Якщо, буває, ви залишаєте за кадром своїх телесюжетів важливу інформацію, чим ви при цьому керуєтеся найчастіше: — самоцензурою з політичних міркувань; — побоюванням, що ця інформація може зашкодити комусь iз учасників подій; — непевністю щодо власної компетентності для досить зваженого висвітлення подій; — думкою про незрозумілість (скажімо, нюансів) для масової аудиторії? Можливо, у вас є на те й інші причини?
Ольга ТАУКАЧ, генеральний директор ТК «Гравіс»:
— «Заради красного слівця не пожалію і вітця» або ж сенсація за будь-яку ціну — принцип, яким керується «жовта» преса. Телекомпанія «Гравіс», незалежно від оцінок телекритиків, ніколи не відносила себе до цієї категорії засобів масової інформації. Розміщуючи в нашому телеефірі ту чи іншу інформацію, ми передусім керуємося соціальною значущістю події, її можливими наслідками. Ми впевнені в тому, що наш глядач — розумний і досить інформаційно компетентний, відчуває фальш і розуміє не тільки тексти, а й підтексти. Така аудиторія, безумовно, має право розраховувати не тільки на достовірність інформації, але й на нашу компетентність. Не має права на життя журналістський матеріал, автор якого не розібрався у суті проблеми. Внутрішній цензор чинить опір виходові в ефір: а) інформації про локальну подію (наприклад, про боротьбу представників різних конфесій за храм, яка розгорнулася в маленькому селі), розповідь про яку може мати дуже великі соціальні наслідки; б) посиланню на чутки, думки, домисли, які можуть нанести шкоду країні, місту, якійсь організації чи особистості; в) згадці про неперевірені факти, якщо з якихось причин телекомпанія не має можливості послатися на джерело інформації. Список заборон можна продовжити. «Шукайте цензора в собі», — радить Ліна Костенко. Давайте пошукаємо! Кількість відшуканих цензорів у кожному засобі масової інформації, їй-Богу, гідна призу — довіри аудиторії.
Марина СОРОКА, парламентський кореспондент «Інтер»:
— Передусім хочу зазначити, що важливу інформацію за кадром ніколи не залишаю. Кваліфікований журналіст має використати всі можливості для того, щоб новина стала надбанням громадськості. Із другого боку, ніколи не можна виносити на суд громадськості неперевірену інформацію, здатну ввести в оману. До того ж під час підготовки матеріалів треба враховувати максимальну кількість точок зору на подію, що відбувається. Журналіст — це посередник між владою і телеглядачами або читачами. Тому в простих інформаційних матеріалах професіонал має уникати суб’єктивних оцінок події і зобов’язаний надати право вибору тим, хто переглядає новини або читає газети.
Крім того, якщо інформація може зашкодити будь-кому з учасників подій, то перш ніж зробити її надбанням громадськості, необхідно сто разів зважити «за» і «проти» і визначити, чи має журналіст право на використання такої інформації і наскільки етично її використовувати.
Ніколи не беруся за висвітлення тих проблем, про які не маю уявлення або недостатньо володію інформацією. Передусім, тому, що не хочу вводити в оману людей. Крім того, я впевнена, що журналіст не має права робити матеріал або сюжет доти, доки сам не розбереться в тому, що відбувається. В аналітичних матеріалах, звичайно ж, є частка суб’єктивного, оскільки журналіст аналізує подію, висуває свої версії та прогнозує. Аналітичний матеріал — це «вищий пілотаж», і для того, щоб його написати, необхідні здібності до аналізу, а також володіння офіційною та неофіційною інформацією.
Кажучи про зрозумілість або незбагненність нюансу для масової аудиторії, потрібно не забувати, на яку аудиторію розраховано сюжет або газетна стаття. Я переконана, що завжди треба залишати інформацію, яка підштовхне глядача до роздумів і власних висновків.
Тетяна ТРОЩИНСЬКА, випусковий редактор ТСН, Євген ГЛІБОВИЦЬКИЙ, ведучий програми «Сніданок з 1+1»:
— Журналісти ТСН чудово усвідомлюють наслідки, які може викликати поява в програмі тієї чи іншої інформації. Якщо брати хрестоматійний приклад, то вигук «пожежа!» в переповненому театрі не є виявом свободи, але є провокацією, яка може спричинити загрозу життю та здоров’ю людей. Тому один із принципів: «не нашкодь».
У цьому ж контексті можна вести мову і про самоцензуру. За умови поки що незначного віку української демократії це явище має спільні корені з інстинктом самозбереження. Майстерність автора і редактора полягає в тому, щоб пройти по лезу ножа і водночас дати повну інформаційну картину, а із другого боку, не викликати негативних наслідків ні для каналу, ні для його працівників. Ми також добре знаємо, наскільки відносною є українська судова практика в частині стосунків зі ЗМІ.
Вельми рідко, майже ніколи не є чинником некомпетентність журналістів, адже навіть за умови гострої нестачі інформації наші журналісти завжди знають, де можна знайти того чи іншого експерта, який здатний пояснити суть проблеми, люди знають, на яких інформаційних ресурсах (від живих свідків тих чи інших подій — до далеких інтернетівських сайтів) є потрібна інформація. Так звана «незрозумілість» матеріалу для глядачів (переважно це стосується економіки, фондового ринку тощо) теж не є перепоною, бо саме майстерність журналіста дозволяє подолати відстань між архітекстом, тобто усім обсягом інформації, який є у світі, і глядачем, якому потрібен стислий виклад.
Існує багато інших — більших або менших — причин. Головне те, що майже ніколи вищезгадані чинники не працюють окремо, навпаки, переважно діє комплекс із багатьох складових. Потім на підставі всіх «за» і «проти» приймається остаточне рішення. Це — визначник рівня фаховості редакторів та журналістів. А глядач, «голосуючи кнопкою», ставить свою оцінку якості нашої роботи.
Тетяна БОЛЬ, кореспондент «Новий канал»:
— Інформація залишається «за кадром» переважно, коли не вистачає «кадрів», — існують такі речі, які просто неможливо показати на екрані. А розповідати про одне, показуючи зовсім інше, просто непрофесійно. Звичайно, щось подібне завжди можна знайти, і досить часто телевізійники саме так і роблять, наприклад, розповідаючи про заборону або зупинку, — показують червоне око світлофора. Однак у цьому випадку також треба знати міру.
Роман СКРИПІН, «Вікна. Опівночі», СТБ:
— Почнемо з того, що дійсно важливу інформацію я ніколи не залишаю поза кадром. Хоча б через те, що тоді зникає сенс створення програми, назва «новини» себе не виправдовує.
Інша річ, що «за кадром» може лишитися інформація сенсаційна, але не підтверджена певними фактами. Даючи таку інформацію (а таке можливе, проте як виняток), журналіст насправді ризикує. Адже зараз «модними» стали судові процеси проти журналістів, котрі «засвічують» конфіденційну інформацію.
Що стосується самоцензури, то можу сказати, що цього «дракона» в собі доводиться вбивати постійно. Якщо цим не займатися, то можна сміливо переходити на роботу до УТН. Там самоцензура є найпершим фаховим фактором.
Я, швидше, намагаюся врівноважити ту чи іншу інформацію протилежними думками або звертаюся до цитування, що іноді набагато дієвіше за будь-що. Слід пам’ятати, що глядач теж належить до виду homo sapiens і сам уміє думати.
Якщо боятися, що інформація може комусь зашкодити, то варто взагалі не займатися журналістикою, або ж писати на нейтральні теми, створюючи нікому не потрібну «інформаційну жувальну гумку» (вона для тих, кому слід частіше жувати, ніж щось говорити, якщо пригадати рекламу).
Єдина річ, котра може викликати сумніви, а точніше чіпляє за живе, — коли та чи інша інформація шкодить моїй державі, її іміджу. Але заради ідеї не можна жертвувати об’єктивністю, бо тоді телебачення перетвориться на «пропагандиста та агітатора». Тим більше — якою б гіркою не була правда, вона є ліками для суспільства.