І справа тут навіть не в блюзнірській аналогії з Парадом Перемоги, коли маршали й командири фронтів обов'язково зображувалися під цим малиновим стягом у кіно- і фотохроніці. Сіль цих «витончених лестощів» (адже зал, заповнений ветеранами, нагороди яких просто засліплювали, знімали, поблажливо дивлячись зверху вниз!) у тому, що частиною державної ідеології сучасної України стає все та ж мілітаристська тема.
Артпідготовка почалася ще в передсвятковий четвер, коли ТСН («1+1») продемонструвала «палкі обійми» Президента з ветеранами в Севастополі, а потім — розпечену пристрастями «розкрутку» теми ядерної зброї в «Табу» («1+1»). У п'ятницю вже щосили практично на всіх каналах мигтіли кадри з місць зустрічей влади з народом і «законних солдатських ста грамів із чорним хлібом та салом». А в суботу — «грянул бой» у вигляді масованого вступу обійми радянської кінокласики про війну. Кожне покоління немов сканує величезний архів військової міфотворчості, вибираючи те, що є ближчим. Нинішні стратеги ефіру вирізнили «правду про ту війну», показуючи глядачам стрічки з детективним відтінком і темою кохання. Героїка боїв і лірика сімейного життя, піднесена з величезною часткою ностальгії за «кращими роками життя», просто переливалася через край. Але симптоматично: всі ці фільми створені до 80-х. Деміфологізація війни, перелом у суспільному й індивідуально-філософському мисленні, пов'язаний з поясненням причин виникнення тотального насильства — всього цього немов і не було в історії світової культури. Наприклад, того ж «Нічного портьє» Ліліани Кавані чи «Іди й дивись» Елема Климова. ТСН, «Інтер» і «1+1» вважали за краще «відмітитися» картонною сльозоточивістю по суті епігонських роликів соціальної реклами з жіночими, досить невиразними текстами. Але інші канали не зробили й того: ні ТЕТ, ні «Новий канал», ні ICTV, скоріше за все, аж ніяк не через фінансові причини не «запрограмували» жодної хоч трохи помітної акції.
І тільки телемарафон СТБ недільним вечором 9 травня показав зовсім інший рівень і роздумів про значення цього свята, й «іншу реальність» кінохроніки: безжалісно знищувальну сентиментальність і надуманий пафос розмов про міфічну велич перемоги. Пафос цього телемарафону полягав у тому, щоб показати, що нині вже немає відмінності між перемогою і поразкою, а є лише засвоєні або незасвоєні уроки війни. До речі, в Швеції стоїть пам'ятник Карлу ХII, який зазнав поразки під Полтавою. Саме тому після цієї поразки шведи відмовилися брати участь у будь-якій війні, назавжди прийнявши нейтралітет.
Не примусило себе чекати і гірке післясвяткове похмілля. У понеділок, коли всі приміські електрички були переповнені дачниками в траурному настрої (на рятівних ділянках «усе померзло!»), в інформаційних випусках головних каналів прокотилося відлуння наради в Кабміні, де був обнародуваний відсоток спаду виробництва по країні з оргвисновками прем'єр-міністра, які із цього випливають. І тут же постало значення героїзму «новітнього часу»: на грядках і полях іде нині справжня війна «не на життя, а на смерть». Чи не тут випаде зустріти свій останній бій тим же ветеранам? Адже саме вони знову стануть жертвами майбутніх жнив. І їх знову не помітить влада, що віддає перевагу «святу зі сльозами на очах»...
