У студії Савіка Шустера довелося обговорювати сумну подію — померла Оксана Макар, яка стала жертвою нелюдів у Миколаєві. Говорили про те, що призвело до цього страшного злочину, й чому таких звірств стає у нас дедалі більше, а законності дедалі менше. Дозволю собі висловити своє глибоке переконання: нас врятує лише рівність усіх громадян (від двірника до Президента) перед Його Величністю Законом і невідворотність покарання, незалежно від соціального й матеріального становища винних. Сьогодні забезпечити подібне становище — неможливо, оскільки головним завданням судів, міліції та прокуратури є захист влади від народу, а не народу від злочинності. Про це свідчать численні факти ухиляння від відповідальності представників владної верхівки та членів їхніх родин. Найбільш вражаючою залишається справа непохованого Гонгадзе. А на цьому тлі виступає казус Олександра Тарана, місцевого депутата з Дніпропетровщини і, як назвали його на «1+1», «земельного барона». Чиновник, побачивши, що проста людина посміла викупатися в його (?) ставку, розстріляв нещасного на очах в його дружини та дитини. І яке ж покарання за умисне вбивство виголосив йому найнепідкупніший у світі вітчизняний суд? Два роки умовно. Такі вироки зміцнюють переконання деяких «крутих», що вони мають ексклюзивне право безкарно вбивати людей нижчих станів. Просто якесь середньовіччя процвітає в Україні Партії регіонів... І де ж тут наглядові функції Найвищої ради юстиції? Не сумніваюся, всі ці неподобства можливі лише тому, що цілковито влаштовують владу.
Дивно лише, що нам постійно намагаються довести, що холоднокровні вбивці менш небезпечні для суспільства, ніж політичні опоненти «регіоналів». Юрій Луценко ні за що отримав реальні п’ять років ув’язнення (з урахуванням того, що вже відсидів), а той, хто вбив людину, гуляє на волі. Мабуть, з погляду Партії регіонів, це і є справедливість. 2004-го Майдан стався багато в чому тому, що «регіональні» уявлення про справедливість ввійшли в гострий конфлікт з думкою мільйонів українців.
До речі, приголомшує поведінка нашої неошляхти, наче вони й народилися в поміщицькому будинку, ці пани з Іванів, ці «герої» первинного накопичення капіталів. І ставляться вони до простого люду точнісінько так, як і поміщики XVII—XVIII стст. То що ж робити з цією новоявленою шляхтою? Те саме, що робили козаки Богдана Хмельницького й повстанці Устима Кармелюка? Адже доведуть народ саме до цього...
Дивно, проте за Конституцією всі природні ресурси України належать українському народові, а насправді ліси, річки, озера, гори, морські береги вже розподілені між приватними особами якимсь вельми темним чином. І ці особи відстрілюватимуть нас, якщо ми зайдемо до лісу, скупаємося в озері, полежимо на морському березі?
А що робити з цими судами й суддями? Напевно, на перші два терміни повноважень суддів місцевих судів мають обирати громадяни, а вже потім вони довічно призначатимуться парламентом (зараз, на жаль, ця процедура у Верховній Раді здійснюється надзвичайно формально). І виборці відчують свою персональну відповідальність, оскільки їх почнуть судити ті, кого вони обрали. Такий своєрідний народний «фільтр».
Не менш вражаючим є казус з маніяком-убивцею з прізвищем Ткач, що служив у органах МВС. Він згубив безліч народу, а за його злочини суди засудили чотирьох (!) невинних людей. Один з них відсидів вісім років. Хоч одного суддю, що засудив невинного, покарали? Нам розповідають про масове хабарництво в судах. А де ж кримінальні справи й вироки нечистим на руку суддям? Кинули суспільству на розтерзання одного львівського суддю Зварича, й на тому заспокоїлися. А решта можуть продовжувати його справу...
Журналіст з Миколаєва Анатолій Онофрійчук висловив упевненість в тому, що жодних покарань міліціонерам і прокурорам, які дискредитували себе в справі Оксани Макар, не було б, якби не масові народні протести. То що, народ мусить постійно тиснути на ГПУ й МВС, а інакше вони не виконуватимуть своїх обов’язків? Нардеп В’ячеслав Кириленко закликав до реформи міліції та прокуратури, до ліквідації пануючої там системи кругової поруки. Прикро те, що громадяни починають побоюватися правоохоронців більше, ніж кримінальних злочинців.
Дещо здивувала присутність у студії напівзабутого політика Олександра Мороза, лідера маргінальної на сьогоднішній день політичної партії. Тим паче що й до експертів він явно не належить. Усе ті ж таки вибори? Треба нагадати електорату про цього діяча й вивести його на електоральну арену, щоб забрав у когось якісь голоси? Між іншим, люди з Дніпропетровської області, учасники телемосту, повідомили Морозу, що певна місцева людина, яка збила на дорозі на смерть двох жінок, виявилася другим секретарем міськкому Соціалістичної партії. Цікаво, що вождь соціалістів нічого про це не знав. Але, дізнавшись, пообіцяв вигнати соратника з партійних лав. І цим покарання обмежиться? Швидше за все, так.
Далі перейшли до обговорення Європейської інтеграції, з приводу чого до студії завітав міністр МЗС Костянтин Грищенко. Виступав він в його звичайному стилі бездоганної дипломатичної риторики. Князь Талейран-і-Перігор, який сказав, що «язик дано дипломатові для того, щоб приховувати свої думки», був би українським колегою цілком задоволений. Грищенку не позаздриш. Представляти на міжнародній арені такий режим... А будь-яка зовнішня політика — це завжди продовження внутрішньої.
Висловлювався про євроінтеграцію й новопризначений міністр економіки та торгівлі Петро Порошенко. Слід віддати йому належне, він чітко й зрозуміло позначив свою позицію фразою: «Судові процеси Тимошенко й Луценка позбавили їх права на захист і чесний неупереджений суд». На тлі решти нашої верхівки Петро Порошенко стабільно справляє пристойне враження. А на каверзне запитання, як йому вдасться об’єднати євроінтеграційні зусилля з взаємодією з Митним союзом на сході, міністр відповів: геополітичний вектор України — до Європи, а економічне співробітництво має бути скрізь, де це можливо.
Уже заочно, після того як Грищенко пішов, на його інвективи проти опозиції відповів Григорій Немиря (БЮТ), який зачитав заяву «Фрідом Хаус» (міжнародна правозахисна організація). У заяві говорилося про очевидну корупцію в Адміністрації Президента, про політичні переслідування в Україні та про те, що Янукович хоче залишитися при владі на невизначений термін. А висновок Немирі: «Україна не рухається ні до Європи, ні на схід. Вона загрузнула в болоті, створеному за два роки». Пікіровка закінчилася виступом Леоніда Кожари (ПР), котрий розповів цікаві історії про підступи «Вашингтонського обкому» в особі поганої структури «Фрідом Хаус».
Євгеній Кисельов на «Інтері» продовжив свою серію політичних бенефісів. Цього разу виконувала соло вигнана з БЮТ Наталія Королевська. Її спіч журналістка Ольга Мусафірова назвала «статусним говорінням» і навіть висловила підозру, що Королевська за порадою політтехнологів завчила напам’ять свою промову. Дійсно, від добре відполірованого виступу політика віяло чимось холодним і бездушним. Щось не віриться, що ця гарна й успішна пані «побиватиметься за народ». А ось у те, що вона здатна знайти консенсус з діючою владою, — вірю. І ще, чом би їй, усе-таки, не вивчити державну мову України? Її незнання української — це що, лінгвістична бездарність чи переконання, політична позиція? Адже вона так душевно розповідала, що очолювана нею партія — це партія цінностей. А хіба українська мова, культура, історія, національна ідентичність для неї цінністю не є?
Кисельов підкинув Королевській іще одне запитання: чи правда, що лідери «Батьківщини» хочуть витіснити Віталія Кличка з великої політики, спрямовуючи його на вибори міського голови в Києві? Вона не відповіла по суті, мабуть, політтехнологи не зорієнтували...
Річ у тім, що Віталій як політик ще не має біографії, а її він може зробити саме в Києві, якщо в нього вийде. Адже він початківець, а як свідчить китайська мудрість: «Нехай не зазіхає на море той, хто не може перепливти річку». Але проблема в тому, що в Києві повноваження міського голови й керівника адміністрації розділені. Кличку доведеться замислитися, чи є сенс ставати столичним головою без повноважень, які реально залишаться в Олександра Попова.
Загалом, бенефіс Наталії Королевської породив більше запитань, ніж дав відповідей, і відчуття щирості не залишив. Здається, їй доведеться боротися з високим рейтингом недовіри.
ФІЛЬМ ДОНЕЦЬКОГО РЕЖИСЕРА ПРО СБ ОУН БОЯТЬСЯ ПОКАЗУВАТИ У ВІННИЦІ
Канал ТВІ у програмі «Особлива думка» показав цікавий, частково документальний, частково ігровий фільм «Служба безпеки ОУН. Зачинені двері». Пікантно вже те, що режисером є виходець з Донецької області Віталій Загоруйко, який на запитання ведучого відповів цілком гідно: «Я не донецький режисер, я український режисер». На відміну від ОУН і УПА, СБ ОУН і сьогодні залишається маловідомою навіть вузькій публіці структурою. Адже СБ ОУН упродовж багатьох років на рівних протистояла і РСХА (Імперське управління безпеки нацистської Німеччини), і НКВС-МДБ СРСР. М.Лебедю та М.Арсеничу вдалося створити потужну спецслужбу, причому у важких умовах. До речі, майже всі найкращі спецслужби світу були створені дилетантами, людьми, що не мали відповідної освіти й досвіду. Між іншим, убивця Євгена Коновальця, генерал-лейтенант радянської держбезпеки Павло Судоплатов у своїх мемуарах визнав, що в 1939—1941 рр. контррозвідка ОУН вирахувала майже всю агентуру НКВС у західних областях України.
Чимало вона попсувала крові й гестапо. Коли гестапівці заарештували відомих діячів ОУН Климіва, Грицая й Старуха, то після вбивства гестапівцями Климіва, двох інших керівників СБ ОУН звільнила в результаті зухвалої операції.
У фільмі чесно сказано й про чимало помилок, коли внаслідок чекістських провокацій СБ ОУН знищувала своїх. Але на подібні криваві «втрати» страждали всі спецслужби повстанських рухів, від «барбудос» Фіделя Кастро до єврейських партизанів у британській Палестині. Ці рухи в жорстокій боротьбі не на життя, а на смерть часто потрапляють у пастку підозрілості та шпигуноманії, особливо коли ворог набагато сильніший.
У фільмі торкнулися й проблем участі певної кількості «східняків», присланих радянською владою на Галичину та Волинь, у протистоянні НКВС-МДБ і ОУН-УПА. То була свідома політика комуністичного керівництва СРСР, спрямована на нацьковування українців один на одного. Те, що ця політика принесла свої плоди, свідчить і той факт, що коли ведучий ТВІ запитав Віталія Загоруйка, чи не хоче він показати цей фільм у себе на Донбасі, той відповів, що його бояться показувати навіть у Вінниці, де про це велися переговори. Але є й інший факт, що побічно підтверджує московську політику провокації розколу української нації: в період розпаду Радянського Союзу всі архівні матеріали про діяльність провокаційних спецгруп НКВС-МДБ, що видавали себе за воїнів УПА, були з України організовано вивезені на територію Російської Федерації. Їм було, чого боятися.
Консультант фільму Володимир Вятрович повідав про те, що відразу попередив режисера, наскільки складно буде збирати матеріали, оскільки ті, хто мав відношення до СБ ОУН, досі зберігають свої таємниці.
Але особисто мене найбільше вразила остання сцена фільму: бойовка СБ ОУН готує засідку, бійці залягли, клацають затвори кулеметів і автоматів, потім на екрані з’явилися види сучасного Києва, фігур наших жебраків, що риються у сміттєвих баках, а дорогою, взятою повстанцями на приціл, раптом поїхали цілком сучасні «джипи» й «мерседеси»... Картина України панів і рабів, що абсолютно суперечить шевченківському ідеалу країни «без пана і без хама». Сцена епічна й, дай Боже, щоб не пророча...
Слід визнати, що власні програми ТВі вигідно відрізняються від ідеологічного «секонд-хенду», переважно російського виробництва, який без належної критики нерідко почав з’являтися на цьому дійсно найкращому на сьогодні українському телеканалі.
