Кафедра зарубіжної преси та інформації Львівського національного університету імені Івана Франка належить до тих, які мають свою школу, чітку концепцію, усвідомлене призначення: на основі багатого іноземного та українського досвіду, традицій публіцистичної думки сприяти, як писав Василь Барка про суть освіченості, «вмінню бачити великі істини». Цього року кафедрі виповнюється 10 років, а факультету журналістики — 50. Це час не лише для підбиття певних підсумків, а й для докладнішого з’ясування тих амбітних завдань, які в сучасній медіасфері дедалі частіше звучать як виклик. Про це наша розмова із завідувачем кафедри, заслуженим журналістом України, професором Йосипом ЛОСЕМ.
— Пане професоре, як засвідчує світовий досвід, остаточне формування кафедри як структури та наукової школи вимагає 10— 15 років. Календарно і концептуально кафедра закінчує цей процес. Які засадничі принципи вона за цей період виробила і якими керується?
— По-перше, світом рухають ідеї, а не інтереси. По-друге, у найпродуктивнішому, найперспективнішому вимірі досвід світової журналістики визначають засади місії, «влади правди», а не лише відображальність; пріоритет макротексту, що пояснює і прояснює явища, події, не зупиняється на матеріалізмі фактів. По-третє, порозумінню між людьми й народами, підвищенню моральних та інтелектуальних стандартів особистості, націй, вибудовуванню вищих сенсів буття може сприяти насамперед така журналістика, яка орієнтується на плідну спадщину всіх народів, моральний тип мислення (людина людині — брат), а не лише сповідує раціональний підхід (успіх і ефективність). По- четверте, підготовка журналістів у вищій школі має спиратися на фундаментальні засади. Суто інформаційна журналістика не є творчістю, радше своєрідним плагіатом, оскільки копіює факти, вже «випродукувані» іншими, не кажучи вже про приховану рекламу. Отже, глибоко засвоюючи досвід класичної європейської та світової журналістики загалом, намагаємося «віднайти майбутнє» нашого фаху, який у сучасну пору мультимедійності втрачає своє соціальне призначення, шляхетне покликання і ефективність у сенсі вдосконалення людини як Боготвірного феномену. Звідси — спроба відповідного моделювання курсів і спецкурсів, основну проблематику яких становить комунікативно- ціннісний аспект. Ми усвідомлюємо, що мудрість не можна замінити поінформованістю, тому прагнемо пропонувати до аналізування й обговорення тексти, які відзначаються евристичністю, системним мисленням. Пропонуємо це пізнати на схемі світової журналістики — від ораторського мистецтва, пасіонарності біблійних пророків («перших справжніх публіцистів», за визначенням Женев’єви Табуї) до нинішніх часів трансформаційної кризи людства. Усі релігійні, моральні, ідеологічні вчення виходили з того, якою потрібно бути людині. Журналістові — насамперед.
— Як принципи, які ви окреслили, вписуються в основні завдання журналістської освіти ХХI століття?
— Ці завдання є константними, хоч і в особливий спосіб продиктовані сьогоденням. Якщо споконвіку було Слово-Сенс і світом керує Боже Провидіння, потрібно пам’ятати про небезпеку онтологічного розриву — загрозу остаточного падіння або у безодню матеріалістичного нігілізму, або посередньої фальсифікованої релігійності. Саме креативний потенціал інформації як першоідеї дає змогу щоразу відбудовувати нові зв’язки між людиною і світом, між дійсністю і сенсом. Відтак перед журналістською наукою і практикою гостро постала проблема відшліфування дискурсу як процесу виробництва шляхетних ідей та знання — аби вписати багатство життєвих традицій у соціокультуру, забезпечити концептуальну навантаженість понять «правда» та «істина». Йдеться про випрацювання на методологічному й теоретичному рівні чітких світоглядних парадигм, які допоможуть відрізняти суще від дочасного, вартісне — від оманливого, прекрасне від потворного. Водночас ідеться про зрівноваження трьох вирішальних сфер людської життєдіяльності — світоглядно-орієнтаційної, організаційної та технологічної, аби телевізійний час не витіснив з нашої свідомості всі інші часові форми, тобто щоб час не став пошарпаним, посіченим перервами, пробитим порожнечами.
— Ці завдання потребують від викладачів і студентів максимальної співпраці, налаштування на вищі орієнтири, шляхетної мотивації для майбутньої праці... Як розпізнати таку готовність, зокрема абітурієнта під час вступу на факультет?
— Треба насамперед витворити такий ореол самої професії журналіста (прикладів у історії чимало), аби молода людина застановилася, чи подавати документи на факультети журналістики. Певна річ, і сама вища школа має переорієнтуватися на підготовку журналістів, а не лише медіапрацівників. Ті, хто прагне вступити на факультети журналістики, викладачі вищої школи, ті, хто працює в ЗМІ, — мають обиратися, рекомендуватися з грона творчих людей з Божою іскрою, які ставлять перед собою благородну мету і готові їй присвятити все своє життя, аж до самопожертви. Весь склад нашого відчуття і мислення повинен мати в собі дисципліноване і пристрасне служіння без декларацій, кодексів, реклам, маніфестацій. Це непросто виявити, але можливо.
— Сьогодні помітною є тенденція до спеціалізації журналістського знання, наголошують на прикладному, сервілістському призначенні журналістики, а не на фундаментальних дисциплінах, зокрема історичних...
— Журналіст, вчений мають володіти особливо широким баченням історії світу, яку не можна відокремити від історії спасіння. Вона є колосальним досвідом, що допомагає знешкодити інформаційний бліцкріг, тобто раптове, масоване, вкрай напористе й цинічне влучення в мозок і серце сучасної зашарпаної людини. Звісно, це не всім вигідно. Для того, щоб не допустити великого світоглядного переселення нашого українського народу в чужі цивілізаційні ніші «завершених суспільств» (Астольф де Кюстін), маємо постійно й предметно обговорювати проблему «коріння», тобто того, на що спирається уся будова суспільства й держави. Адже від навчителя життя, фактора систематизації руху суспільних і філософських ідей, кристалізації світоглядних шляхетних орієнтирів журналістика перейшла у сферу виробництва грошей, знецінення вартостей. Журналістика — сфера духу. Її не можна комерціалізовувати. Університет не може бути товариством з обмеженою відповідальністю. Університет — стратегічний носій знань, кузня світоглядних думок, тут виростають паростки майбутнього. Людина зобов’язана переказувати іншим моральні засади, концепцію світу, шукати шляхи звільнення від ненависті та мамонізму. До того ж залежність від функції погибельна, вона переводить життя у «жебрання пошани» — звідси усі ці рейтинги, соціологічні опитування. Також нікчемним виявилося звільнення від національних, соціально-політичних, релігійних, родинних традицій та взаємозобов’язань.
— У вирішальні моменти історії українській журналістиці ніколи не бракувало мужності і, як наслідок, совісті. У нас були і є свої Мацціні, Карлейлі, Емерсони, Берки, Масарики, зрештою свій Джеймс Мейс. Саме вони солідаризували націю, знищували гігантську псевдоінформаційну радянську систему, яка була (і подекуди лишається) стійкішою за СРСР. Проте згодом виявилося, що впоратися з непідступною «вершиною» легше, ніж з труднощами руху по рівнині, уже в умовах держави. Чому так?
— Українська журналістика, стисло — публіцистика, завжди діяла на найвищих орбітах світової культури, політичної філософії держави, громадянського суспільства. Україна в контексті Європи була одним із зачинателів світоглядної публіцистики, починаючи від Мономахового «не лютувати словом» до Шевченкової та Франкової «святої правди» і аж до Ліни Костенко, Євгена Пашковського, Джеймса Мейса, Сергія Кримського, Валерія Шевчука, «маєстату слова» Євгена Сверстюка… До слова, останній якось зауважив, що тільки така суб’єктивність, коли автори пишуть, спираючись на власне сумління, є журналістикою найвищого ґатунку. Це і є духовне провідництво журналіста, письменника, віщуна вічних людських правд, оновлюваних, осучаснюваних, активізованих сьогодні. Паралельно у царині скомерціоналізованої журналістики запанував терор модних слів, загальмовано розумовий процес, що передбачає розвиток культури мислення. Позитивістська доктрина економічного детермінізму (марксизм і лібералізм) виявилася абсолютним примітивом. Нескінченні імпровізації призвели до появи відчуженого автоматизованого конформіста, або «динамічного» дилетанта й вульгарного релятивіста. У сфері мас-медіа — насамперед. З одного боку, свідомість готують до найновішого світоглядного проекту — «абсолютного плюралізму», що вичавлює зі свідомості саму ідею істини як нібито небезпечну своїм фанатизмом, а також основоположний принцип ієрархії вартостей, який знову ж таки буцімто створює нерівноправність однієї цінності перед іншою. І цей демонічний наступ на людський образ і структуру свідомості націлений на найглибше уярмлення людини. З іншого боку, нечесно скориставшись свободою слова, деякі «столичні» ЗМІ цілком по- марксівськи-ленінськи, тобто безапеляційно й напористо, з повним набором демагогії, щоправда інтелектуально добротно приправленої, намагаються, по-перше, не допустити порозуміння українства, слов’янських народів, ширше — культур, цивілізацій, по-друге, нав’язати стереотип своєї виняткової ролі розставляти акценти щодо усього і завжди. Зло багато разів було поборене правдивим словом. Пропаганда більшовизму, нацизму була організована за найефективнішими зразками окупації масової свідомості, але тотально провалилася. Це чекає, нарешті, й лібералізм, який породив гротескні й пародійні варіанти розвитку раціоналізму, просвітницького гуманізму й антропоцентризму.
— Але ж наскільки журналістика може бути самодостатньою у своїх шляхетних намірах, призначеннях щодо суспільства? Часто прикриттям для деяких ЗМІ є посилання на категоричну залежність медіапропозиції від попиту...
— Багато учених та практиків акцентують на тому, що мас-медіа — посередник, але це слово однокореневе зі словом «посередність». Тому сприймається як норма поділ на «якісну» і «масову» пресу (крім Японії). Спрацьовує стереотип: основній «масі» вистачить «посередніх» фактів, для задоволення інстинктів і розважання. Чи не тому в теоріях преси на перше місце поставлено завдання «інформувати й розважати»? А як же з «правами людини»? Чи ця ж «маса» не вартує бодай уваги, співчуття, нарешті — любові? Тобто саме християнського підходу. Якщо людей трактують селективно, це не що інше, як своєрідний скритий расизм, нічим не кращий від відверто афішованого. Якщо ж ми пристаємо на інформаційний апартеїд, то зрікаємося того, що робить нас людьми. Люди ж, однакові за своєю сутністю, усі, без жодного винятку, вартують гідного, осмисленого життя. Люди не рівні політично та економічно, однак еквівалентні морально. Сьогодні ЗМІ демонструють нав’язливу інформаційну агресивність у поєднанні з дивовижною соціальною безвідповідальністю. «Посередникам» не потрібні ні думаючі люди, ні засоби масової інформації, які б вчили жити гідно, а не лише реагувати на життя, керуючись інстинктами. Постулат «попит породжує пропозицію» — капітулянство. Насправді співвідношення має бути протилежним: усе починається з пропозиції.
— Хочете сказати, що сьогодні маніпуляція стала вишуканішою, прихованішою і в певному сенсі легалізованою громадською думкою, принципом відокремлення фактів від коментарю...
— Замість моноідеології марксизму-ленінізму-сталінізму нав’язують нову матрицю символів: ідеали — анахронізм, культура, національна ідентифікація — трайбалізм, орієнтир — найбагатша людина Гейтс, а не письменник Маркес, як цинічно висловився оглядач «Радіо Свобода» Борис Парамонов. Для таких журналістів не аналіз важливий, а бачення. Вони наперед знають про все, тому нечутливі до протиріч і чужих думок. Як правило, вони оперують категоричними оцінками, а не фактами. Навіть більше, ми переконуємося, як «суспільна думка» може легко збочити до сумнозвісних «загальної волі», «генеральної лінії», «народного волевиявлення». Отже, так само, як і журналіст зосібна, так і кожний реципієнт відповідає за інформацію, яку організовує, поширює та споживає, за вибір: чи міфу, чи очевидної правди. «Громадська думка» поки що допомагає певним силам краще керувати ходом світових процесів на користь собі і на шкоду якраз абсолютнiй більшості народів, які не входять до «золотого мільярда». Журналістика й покликана боротися за людину в людині.
— А може, оперування «голими» фактами часто пов’язане не так з об’єктивністю, як з безпринципністю...
— Як казав Джузеппе Мацціні, сполучіть факти з принципами — і ось перед вами Всесвіт, прекрасний, плодотворний, гармонійний Всесвіт, чудо взаємозв’язку, де ніщо зі створеного не буває втрачене для людства, де світло надії кличе людину до дії... Істина міститься саме у принципах, а факти — лише символи цих принципів... Є правда історична — істина фактів, і є правда моральна — істина принципів.
— На Заході поширена підготовка споживача інформації до маніпулятивного впливу на його свідомість. Це — так звана медіаосвіта...
— Замість того, щоб лікувати причину хвороби, речники медіаосвіти переадресовують свій вибір на «природу телебачення», яке, мовляв, все перетворює на шоу. Медіаосвіта нагадує боротьбу за нерозповсюдження ядерної зброї: ті, хто її створив й випробував на людях, найбільше нині наполягають на недопуску до цієї технології інших учасників світового розкладу сил. Висновок очевидний: якщо ми хочемо врятувати вершинні пласти журналістики, припинімо, а згодом і зовсім ліквідуємо комерціалізацію й монополізацію духовної сфери. Без ясного християнського (в нашій цивілізації) погляду на світ, своє призначення, без імунітету проти очевидного й прихованого зла, без орієнтації на ідеали вищого ґатунку в контексті усього суспільства уся ця медіаосвіта перетвориться на чергове «латання дірок», у кінцевому підсумку — самообман. Сенсожиттєві орієнтири треба змінювати, а не тільки розвивати «критичне мислення», «громадянське виховання», «розуміння медіатекстів, вибірковість у перегляді тих чи тих програм» тощо.
— Своїм студентам ви часто повторюєте, що журналістика є такою, якою є журналіст. Отож, що журналіст повинен знати, вміти і робити, аби журналістика виконувала своє справжнє призначення?
— Незважаючи на панівні в кожну епоху ідеологеми, зміст і покликання його залишаються засадничо ті ж самі: бачити світ епічно, ставити проблему й аргументувати її, висловлювати й репрезентувати непроминальні вартості, що мають слугувати орієнтиром для поколінь; шукати не тільки свою свободу, а свободу всіх, не лише свою досконалість, а досконалість усіх, причому не з допомогою машинерії, а через трактування народів як групові душі; розгадувати загадки буття; не дбати про привілеї, натомість добровільно брати на себе шляхетні обов’язки аж до самозречення; дбати, щоб не постраждала ні своя, ні чужа душа, підставляти суспільству дзеркало, аби воно побачило себе не таким, як хоче, але яким є насправді й прагнуло розвиватися продуктивно, гармонійно, гідно; співпереживати з людьми за стан справ у суспільстві; здіймати свій голос на захист скривджених, отямлювати пихатих і несамовитих. Найвидатнішому телекоментаторові ХХ століття Уолтеру Кронкайту належать такі слова: «Успішна та кар’єра, озирнувшись на яку, можна сказати: «Я змінив щось на краще».
