Місяць тому напередодні Дня незалежності Петро Порошенко підписав указ, згідно з яким орденом Свободи було посмертно нагороджено тележурналіста з Донецької області Ігоря Александрова. 15-річна боротьба за належне вшанування журналіста на офіційному рівні закінчилася успіхом (детальніше — у вип. №86-87 (2016) «15 років безкарності»).
Його називають «Гонгадзе №2», але вітчизняні ЗМІ, незважаючи на вражаюче зухвальство цього вбивства, яке сталося 2001 року, не побажали ставити «справу Александрова» на інформаційний «порядок денний» і розібратися з причинно-наслідковими зв’язками. Паралелі зі справою Георгія Гонгадзе не випадкові, адже і в тому, і в тому випадку замовники вбивств так і не зазнали покарання.
Нагадаємо, Ігор Александров був керівником телекомпанії «ТОР» у Слов’янську Донецької області і вів власну програму «Без ретуші», в якій викривав корупційні зв’язки правоохоронних і кримінальних структур Донбасу. Вбивство сталося напередодні виходу телепрограми, в якій журналіст мав намір опублікувати фото сина, на той момент прокурора Донецької області Віктора Пшонки, в компанії з керівниками одного зі злочинних угрупувань Краматорська. На нього напали в під’їзді телекомпанії і жорстоко побили бейсбольними бітами. Після нападу, 7 липня 2001 року, він помер у лікарні, не прийшовши до тями.
«Боротьба за увічнення пам’яті журналіста тривала довго, всі 15 років. Раніше більше хотілося цього — можливо, вийшло б помітніше, достойно. А зараз на зразок постфактум — «тримайте, щоб заспокоїлися». Але і це велика заслуга. Не хочеться звинувачувати державу, але переконана, що є люди, які були зацікавлені в затриманні процесу чи навіть ігноруванні теми Александрова», — прокоментувала «Дню» вдова одразу після указу Президента.
Пам’ять про Александрова не повинна закінчитися врученням ордена Свободи, переконані всі опитані «Днем» близькі загиблого. Торік його ім’я було увічнене в назві вулиці і провулка у Слов’янську, небайдужі журналісти насадили алею пам’яті в міському парку. У жовтні визначать перших переможців Донецького обласного конкурсу серед журналістів пам’яті Ігоря Александрова, який облдержадміністрація планує зробити щорічним.
Ім’я тележурналіста зі Слов’янська висічено золотими літерами на Меморіалі журналістів у вашингтонському Музеї новин. Як відреагували журналісти і близькі на Орден Свободи, про які тенденції сьогодні свідчить «справа Александрова» — «День» запитав у експертів.
«КУЧМА ВІДДАВ НА ВІДКУП ДОНБАС МІСЦЕВОМУ КРИМІНАЛІТЕТОВІ»
Iван КАПСАМУН, редактор відділу політики газети «День»:
— Зухвале і показове вбивство Александрова стало наслідком безкарності у «справі Гонгадзе — Подольського». На жаль, традиція фізичного знищення журналістів в незалежній Україні тягнеться ще з 1990-х рр. Тут можна згадати вбивство відомого і впливового журналіста в Одесі Юрія Дерев’янка 1997 року. Чорним, звичайно, став 2000 рік, коли спочатку в червні викрали і побили громадського діяча і журналіста Олексія Подольського, а потім у вересні за ідентичним сценарієм викрали і вбили Георгія Гонгадзе. Попри наявність «плівок Мельниченка» і заяв самого Подольського, який звинуватив Леоніда Кучму і Володимира Литвина в цих злочинах, їх винуватці, особливо з високих кабінетів, все одно почувалися абсолютно безкарними. Це не могло не розв’язати руки вбивцям Александрова. Тим паче, коли той-таки Кучма фактично віддав на відкуп регіон Донбасу місцевому криміналітетові.
І навіть сьогодні, коли минуло стільки років, незважаючи на резонанс і розголос на весь світ «справи Гонгадзе — Подольського», крапки в ній досі немає. Це свідчить про те, що ми, як і раніше, живемо, умовно кажучи, в дев’яностих роках, коли за часів президентства Кучми було створено основні правила кланово-олігархічної системи. Того, хто йшов проти цих правил, знищували. Жертвою цієї системи став і Александров. Добре, що нинішня влада нарешті звернула увагу і через 15 років нагородила журналіста посмертно Орденом Свободи, але хотілося, щоб її «турбота» про пам’ять Александрова проявлялася в практичній площині, адже справжніх замовників вбивства досі не названо і не покарано. «Справа Александрова» — це ще один маркер, разом зі «справою Гонгадзе — Подольського», який перевіряє всіх на порядність і поки що тримає нас у минулому.
«ПОЧУВАТИСЯ В БЕЗПЕЦІ ЗАРАНО»
Сергій ГАРМАШ, журналіст, головний редактор «ОстроВ», займався розслідуванням вбивства Александрова:
— Довгі 15 років влада уникала питання про нагородження вбитого журналіста, була протидія. Можна пригадати відмови Слов’янської міської ради назвати ім’ям Александрова вулицю, саботаж обласних адміністрацій. Причина в тому, що багато посадових осіб з часів Януковича залишалися у своїх кріслах. Сенсу порушувати питання про надання звання Героя з юридичного погляду вже немає, але наше завдання — не дати забути цю людину. Адже багато хто, навіть із журналістів, вже не знають, хто це. Хоча саме завдяки Александрову і Гонгадзе ми зараз можемо вільно працювати.
«Справа Гонгадзе» — набагато гучніша з об’єктивних причин. Його ім’я стало політичним прапором боротьби проти кучмізму, адже у справі замішані вищі чини держави. Вбивство Александрова було справою рук регіональних царьків, тому йому приділили злочинно мало уваги. Наслідки ми побачили через десятиліття.
Залишається багато запитань, і багато винних ще не понесли відповідальності. Варто пам’ятати про те, що замовників вбивства так і не було притягнуто до відповідальності — той самий Пшонка, колишній Генпрокурор, на той момент — прокурор Донецької області; Малишев — тоді — начальник донецької міліції, багато правоохронців рангом менше, які виконували замовлення фальсифікації справи. Гірше того, деякі з них продовжують працювати в правоохоронних чи владних структурах. Наприклад, підполковник Ігор Криволапов, раніше заарештований за фальсифікацію матеріалів щодо Вередюка (спочатку обвинувачений у вбивстві Александрова. — Ред.), зараз працює в ДонОДА. Поки такий стан справ можливий, почуватися в безпеці рано.
«БАГАТО ВІДОМИХ ЖУРНАЛІСТІВ ПРОІГНОРУВАЛИ ТЕМУ АЛЕКСАНДРОВА»
Микола ОМЕЛЬЧЕНКО, громадський діяч, ініціатор надання звання Героя України:
— Те, що нагорода дуже запізнилася, — факт, до того ж ганебний. Хоча після вручення я бачив на очах Людмили Олексіївни (вдови Александрова. — Ред.) сльози, чекати її 15 років — це надзвичайно велика втома. Але те, що нагороду надали — велика заслуга нинішнього Президента. Відтоді, як я виступив на траурному мітингу з пропозицією надати звання Героя України, змінилися чотири президенти. Звичайно, Кучма після трагедії не міг надати це звання і визнати вбивство. Команда, яка була при владі, й команда, яка була вбивцями, — тісно переплетені організації, єдиний ланцюжок зв’язків, що йде високо вгору.
Президентом Ющенком керувала команда Табачника, Янукович і поготів не міг вшанувати пам’ять журналіста, вбитого «своїми». Але тотальна безкарність у країні залишається, і вона критично небезпечна. Як не було притягнуто до відповідальності тих, хто закликав до сепаратизму на Донбасі ще в далекому 2004 року, так і не карають винних у гучних вбивствах.
Також маю сказати одну неприємну річ про багатьох відомих журналістів, до яких я звернувся під час того, як в АП вирішувалося питання, яку нагороду надати Александрову. Я багатьом особисто написав із проханням підтримати звання Героя України, порушити цю тему. Ніхто з них не відповів і ніхто не підтримав. Ба більше, знаю, що деякі обурювалися, що їх потривожили. Це дуже сумна ситуація в нашому нинішньому журналістському середовищі.
Якщо журналісти реагуватимуть так, як і в ситуації з нагородженням Александрова, трагічні вбивства триватимуть і надалі. Завданням медіа має бути подання правдивої, важливої інформації, щоб суспільство знало, а влада реагувала.
