Перший ефір телепрограми «Остання адреса» відбувся навеснi
98-го на каналі ICTV. З початку нинішнього року її назву можна знайти й
у програмній сітці першого національного. Отак тихо, без зайвого ювілейного
шуму, ця культурно-історична передача вступила в другий рік свого існування.
Про історію її створення, сьогодення і майбутнє ми розмовляємо з автором
і ведучим «Останньої адреси», доктором історичних наук, професором інституту
політичних та етнонаціональних досліджень НАН України Юрієм Шаповалом.
— Історику більш звично працювати з друкованим словом.
Чому одного разу він все ж таки вирішує прийти на телебачення?
— Це правда: звичайно, ми з колегами багато пишемо, але
мало хто нині читає книги з історії. Деякі нарікають на це, але я ставлюся
до цього філософськи. І я задумався: як за таких умов донести пересічному
громадянинові те, що ми робимо? Окрім цього, мене як історика цікавить
політична історія України ХХ сторіччя. Особливо — біографії людей, через
які ця історія робиться. Так з'явилася ідея телепередачі, яку носив при
собі декілька років. І от якось поділився своїм задумом з генеральним директором
ICTV Юрієм Плаксюком, який і виділив кошти на створення програми. Цей канал
має авторські права на «Останню адресу» і коли хоче, повторює її.
Потім нашу групу запросив на перший канал Зиновій Кулик.
На УТ-1 був відібраний не весь готовий матеріал — і поки його повторюють,
згідно з умовою, ми напрацьовуємо нові передачі циклу. На сьогодні ми вже
створили дві й зараз займаємося великою програмою, присвяченою останнім
десяти рокам життя Михайла Грушевського. Ті програми, що робили раніше,
передивляюся прискіпливо: щось в них відмерло, а щось можна й розвинути.
Чотиричастинна передача «Голоси великого терору», що зараз якраз йде по
понеділках, мені видається актуальною. В її основу покладено одноіменний
американський фільм. Мені імпонує манера, в якій працюють західні документалісти.
Вони дають можливість людям сказати. Вони пояснюють ситуацію, але пропонують
глядачам думати самим, не поспішаючи з коментарем.
— Як ви відшукуєте матеріал для своїх передач, «своїх»
персонажів?
— Буває по-різному. От, скажімо, ми зробили дві програми
з невісткою Хрущова, Любов'ю Іларіонівною. Я свого часу писав про Хрущова,
про його «українську добу» — тоді ми з нею й познайомилися. Я розпитував
її про якісь деталі того часу, а потім мені на думку спала ідея: а що,
коли цю жінку відзняти? Я звернувся до неї — вона категорично відмовилася:
«Я не фотогенічна. І взагалі — що це ви вигадали? Я до того ж російськомовна».
Дуже довго ми з нею сперечалися, але все ж таки зробили цю передачу. І
родичі Хрущова дуже позитивно поставилися до цієї програми — що буває,
в принципі, рідко. Мені, коли я з'являюсь на екрані, глядачі можуть і недовіряти,
але їй — свідкові часу — безумовно, повірять.
Інший приклад: програма про Грушевського. Вона народжується
дуже важко, незважаючи на те, що у мене є книга на цю тему. Хочу зруйнувати
міф про нього як про такого собі чудакуватого старця, що поліз не в свою
справу. В цій передачі мені хотілося б розповісти про нього як про людину
певної лінії. І, звичайно, є багато людей, які б охоче розповіли про першого
українського президента перед камерою з пафосом та пришіптуванням, але
не так, як треба мені. Хочеться бачити людину, яка буде говорити більш-менш
адекватно — і я знайшов її! Це буде не академік і навіть не доктор наук
— це буде молода людина. Хто це буде — не скажу, а що з того вийде — невдовзі
побачите.
Режисером «Останньої адреси» є Леонід Анатолійович Анєчкін.
Свого часу він зробив багато цікавих кінофільмів на Київській студії науково-популярних
фільмів, нині Національній кінематеці. У нього є одна з найкращих, на мою
думку, стрічок про Мазепу та його добу. В ній цей історичний персонаж відбитий
в дуже простій манері: в гримерній сидить Богдан Ступка, приміряє грим
Мазепи — і нічого більше не відбувається в картині. Лише голос звучить
за кадром... Я в захопленні від цієї роботи.
— Чи відчуває ваша група зворотній зв'язок iз глядачем?
— Звичайно. У нас була передача з відомим правозахисником
Семеном Глузманом. Я добре пам'ятаю, яка навала листів й дзвінків тоді
була. Якщо в листах є пропозиції, то я до них прислуховуюся. Часом навіть
надсилають документи, ксерокопії, розповіді. Але ж багато і незадоволених.
Це ми теж враховуємо. Я зберігаю читацькі листи, я ніби раджуся з глядачами.
— Яка повинна бути, на вашу думку, ідеальна телепередача
на історичну тематику?
— Коли я буваю в Нью-Йорку, то обов'язково дивлюся там
історичний канал, де демонструють тільки хроніку та документальні фільми.
І от на цьому каналі я бачив дві чудові програми: одна про Адольфа Гітлера,
друга — про Жаклін Кеннеді. Це були змістовні розповіді про епоху через
персону.
Що мене дратує в наших програмах — може, серед них є добрі,
я не все маю змогу переглянути — так це нав'язування думки. Це якраз те,
від чого ми в своїй програмі тікаємо. Ви нас можете критикувати за що завгодно,
але ми подаємо факти. Я відповідаю за кожне слово, яке виголошую з екрана.
Оце нав'язування, оце прагнення виховувати когось чи рекламувати себе —
мене дуже дратує. А особливо коли за цю справу беруться слабо підготовлені
люди, непрофесіонали. Але повторюю — можливо, я не бачив усього...
— Навіщо, на вашу думку, нинішній аудиторії така передача?
— Перший наш принцип: програма робиться дуже просто. Ми
не ускладнюємо її ні монтажно, ні концептуально. Я вважаю, що ми повинні
викладати матеріал нормальною мовою у нормальній формі. Тому нам часто
кажуть: ви ж могли змонтувати ефектніше. Але ми принципово цього не робимо
й не будемо робити. І ми маємо свого глядача, який нас цінує.
Другий момент. Я вважаю, що наше суспільство — теперішнє
і майбутнє — допоки не перейде Рубікон тоталітаризму, насильства, антидемократичної
традиції — приречене на те, щоб повторюватися, йти по колу, і коли запитують,
чи можлива знову диктатура, й відповідають, що неможлива, — це неправда.
Диктатура можлива. І коли Кравчук якось недавно розповідав, що ліві сили
активізуються і хтось у цьому винен... Винен в першу чергу він — тому що
він як перший всенародно обраний президент повинен був тоді з минулим розрахуватися.
Я не говорю, що він повинен був організувати Нюренберг-2 чи він повинен
був когось переслідувати, але моральний осуд насильства, через яке загинули
мільйони людей, особливо українців, повинен був відбутися. Це був мій головний
мотив при створенні «Останньої адреси»: розповісти людям, які вже почали
забувати і те, що знали, i що робилося на цій землі у двадцятому столітті.
