Олександр Клименко займається фотографією 43 роки. Як він згадував торік на відкритті своєї виставки «З фронтового альбому», вперше знімав військовий конфлікт 1992 року в Придністров’ї. Потім працював фоторепортером під час війн у колишній Югославії, Лівані, Кувейті, Сьєрра-Леоне, Ліберії, Кот-д’Івуарі, Південному Судані й Демократичній Республіці Конго. Від 2014 року Олександр знімає війну в рідній Україні.
Роботи цього автора добре відомі читачам «Дня», він давно бере участь у нашому фотоконкурсі. Зокрема, 2015 року Олександр одержав Приз Призів «Золотий День». Світлина «Союзник» зроблена 2014 року в Кураховому Донецької області, на ній маленький хлопчик, переселенець із Мар’їнки, йде поруч із кремезним військовим, з котрим подружився. З моменту, яким датовано це фото, минуло більш ніж чотири роки. Так само триває війна, і так само Олександр Клименко, який майже 30 років працює фоторепортером парламентської газети «Голос України», їздить на передову і знімає реалії війни. Також так само репортер надсилає свої роботи на наш фотоконкурс — і це дає змогу побачити воєнні будні якомога ширшому загалу людей. За кілька днів до завершення прийому робіт на ХХ Міжнародний фотоконкурс «Дня» ми розпитали Олександра КЛИМЕНКА про характер війни та людей, у чиї життя вона втрутилася.
«МЕНЕ ТУРБУЄ ТЕ, ЩО ЛЮДИ ЗВИКАЮТЬ ДО ВІЙНИ»
— Ви висвітлюєте війну в Україні від її початку. З якими саме темами працювали цього року?
— Війна, все так і залишилось. Нема часу на інше. Я вважаю, що війна — це актуально, це найбільше горе України. Люди гинуть, і ми повинні про це пам’ятати. Тож я намагаюсь підтримувати цю тему, наскільки це можливо.
— Самі люди війни — ті, хто воює, хто живе у прифронтових зонах, — як вони змінилися за ці більш ніж чотири роки?
— Люди страждають, адже війна висотує сили. Мене турбує те, що люди звикають до війни. Уявіть, якби десь у Києві впала міна — це ж яка екстремальна подія. Але коли міни падають щодня чи щотижня, люди звикають. Людина до всього звикає, на жаль. Так само і з війною.
ПОРАНЕНИЙ ДОБРОВОЛЕЦЬ ПРИ ШТУРМІ С. ПІСКИ
Можливо, казав це раніше, але хочу повторити: війну відчувають ті, кого вона стосується безпосередньо: родичі загиблих, родичі тих, хто воює, люди, які живуть на лінії фронту, люди, які через війну мають проблеми з побутовими умовами, наприклад, у них немає води, газу чи світла. І наше завдання — моє та інших журналістів — нагадувати про те, що війна триває.
— Як українські медіа присутні на сході? Зокрема, по телебаченню, в місцях продажу преси.
— Я журналіст, а не дослідник інформаційної війни, не можу дати статистичної викладки. Десь присутні, десь ні, я не звертаю на це уваги. В Авдіївці, наприклад, українські медіа присутні. Але це мирне місто, хоч і на лінії фронту. Знов-таки, присутні й інші канали — російські тощо.
Зрештою, є така могутня зброя, як інтернет. Хто хоче, може дивитись українські канали, хто не хоче — не дивиться. Так само і в Україні — ти можеш зайти в інтернет і подивитися все, що робиться в Росії.
«УЛАМКИ ЦИВІЛІЗАЦІЇ. КОЛИШНЯ БІБЛІОТЕКА ГОСПІТАЛЮ ДЛЯ ВЕТЕРАНІВ ВІЙНИ ТА ПРАЦІ У МАР’ЇНЦІ. НИНІ ПОЗИЦІЯ 92-Ї БРИГАДИ»
— Цікавість суспільства до військової теми — якою вона, за вашими спостереженнями, стала за ці чотири роки?
— Змінилася дуже сильно, навіть, скажімо, у людей, які займаються мистецтвом, — інколи вони вважають це неактуальним. Ви самі знаєте, у перший рік війни, 2014-й — усі сприймали це близько до серця, переказували гроші, стежили за новинами. Нині інакше.
Війна, війна, війна — треба щось із тим робити. Про війну багато писали, і великі класики зокрема. І після всіх оптимізмів, героїзмів тощо все зводиться до того, що війна — це жах і смерть. І хорошого в ній нема нічого.
«ВОЛОДИМИР ЖЕМЧУГОВ ПОБАЧИВ СВОЄ ЗВІЛЬНЕННЯ НА МОЇХ ФОТО»
— Нещодавно ви поширили у «Фейсбуці» спогад про те, що минуло два роки від звільнення з полону «ЛНР» партизана Володимира Жемчугова та співробітника моніторингової місії ООН Юрія Супруна, яке ви знімали. Підтримуєте зв’язок зі своїми героями?
— Звісно. З Володимиром бачимось, востаннє це було в Маріїнському палаці на День Незалежності. Ми зустрілись, обнялись, це було зворушливо. Олена, дружина Володимира, казала, що під час звільнення її чоловіка я був там єдиним фотографом. Тоді Володимир не бачив, адже у нього сильно постраждали зір і руки. Після лікування і реабілітації в Німеччині він побачив на моїх фото, як відбувалося звільнення, побачив себе тодішнього.
«РІДНА ХАТА. М. СЛОВ’ЯНСЬК, ДОНЕЦЬКА ОБЛ.»
— Як за ці чотири роки змінилася ваша робота в зоні бойових дій?
— Не хочу казати про інших журналістів, скажу про себе. Коли ти знімаєш війну один раз, це одна історія. Але коли знімаєш це вже п’ятий рік — то інше. Позиційна війна — це коли є окопи, люди там живуть, стріляють і дістають кулі та міни у відповідь, чи, навпаки, ті стріляють, а ми відповідаємо. Це також накладає відбиток на картинку, відео, фото — у зоні бойових дій все те саме, без змін. З огляду на це телебаченню і пишучому журналістові працювати легше — вони можуть, наприклад, взяти інтерв’ю. А фотограф повинен мати картинку, бажано динамічну, тоді як тут все на одному місці. Але ми все одно працюємо і будемо там працювати.
«У ЖУРНАЛІСТИЦІ ТРЕБА РОБИТИ ВСЕ ШВИДКО І ЗАРАЗ»
— Влітку Міністерство оборони представило фотокнигу «Світ, який ми захищаємо», де є і ваші роботи. В яких ще проектах плануєте брати участь цього року?
— У виставці газети «День»! Ваш фотоконкурс уже став певним культурним явищем України, і я не втомлююсь це повторювати. На сьогодні це єдиний конкурс, який змушує фотографів, які беруть у ньому участь, підбивати якісь підсумки, аналізувати, що ти зняв, що з того є достойним, принаймні, так відбувається у мене.
— Цього року ми назвали конкурс «Фото першої шпальти». Ви давно працюєте в «Голосі України». На вашу думку, яким має бути фото на першій шпальті?
— Гарним! У деяких засобах масової інформації — здебільшого бачу це в зарубіжних — якщо у тебе немає гарного першого фото, використовують великі шрифти. Головна подія дня, якась сенсація — зрозуміло, що на першій шпальті буде це. Тож знімок на першій шпальті, по-перше, має бути актуальним. І бажано якісним. Але не завжди це поєднується. Можливо, на події не було фотографа, можливо, хтось зняв це на телефон, і навіть така світлина з якоїсь сенсаційної події піде на першу шпальту, не будемо дивитись на її художні достоїнства.
Журналістика, за моїми враженнями, така справа, що тобі треба робити все швидко і зараз. Ти не можеш три дні добирати фотографії. Є якісь хвилини, можливо, години з сьогодні на завтра, і треба здати фото до дедлайну. Якщо людина з досвідом, вона вибере гарні кадри. А потім, буває, дивишся зйомку, актуальну раніше, і знаходиш інші знімки, глибші й кращі.
