З високих трибун немало сказано про необхідність розвивати високі технології, а тим часом на українському ТБ програм про науку — одиниці. «Грані пізнання» (УТ-1, УТ-2) роблять кілька ентузіастів. Один із них — телевізійний науковий оглядач Юрій ЛУЦЬКИЙ. Незважаючи на мінімальні технічні можливості, він знімає цілком конкурентоспроможні програми і час від часу намагається привернути увагу до унікальних розробок українських вчених. Можливо, тому що живе цим. Причому в прямому значенні слова — програма створюється буквально у нього вдома. Здається, час одинаків пройшов, але феномен Юрія доводить протилежне. Самовідданість у нашій країні потрібна не тільки для занять наукою, а й для наукових літописів.
А ГЛЯДАЧ ХТО?
— Чому на українському телебаченні не роблять програм про науку, адже багато каналів із задоволенням показують науково- популярні фільми, які пропонує, наприклад, канал «Дискавері»?
— Продукцію «Дискавері» показували б і УТ-1 і УТ-2, але, на щастя для нас, державне телебачення не має грошей для придбання цих зарубіжних фільмів. Боюся, що якби Національна телекомпанія була багатшою, то вона дійсно купила б собі продукцію «Дискавері» (під такі фільми краще йде реклама) і «закинула» нашу програму.
На телебаченні панує комерція. А на науково-популярному жанрі майже неможливо заробити — як і наука, ця тематика є дотаційною. Це один із найбільш інтелектуальноємних і технічно витратних напрямів ТБ. І, до речі, «Грані пізнання» — не науково-популярна, а менш витратна науково-пізнавальна програма. Адже щоб популярно розповісти про технічні, фізичні, хімічні процеси, потрібне унікальне спецобладнання. Якщо ви хочете показати, що відбувається всередині атома або молекули, проілюструвати розповідь вченого, потрібні відповідні технічні засоби, спеціальні режими зйомки. У колекції фільмів ВВС показують дещо подібне.
— Їх бюджети сумірні з бюджетами художніх фільмів?
— Іноді буває, що навіть і більше. Наприклад фільм ВВС, коли на мотодельтаплані знімали перелітних птахів, обійшовся приблизно у 20 мільйонів доларів.
— Але можна зробити не дуже витратне ток-шоу про науку, аналогічне програмі «Гордон» на НТБ...
— Бесіди самі по собі — це не зовсім телевізійний жанр. Їх можна робити тільки у разі екстрених ситуацій, коли потрібна найдокладніша розповідь. Та і в науці, чесно кажучи, взагалі проблеми з людьми, що добре говорять. Нашу інтелігенцію не вчили говорити, не вчили спілкуватися з аудиторією. Тому у нас дефіцит таких людей. Розумники, які щось винайшли або створили власними руками, часто зазнають фіаско на екрані як співрозмовники. А ми повинні втримати глядача.
— Зате це з легкістю роблять розважальні програми. Зараз вони — в особливому фаворі. Людям набридло, коли їх вчать?
— Науково-популярна програма нічому особливо навчити не може: за півгодини нічого пояснити детально не можна. Телебачення працює в образах. Треба тільки знайти правильний образ, режисерський прийом і можна нічого не говорити. І у людини, яка це дивиться, виникне бажання дізнатися більше, або, принаймні, з цікавістю поставитися до цієї сфери людської діяльності. Але, на жаль, загальний інтелектуальний рівень глядачів знижується, українське суспільство якоюсь мірою дурнішає.
— Так хто ж ваш глядацький актив, крім пенсіонерів і начитаних домогосподарок? Час виходу в ефір «Граней пізнання» не найзручніший — у буденний день, аж ніяк не в прайм-тайм... Та й канал не дуже рекламує вашу програму.
— Чесно кажучи, не вірю в рекламу того чи іншого телепроекту як у засіб підняття рейтингу — звичайно, якщо це не «килимове бомбардування» перед кожними новинами. Сам дивуюся, якими шляхами люди дізнаються про нашу програму. Можливо, люди серйозні в цей час працюють, але нас дивляться, наприклад, сприйнятливі пенсіонери і потім переказують домашнім.
Час виходу — болюче питання, адже раніше програму показували в суботу, неділю. Виручає те, що державний канал — один із небагатьох центральних каналів у деяких регіонах і нерідко єдиний у сільській місцевості. Отримуємо звідти багато теплих листів і дзвінків. Жителі сіл і невеликих містечок часто страждають від інтелектуального вакууму. І більшою мірою, ніж у мегаполісах, хочуть щось пiзнати, піднятися над суєтою, долучаючись до якихось більш високих істин, ніж ринкова мораль, яка їх оточує. Особливо гостро реагує на нинішню ситуацію молодь до 30 років, навіть пропонує свої теми програм.
«МЕЧ ПО РУЦІ»
— Наскільки складно конкурувати із зарубіжними програмами?
— Науково-популярні фільми американського та англійського виробництва дійсно задають високу планку. Але ця конкуренція відносна, адже наші програми знімаються на вітчизняному матеріалі. Ми завжди пам’ятаємо, що працюємо на Національному телебаченні, і працюємо на націю. Начальство на нашу редакційну політику не впливає, кожен автор програми визначає її сам.
Програма існує 30 років — у нас є державне замовлення. Я пишаюся, що працюю на Національному телебаченні.
— Здається, раніше програма називалася «Свічадо»?
— Вона називалася по-різному. І в «Банк ідей» нас перейменовували (тоді більше уваги в програмі приділялося технологіям), потім програма називалася «Свічадо» (так у давнину називали і дзеркало, і свічку). Також віяння часу — тоді любили давньослов’янські назви.
Очолює проект Надія Довгич. У нас небагато журналістів і три знімальні групи, щоб виходити щотижня. Програми «з голови до ніг» — авторські.
— Це великий плюс для творчого процесу, коли стабільність гарантована...
— Як сказати, у зв’язку з минулими виборами ми півроку не виходили. Нас просто закрили. Але й потім про програму забули, наше місце зайняли якісь комерційні програми.
Що ми тільки не робили. Буквально кинулися в ноги заступнику міністра з науки Ярославу Яцківу, він і допоміг відновити програму.
— Як ви прийшли в «Грані пізнання»? Ви — журналіст від науки чи вчений від журналістики?
— Я — історик, у мене телевізійної освіти немає. Прийшов на ТБ як тільки закінчив аспірантуру, і взагалі подумував про кар’єру вченого, потім довгий час ще не вважав себе телевізійником. Мене просили повернутися, в науці залишалося немало моїх інтересів. Але зараз можу сказати, що я вже більше телевізійник, аніж вчений. Хоч і в науці дещо зробив. Напевно, це був своєрідний виклик своїм можливостям. Якщо мене роздразнювати, то я не можу зупинитися, поки не доведу, що не гірше.
Коли я працював тільки півроку, то потрапив на курси Бі-Бі-Сі. Двоє досвідчених телевізійників із Великої Британії до цього вели курси десь у Казахстані. Вони ставилися до нас доброзичливо, але дещо зверхньо, як до «братів менших»: «Ну що, як ви розставите ці новини? Так, так, непогано, майже як у Казахстані». І для мене це було як виклик на дуель. Це допомогло зробити творчий стрибок, оригінальні програми, і після цього мене, до речі, відразу помітили.
І тоді я зрозумів, що цей меч якраз мені по руці. Але перші три роки періодично хотів все кинути і знову зайнятися наукою. Тим більше, що зарплата маленька, це пригнічувало. Але вся моя продукція була терміново запитана моєю ж програмою, і це не давало мені права на помилку...
— А де селфмейдмен набирався досвіду?
— Люблю вчитися. Головна телеакадемія у нас — це сам телевізор. Дивишся науково-популярні програми Бі-Бі-Сі і мотаєш на вус. Коли хочеш навчитися якомусь стилю, то записуєш на відеомагнітофон програму, розбираєш, розшифровуєш по кадрах, аналізуєш її, і потім збираєш у себе наново. Ось, власне, і вся школа. Коли я прийшов на ТБ, запитав, як мені працювати, деякі колеги мені відверто сказали: «Не орієнтуйся на нас, ми не так уже добре працюємо». І довелося створювати свій стиль.
БУВ ТАКИЙ СЮЖЕТ...
— Чи доводилося робити сюжети про наукові сенсації?
— Насправді, в науці все відбувається дуже повільно. Результат досягається не одночасно.
І потім, сенсація — не наш жанр. У нас програма готується місяць, а деякі випуски по шматочку збираєш цілий рік. Наприклад, один церковнослужитель, який одночасно проводить експерименти в Інституті фізики, зробив вражаючі відкриття про цілющий вплив випромінювання ікон. І я чекав кілька місяців, поки він не підтвердив їх остаточно лабораторними дослідженнями, щоб не давати неперевірений матеріал в ефір.
— А на які теми у вашій програмі накладено табу?
— Завжди стараюся дистанціюватися від академічної науки. Наукова адміністрація — це далеко не завжди вчені. Це люди, у яких свої завдання, які часто не відповідають ідеї програми. Адже «Грані пізнання» — це те, чим ми пишаємося, за допомогою чого підтримуємо ентузіастів, надихаємо українців розповідями про досягнення нашої науки. Тому стараюся не «прогинатися» і на дзвінки типу «приходьте — у нас «круглий стіл», «приходьте — у нас конференція», «приходьте — у нас ювілей» не реагую. Це те, що ми не показуємо.
— Кажуть, вчені не дуже полюбляють давати інтерв’ю...
— Іноді вдається бесіда з такими особами, які ніколи раніше не розмовляли з журналістами. І запевняли мене, що нічого не вийде. Але, буває, людина захоплюється і навіть після зйомки не може зупинитися. Чому? Мабуть, відчуває мій щирий інтерес і підтримку. А я завжди прагну подавати матеріал в потрібному ракурсі, доступно і коректно.
— Що б ви назвали своїм творчим успіхом?
— Вдалося в Харкові зняти інтерв’ю всесвітньо відомого — на рівні Капіци та Ландау — українського вченого Бориса Георгійовича Лазарєва... Ми встигли його зняти для нашої програми, і тепер це інтерв’ю увійде до літопису нашої науки.
А одна з останніх програм присвячена відкриттю, яке може привести до нового витку індустріальної революції. Український вчений Олександр Крайніков розробив новий напрям у науці — технологію додання води до розплавленого алюмінію. Взагалі-то вони несумісні, і їх змішування до відкриття Крайнікова призводило до вибуху. Внаслідок впровадження нової технології виробництво алюмінію стане дешевшим, він стане міцнiшим і його можна буде використовувати не тільки для обшивки літаків, а й у вузлах складних конструкцій, автомобілів, суден. Робота ведеться на кошти натовської програми «Наука заради миру».
ЕНТУЗІАЗМ ЗАМІСТЬ СПЕЦОБЛАДНАННЯ
— Бачу, тут, у вас у квартирі — камери, освітлювальна апаратура, комп’ютер, на якому можна монтувати. Ви що, працюєте вдома?
— Наша програма не має студії. Знімаю вдома і свої підводки. До мене приходить режисер, запускає камеру, я виставляю світло.
Вся моя програма монтується тут повністю, приношу на студію на 99% готовий матеріал. Уся ця апаратура куплена на кошти, зароблені поза програмою, а на професійну камеру пішли сімейні гроші від продажу квартири. Були й інші джерела. Так з’явилися міні-DVD-камери, нелінійна система монтажу та інше обладнання студії. А зарплата на каналі дає можливість не померти од голоду.
— Невже немає можливості створювати програму на робочому місці?
— Коли я прийшов на УТ у 94-му році, не було бензину для машин, камери постійно ламалися. Доводилося домовлятися з героями наших сюжетів по три-чотири рази перш ніж вдавалося щось зняти. У таких умовах про творчість говорити складно. Я би міг писати все, що завгодно, але телебачення — це техніка. І тоді ми якось викручувалися за рахунок неймовірних зусиль. Треба було, щоб звідти, куди ми їдемо знімати, прислали машину, і ледве не молитися на камеру, щоб вона не зупинилася. Це був жахливий час. І, на жаль, зараз значних змін не сталося.
— У титрах навпроти вашого імені написано — автор, монтаж, зйомки, диктор, ведучий. Як вам вдається поєднувати п’ять іпостасей?
— Я називаю це — автор у четвертому ступені. Зараз мені це не складно. Внаслідок подолання труднощів я «заробив» собі кілька професій, їх можна використати практично в будь-якій справі. Закриваючи прогалини нашого технологічного ланцюжка — коли поламана камера, коли машина не виїде, коли все залежить від інженера, який постійно хоче обідати, або освітлювача, який робить перекур кожні десять хвилин.
Але я знаходжу в цьому задоволення. Для мене бути автором, творцем — задоволення, заради якого і живеш. І без цього вже не можеш.
— Ви — просто людина-оркестр, точніше — людина-програма! А як вдається «витягувати» якість?
— Ми не можемо дозволити собі працювати над програмою, припустiмо, як на російському каналі «Культура», де над 40-хвилинною науково-популярною передачею може трудитися кілька десятків осiб. Але професіонали стверджують, що у мене якість не гірша.
Досягнуто це за рахунок знімальної маневреності та тривалої підготовки. Формуючи свою редакторську політику, накопичую матеріал роками, розповідаю історії про нашу науку і про наших людей. Якщо події в науці відбуваються не так уже й часто, то історії виходять цікаві. Це те, чим ми сильні. Ми ж не можемо спеціально замовити підзйомку матеріалів.
Бідність безпросвітна. Це називається — «Господи, бережи нас від багатства і від злиденностi, а з бідністю ми якось справимося».
— Не буває образливо, що професіонал повинен обмежувати себе в усьому і знімати потрібні для суспільства програми на власному ентузіазмі?
— Вогонь в очах і дух мисливця — це важливіше, ніж справжній прибуток. І я, до речі, стараюся не мати великих грошей взагалі, у мене все — в техніці. Якщо я щось заробляю, я це не збираю, а витрачаю. Думаю, це хороша схема і для українського суспільства, йому потрібна хороша організація — ось і все.
Якось я був на фестивалі фільмів про підводний світ і запитав у корифея цього жанру Даніеля Мерсье, чому у нього немає великобюджетних фільмів. Він відповів: «Треба бути божевільним і треба не соромитися бути генієм, і тоді ти з мінімальними коштами зробиш хороший фільм». І я в ньому відчув споріднену душу.
