені, існують і сьогодні. Замість колишніх щотижневих загальностудійних літучок регулярно виходять багатосторінкові газетні рубрики з неодмінним джентльменським набором: інтерв’ю з кимось із погодних Кассандр, захоплений опис лахміття, придбаного вже невідомими або ще невідомими телеведучими, й розповіді про те, де проводять свою відпустку екранні оповідачі кулінарних рецептів. Залишилася живою й старенька-цензура: тепер вона стала «цензурою грошового мішка». Чесно кажучи, не все було погано в старому телевізійному домі, й доперебудовне телебачення, взагалі-то, нагадувало Варвару Лоханкіну із «Золотого теляти», в якої, як відомо, нарівні з безліччю недоліків була ціла низка істотних досягнень. Наприклад (перелік можна продовжити), редактори, на відміну від нинішніх, були твердо упевнені, що слова «точка» і «дочка» пишуться без м’якого знаку. Тогочасні спортивні коментатори такої впевненості не демонстрували, але промовляти в ефірі голосами наперсточників вважалося серед них верхом професійної непристойності. Якщо ж говорити серйозно, про що варто згадати насамперед, то це про унікальну, або, як модно казати сьогодні, ексклюзивну організацію телевізійного мовлення, що склалася саме в Україні. Тоді наше телебачення одночасно називалося і Українським (за змістом), і Республіканським (за формою: програму мовлення складали передачі не лише з Києва, а й iз усіх обласних телестудій республіки). Єдиний календарно- тематичний план мовлення будувався на рубриках і циклах, однакових і для столичної, і для регіональних телестудій. Надбанням українського телеглядача ставав найкращий телевізійний продукт, незалежно від місця його виробництва. Ця чітко діюча система багато в чому забезпечувала й можливість виходу українських телепередач і на всесоюзний телеекран: щороку 240—260 україномовних, забезпечених титровим або закадровим перекладом програм (дитячих, літературно-драматичних, музичних, молодіжних, науково-популярних тощо) демонструвалися по I програмі ЦТ у прайм-таймі з обов’язковим подальшим повтором по ЦТ-2. Все це не лише розширювало інформаційний простір України, а й зміцнювало її міжнародний імідж. Навіть за всієї сірості «застійного» телебачення сьогоднішнє ТБ дивитися не менш безрадісно: незалежно від форми власності, його основним змістом стали корисливе потурання нерозвиненим смакам, зображення зла як чогось прийнятного й захист політичних інтересів нуворишів. Що вдієш — закон прибутку второвує собі дорогу, розштовхуючи все на своєму шляху. Саме тому ТБ просто не може бути іншим у часи, коли його референтною групою (згідно із запитами й потребами якої визначається характер і зміст мовлення) стала та частина аудиторії, чий соціальний статус збігається з діагнозом (маються на увазі «нові росіяни» або «нові українці» — кому як подобається). Внаслідок цього найточнішим визначенням сучасного ТБ є таке: «телебачення — це демократія в її найнепривабливішому вигляді».
Можна, звичайно, побиватися з приводу волаючої примітивності сучасного ТБ, але чи варто сумувати за тим телебаченням, якому була властива своя примітивність і для якого глядач був, кажучи словами Канта, не метою, а засобом, тобто точнісінько таким самим піддослідним кроликом, як і сьогодні? Дійсно, що краще — тотальна політична пропаганда минулих років, що пронизувала все без винятку мовлення, чи така ж тотальна сьогоднішня комерційна реклама? Зрештою, телебачення — це дзеркало, у якому відбивається все суспільне життя. І буде цілком доречно пригадати невибагливу народну приказку, що застерігає від невиправданих «дзеркальних» претензій.
Свої надії на торжество ідеалів об’єктивності, моральності й краси в телепросторі України романтики від мас-медіа та ідеалісти від політики сьогодні все частіше пов’язують iз необхідністю створення суспільного телебачення, тобто такого ТБ, яке зможе захистити демократію від її ж надмірностей і яке має бути незалежним не лише від влади, а й від будь- якої колонізації, від домінування з боку приватного капіталу та інших специфічних груп інтересів. З iншого боку, саме суспільне телебачення має забезпечувати рівність можливостей різним суспільним групам для доведення своїх поглядів і позицій до відома широкої громадськості. Суспільне ТБ має допомагати громадянам в усвідомленні наявних і потенційних суспільних проблем, роз’яснювати альтернативні варіанти соціальної політики для того, щоб могла з’явитися обгрунтована громадська думка. Саме тому суспільне телебачення має стати найважливішою формою масового суспільного знання в демократичному суспільстві. Проте ситуація із суспільним телебаченням навряд чи підтверджує правоту капітана Врунгеля, який стверджував, що «як ви яхту назвете, так вона і попливе». Хоч би там як називалося телебачення (йдеться про явище взагалі, а не про окремі його фрагменти, в цьому випадку передачі), воно навряд чи виявиться кращим, ніж його час. Хочеться сподіватися, що коли демократія влади з номінальної стане реальною й перетвориться на владу демократії, тоді й українське ТБ буде «телебаченням рівних прав і рівних можливостей» і з «телебачення для всіх» перетвориться на «телебачення для кожного», тобто стане таким, яким і має бути справжнє суспільне телебачення.
