«Сьогодні 4 серпня, і мова піде про другу людину після Уінстона Черчілля, якій було присвоєно звання почесного громадянина США...» Зазвичай так — інтригуючи — розпочинає випуски своєї програми «Жизнь замечательных людей» професор, доктор історичних наук Юрій Шаповал, більше відомий нашим читачам як постійний автор «Дня».
Програма Юрія Шаповала «ЖЗЛ» виходить щоденно (окрім вихідних) на київській FM-станції «Nostalgie» (99 FM). Директор «Nostalgie» Євген Чернявський наголошує, що «ЖЗЛ» — одна з небагатьох вдалих історико-публіцистичних програм в українському радіопросторі. «День» запропонував Юрію Івановичу розповісти детальніше про цю сторону його науково-громадської діяльності.
— Олександр Дюма говорив: «Історія — це цвях, на який я вішаю свої романи». Чи можна сказати щось подібне про Ваші програми або історія для Вас є самоцінною?
— Насамперед, я щиро дякую газеті «День» за інтерес до моєї роботи на радіо «Nostalgie». Про цю ювенільну сторону мого буття як науковця (а це триває вже кілька років) не знає навіть директор мого Інституту (не говорячи про колег-науковців, які переважно «чукчи-писатели»), а ви дізналися… Так що — спасибі вам щиросердне.
Тепер мушу дещо додати до слів Дюма-батька, якого Ви цитували. Був ще один інтелектуал, який зауважив, що історії, власне, не існує, а існують лише біографії. Оце, напевно, те, що тримає мене як ведучого. Як вчений я був певною мірою до цього підготовлений, оскільки ще з часів горбачовської «перебудови» займався тим, що писав саме про тих людей, чиї імена були свідомо ніби «викреслені» з історії.
У програмі «ЖЗЛ» моїми «клієнтами» є не лише ті персонажі, про яких фактично ніхто нічого донедавна не знав. Моїми «клієнтами» є також, наприклад, Юлій Цезарь, Ліна Костенко, Михайло Горбачов, Оноре де Бальзак, Маргарет Тетчер, Франческо Петрарка, Володимир Путін, леді Діана, Кирило Разумовський, Джордж Буш- молодший, Наполеон Бонапарт, Фріда Кало, Борис Березовський, Редіард Кіплінг, Леонід Кучма, Жаклін Кеннеді-Онассіс, Уінстон Черчілль, Іван Мазепа, лорд Честерфілд, Едіт Піаф — всіх і не згадати… Це суміш характерів, доль різних епох, але розповідаючи про кожного, я прагну віднайти такі сторони їхньої біографії, які будуть несподіваними для слухача.
Для мене історія є самоцінним процесом, а тому у цій програмі із нескінченного потоку часу я прагну створити «власний» світ — світ із тими персонажами чи подіями, які в першу чергу цікаві мені самому. Завжди шукаю ті елементи їхньої біографії, контексти їхнього буття, що роблять їх живими, стильними, пікантними і цікавими саме сьогодні.
— А як виникла ідея створення передачі «ЖЗЛ»?
— Це була ідея продюсера Євгена Рибчинського і нинішнього директора «Nostalgie» Євгена Чернявського. Однак було б несправедливо, якби я не згадав ім’я ще однієї людини — Сергія Филипенка, першого директора радіостанціїї. Ці троє симпатичних молодих чоловіків кілька років тому повірили в мене і запросили робити програму «Мгновения истории».
Це була хроніка подій, того, що відбувалося у цей день у різні століття. Для мене, науковця, який звик працювати, скажімо так, кабінетно, переважно з архівними джерелами і літературою, це була несподівана пропозиція — працювати на FM-івській станції. Я вагався, але погодився, намагаючись не просто переказувати події, а, інформуючи, дещо коментувати, подавати несподівані для слухача речі.
І несподівано на безкрайніх просторах СНД, як з’ясувалося, саме мені судилося стати першим доктором і професором, працівником академічної установи, який почав сполучати повсякденну дослідницьку роботу з такою несподіваною роботою ведучого на FM-радіостанції. Ще більше я був вражений, коли кілька років тому мені присудили журналістську премію «Золоте перо» за «кращу пізнавальну програму». Щоправда, організатори цього престижного Всеукраїнського конкурсу забули мене запросити на вручення, але це дрібниці. Нагорода кінець-кінцем знайшла «героя» і кожного вечора вдома тішить мій зір, нагадує про програму «Мгновения истории»…
З осені минулого року мені запропонували вести програму «ЖЗЛ». Над нею зі мною працює звукорежисер Ігор Кірса, який докладає чимало зусиль для того, щоб все у нас виглядало (себто звучало) на рівні.
— На кого ця передача зорієнтована? Яким ви бачите свого слухача?
— Зізнаюсь, що коли роблю програму, я не уявляю якогось абстрактного слухача перед собою. Напевно, ця програма для тих, хто ще не розучився думати, хто розуміє, як багато в історії, політиці, науці, мистецтві означає людська особистість. Мені приємно, що вже сформувалась певна категорія слухачів, які не лише знають про мою програму, а чекають на неї і навіть записують її на магнітну плівку.
— А за якими критеріями Ви відбираєте персонажів для кожної Вашої програми? Чим має бути «замечательный» історичний персонаж, аби потрапити до «ЖЗЛ»? Чи дотримуєтеся Ви у Вашій програмі моди на певні історичні постаті?
— Ні, ніякої моди немає. Спочатку я просто відшукую людину, яка народилась або померла цього дня. Буває так, що розшукую подію, про яку мало хто знає або не знає зовсім. Потім думаю, що я можу розповісти. Потім думаю, що так міг би розповісти будь-хто і що не слід бути банальним. От тоді починається творчість — пошук невідомого матеріалу, ракурсу, стилю, інтонації. Якщо все це вдається, я щасливий. Тобто ніякої міри «замечательности» наперед не існує, однак ви знаєте, вона завжди знаходиться.
Пам’ятаю, якось робив програму про Юрія Андропова. Коментарі нібито зайві. Як розповісти про нього в межах 4 хвилин (а саме стільки триває моя програма, яка виходить щоденно, крім вихідних)? І тоді я цитую його слова, які він одного разу сказав своєму лікарю: «Иван Сергеевич, держитесь Ленина и будете твердо ходить по земле».
А потім цитую віршик, написаний Андроповим і актуальний, як мені видається і нині:
Сбрехнул какой-то лиходей,
Как будто портит власть людей.
О том все умники твердят
С тех пор уж много лет подряд,
Не замечая (вот напасть!),
Что чаще люди портят власть.
Головне було в тому, що Андропов, не бажаючи, написав сам про себе. І все. Образ склався, залишилось дещо додати.
Або Альберт Швейцер. Ключем до нього стала його фраза: «Особистий приклад — не просто найкращий метод переконання, а єдиний».
Словом, я можу довго розповідати про «своїх» героїв, але не буду. Краще слухайте програму.
— Все ж таки, яким героям — українським чи зарубіжним — Ви зазвичай надаєте перевагу?
— В цьому питанні я космополіт. Скажімо, для мене однаково цікаво розповідати і про Аллу Горську і про Рауля Валленберга, про Тараса Шевченка і про Франкліна Делано Рузвельта, про братів Кличків і про Лоуренса Аравійського.
Колись на першій програмі Національного радіо я з 1988 року вів програму «Відроджені імена». Програма була популярною. Запрошував різних цікавих співрозмовників, ми говорили про долі різних людей. В останні роки існування програми за кожний півгодинний випуск мені щедро платили п’ять або навіть сім (!) гривень, але слідкували, щоб були лише «правильні» персонажі. Наприклад, передача про лівого есера Михайла Муравйова, записана з відомою дослідницею Людмилою Гриневич і побудована на унікальних документах, так і не вийшла в ефір. Потім мою програму витиснули у незручний час, а потім взагалі — в обідню перерву, з умовою, що вона буде в ефірі, коли немає трансляцій засідань Верховної Ради. Програму цензурували, але ніхто з керівництва Держтелерадіо жодного разу не зустрівся зі мною, нічого не пояснював.
До речі, коли я вирішив припинити ту програму, «отряд не заметил потери бойца», як писав Михайло Свєтлов. Єдиною особою, яка щиро шкодувала, що перервалася наша співпраця, була редактор Ніна Пугачова. Принагідно передаю їй вітання і подяку за її доброзичливе і по- справжньому професійне ставлення до своїх обов’язків.
На «Nostalgie», Богові дякуючи, мені довіряють, ніхто мене не цензурує, не підказує, яких персонажів обирати.
— А з яких джерел Ви в основному берете інформацію для своїх програм?
— По-перше, коли я почав працювати на «Nostalgie», то ще раз переконався, що моя домашня бібліотека, сформована переважно в «застійні» роки, є дуже непоганою. По-друге, у нас в Інституті хороша бібліотека. Нарешті, як вам відомо, Internet має свої переваги у пошуках інформації. Отже, інформації не бракує, головне полягає в тому, як її інтерпретувати.
— Як, на вашу думку, зацікавити радіослухача (який останніми роками звик до переважно розважальних форматів) більш- менш серйозною програмою розмовного формату?
— Бачите, моя улюблена теза полягає в тому, що на кожен товар є свій покупець. Тому не слід нікого спеціально зацікавлювати. Наше суспільство стало поліфонічним. І це добре. Це ознака демократії.
Комусь, наприклад, подобаються найгірші, на мій погляд, новини на одному з відомих телеканалів, на якому диктори так і не навчились правильно вимовляти слова і нормально триматися в кадрі. На здоров’я. Комусь подобається словесна мастурбація і пісенна похабщина на якихось FMівських станціях. На здоров’я. А хтось слухає «Nostalgie». Кожен обирає те, що йому до душі.
І не слід нікого агітувати так, як, скажімо, зробив свого часу Ярослав Гашек, коли висунув свою кандидатуру до імперського парламенту. Гасло у нього було таке: «Якщо оберете нашого кандидата, ми обіцяємо, що захистимо вас від землетрусу у Мексиці».
— Чи є у Вас плани щодо розширення Вашої діяльності в інформаційному полі? Чи погодилися б Ви, наприклад, вести телевізійну програму історичної тематики? Та чи є взагалі, на Вашу думку, на нашому ТБ місце таким програмам?
— Ніяких планів не маю, оскільки не маю грошей для їх реалізації. А проект (і не один) є. І досвід є. Колись на ICTV я вів історико-культурологічну програму «Остання адреса», але як тільки зник спонсор — зникла програма. Але, зрозуміло, проекти такого жанру потрібні, як потрібні взагалі публічні дискусії на історико-політичні теми.
