Наша офіційна верхівка не здатна ні пропонувати,
ні аргументувати реальні кроки з лобіювання інтересів України і захисту
її від лівого екстремізму. Прямо дискутувати з опозицією вона боїться.
А прихід у телеефір нового покоління політиків, яким є що сказати, у яких
є своє бачення інтересів і позицій України в балканському конфлікті, вона
блокує
ВОНИ ВІДМІТИЛИСЯ Й ПІШЛИ
Смерть завжди примушує задуматися про те, як ми живемо.
У день похорону одного з батьків-фундаторів незалежності України В’ячеслава
Чорновола на приватному каналі СТБ організували 4-годинний телемарафон
пам’яті видатного вітчизняного політика. А на I Загальнонаціональному каналі
обмежилися короткими репортажами в новинах із церемонії похорону. Коли
по закінченні марафону в ефірі СТБ звучали реквієми, на I державному телекомпанія
«Ера» крутила кліп із відверто похітливим відео, а потім перейшла до репортажу
(в записі) з чергового й найвульгарнішого «бенкету під час чуми» — нагородження
лауреатів горезвісної «Золотої фортуни».
Загалом-то така картинка від УТ–1 тільки відтіняла всю
антиморальність режиму, якому давали оцінку учасники марафону на СТБ. Його
ведучі — Микола Княжицький та Олена Фроляк — уникли небезпеки перетворення
подібного теледійства на натужне шоу, спочатку задавши марафону тон дискусії.
Конкретику питань її визначало бажання зрозуміти, якої ж України хотів
своєму народу сам Чорновіл, до якої України ведуть нас нинішні політики
та який вибір мусить зробити народ найближчими місяцями. А тональність
марафону визначили дзвінки телеглядачів, в яких був, по суті, весь спектр
громадської думки й суспільних емоцій: від обвинувачень у «зраді» костенківців
до закликів до демократичних сил об’єднатися, від міркувань про необхідність
економічних реформ до запитань про те, чи не насаджується в нашій державі
атмосфера страху й залякування... І навіть добре, що деякі телефонні абоненти
були дуже багатослівними, а дехто з політиків — гостей студії — прямо в
ефірі починав зводити рахунки з опонентами... Марафон у результаті сформувався
в реалістичне дзеркало обличчя країни й у своєрідний плебісцит, суть якого
виразив безіменний глядач, котрий розповів про реакцію тисяч людей на відвідання
похорону Президентом і почтом. «Вони відмітилися й пішли, під свист і обурення
людей, — говорив глядач. — Чи мають право бути такими ті, хто при владі?»
На жаль, продовження марафону в середу, що зібрало вже
тільки соратників Чорновола, котрі залишилися з ним при розколі фракції,
лише підтвердило слова Олександра Лавриновича, сказані ним у понеділок:
що смерть В’ячеслава Максимовича вже намагаються використати для ескалації
протистояння в Русі. І «а» тут, звичайно ж, вимовила влада. У неділю УТ-1
у «7 днях» дало виступ В. Чорновола в Кіровограді й дало не так, як зробили
це всі інші канали, обмежившись цитатами, що відносяться до історії Руху.
Ні, УТ-1 продемонструвало всю емоційність В’ячеслава Максимовича в його
боротьбі з «відступниками», його різкі негативні оцінки. Цим кадрам передували
слова ведучого Ігоря Сторожука про те, що це — політичний заповіт Чорновола.
Хто пояснить глядачеві, навіщо це зробив державний канал? Нормальному глядачеві,
котрий цілком спроможний сприйняти показане не як зомбуючу установку, а
як аморальність телевізійників, блюзнірство їхніх дій перед обличчям смерті,
яка освітлює іншим світлом і минуле життя вмерлого, й життя тих, хто залишився.
Чи телевізійні боси не задумуються над цим, будучи тупо й примітивно зосередженими
на своїх вузькопрагматичних цілях, на задоволенні інтересів своїх господарів,
ради чого можна переступити через усе?
ПРИВІТ ВІД ПАВЛА ІВАНОВИЧА
Про моральність у політиці й журналістиці складно говорити
в суспільстві, в якому фактично не чутно голосу інтелігенції, покликаної
бути вічною альтернативою вічному постулату про те, що світом рухають виключно
груба сила та економічний інтерес. Інтелігенції, до якої заведено відносити
й журналістів. На цьому телетижні Геннадій Киріндясов у «Профі-прес» (ТРК
«Київ») повторив номер морального стриптизу, прем’єра якого відбулася на
сторінках одного з березневих номерів «Хрещатика» — редагованої ним нині
газети. За допомогою колег-журналістів, серед яких «найгостріші» запитання
ставили його підлеглі, співробітники «Хрещатика», Геннадій Киріндясов повторив
спектакль із розкаянням у «газетному кілерстві», яким, за власним визнанням,
він досить довго займався в «Киевских Ведомостях». Займався — за його словами
— за наказом власників газети — М. Бродського і К0 і через цілком прозаїчну
причину — необхідність годувати сім’ю (поліпшити житлові умови тощо). Що
ж, зрештою, ми всі не в білих рукавичках, а за свій вибір, у тому числі
й той, який пан Киріндясов пояснює, цитуючи Євтушенка: «Он знал, что вертится
Земля, но у него была семья», кожен відповідає сам. Тому лише одна цікава
деталь: причину свого «щирого» розкаяння й бажання помиритися з міністром
МВС Ю. Кравченком журналіст пояснив тим, що зараз він став головним редактором,
у нього багато роботи, і йому ніколи ходити по судах. Своє розчарування
в Бродському — тим, що той, «не очистившись стражданням у в’язниці», продовжує
в телеефірах паплюжити нинішню владу... (що, звісно ж, надто незручно тепер
для Киріндясова, котрий став редактором газети при владі — як і сварка
з Кравченком, зазначимо в дужках). Коли при цьому Геннадій Григорович щиро
обурюється тим, як не поважав Павло Лазаренко пресу — мовляв, викликавши
мене в черговий раз для замовленого інтерв’ю, протримав цілу годину в передбаннику,
а потім ще й на ввічливе запитання: «Ви мене знаєте?», — відповів пану
Киріндясову: «Хто ж вас, б-ей, не знає?», — стає просто смішно. І можна
віддати належне гумору Павла Івановича, котрий сам ТАКУ пресу розплодив,
але й знав їй ціну. Але уявіть, що протягом всієї передачі «Профі-прес»
жоден із присутніх журналістів (а їх було не менше за 15-20) не посмів
і слова сказати — ні, не про огидність цього стриптизу, але хоча б про
існуючі у всьому світі кодекси професійної етики. Ніхто не сказав про сумнівність
позицій Г. Г., хоч би з точки зору тих, хто поки що тільки вибирає професію
журналіста... А по закінченні телезустрічі Геннадія Киріндясова провели
оплесками (!). Після цього мимоволі задаєшся запитанням: а чи маємо право
ми, преса, власне кажучи, вимагати, щоб нас у передбанниках не тримали?
НАЦІОНАЛЬНІ ІНТЕРЕСИ — В МІЦНИХ РУКАХ ГРОБАРІВ
Утім, здається, ніхто цього особливо й не вимагає. Коли-небудь,
можливо, події 99-го на Балканах увійдуть до підручників не тільки з історії,
а й з інформаційних технологій. Про особливу роль масових комунікацій у
цьому конфлікті вже починають говорити. Але те, що відбувається нині в
українському інформаційному просторі, може служити лише прикладом абсолютної
безпорадності влади та заангажованості нашої журналістики. Я вже писала
минулої п’ятниці про те, що український глядач у перші дні бомбардування
Югославії був змушений сидіти на російській телеголці або задовольнятися
лише інформацією зарубіжних інформагентств. Протягом нинішнього телетижня
наші канали вже «заслали» своїх кореспондентів до основних місць подій
(до Белграда, Лондона, Брюсселя), хтось користується й послугами кореспондентів
ДІНАУ або тих українських журналістів, котрі зараз працюють на зарубіжні
ЗМІ за кордоном (наприклад, Ростислава Хотина, нинішнього керівника інформаційної
української служби Бі-Бі-Сі). Що, звичайно ж, не знімає запитань і про
причини такої довгої розкачки, й про те, наприклад, чому у країни досі
немає власних корпунктів за кордоном? Де державний супутниковий канал?
І т. д., і т. п. Скільки з цих проблем уже було прийнято урядових постанов
і президентських указів... У тому числі й після найпам’ятнішого засідання
Ради з національної безпеки, на якому 17 червня 1997 року розглядалися
питання інформаційної безпеки України. Ось у Росії 30 березня цього року
агентство Інтерфакс підписало угоди про співробітництво з найбільшим світовим
агентством Рейтер, які передбачають поширення інформації Інтерфаксом про
події в Росії й СНД для більш ніж 800 тисяч клієнтів Рейтера. А ми, пам’ятається,
торік пишалися підписанням домовленостей про взаємообмін інформаційними
потоками між Україною та Росією. Попишалися-попишалися, а щось не доводилося
чути, що десь у Росії відкрився телеканал або друковане видання, або передача
українською мовою й на українському матеріалі. Інформаційний потік, як
і раніше, йде в одному напрямку: від них — до нас.
Керівники нашою безпекою та інформаційними структурами
люблять періодично порозмірковувати про те, що «Росія виявляє цікавість
до інформаційного простору України», що «зарубіжні структури скуповують
наші ТБ-частоти», що приватний капітал загрожує державним інтересам у галузі
ТБ тощо. А у що ж конкретно виливається така зворушлива заклопотаність
із приводу загрози національним інтересам? Хто може назвати якісь реальні
державні заходи із впровадження цивілізованих інформаційних технологій
у країні? Для Росії події на Балканах стали, окрім усього іншого, ще й
приводом до справжньої загальнонаціональної дискусії про пріоритети держави
і шляхи їхнього досягнення. Кожний крок російських і зарубіжних політиків
всіма телеканалами країни аналізувався не просто пильно, а й очима всіх
учасників політичного процесу. Скажімо, цього тижня місії в Сербію російських
лібералів і Євгена Примакова на НТВ і РТР, ОРТ і «ТВ-Центрі» оцінювали
експерти найрізноманітніших переконань і інтересів: від руху «Отечество»
до «Демократического выбора России», від компартії та ЛДПР до представників
офіційних структур. У ефірі Г.Явлінського зміняв М.Горбачов, А.Чубайса
— В.Жириновський тощо. Звучали й оцінки від різко-негативних до апологетики
і, головне, аргументи, досить виважені аргументи всіх позицій. Прості громадяни
Росії могли висловити своє ставлення до подій у «Сегоднячко» (НТВ), відповідаючи
на запитання «Хто більше за всіх постраждає від бомбардувань НАТО?», «Що
ви зробили б, аби висловити свій протест...? і т.д. У «Времечко» («ТВ-Центр»)
про проблеми Балкан розмірковувала творча інтелігенція. У т.ч. і киянин-москвич
Віталій Коротич. Попри рідкісну єдність у засудженні дій НАТО в Сербії,
у кожної з політичних структур Росії є свої нюанси у підходах до проблеми
Косово, і всі вони були представлені в ефірі.
ДЕ ВИХІД ІЗ ПЕРЕДБАННИКА?
А що у нас? Так, ніби прокинувшись, і спізнившись із аналізом
доступної їм глибини мінімум на тиждень, наші інформаційні тижневики в
неділю присвятили Балканам велику частину свого ефірного часу. Професійніше
від усіх при цьому виглядали «Вікна у світ» (СТБ) і «Погляд у світ» (УТ-1).
Євген Федченко і Тарас Аврахов дали досить ексклюзивний коментар подіям,
кожний під своєю точкою зору. Євген — у геополітичному, світовому масштабі
зіткнення цивілізацій, Тарас — у прикладному аналізі з точки зору внутрішніх
ситуацій в Україні та Росії. «Подробиці тижня» («Інтер») представили більш
публіцистичний, аніж аналітичний погляд на події з пафосом з приводу того,
що ТБ притупляє відчуття смерті, але вона залишається справжньою, що Клінтон
і Блер належать до покоління, котре не знає війни тощо. Історичний зріз
проблем Балкан запропонував Олексій Мустафін.
Вельми дивне враження склалося від коментування югославських
подій і їхнього резонансу в Україні Геннадієм Удовенком у «Вікнах тижня»
(СТБ). Колишній міністр закордонних справ не зміг виразно аргументувати
небезпеку позиції лівих, які вимагають відмови від без’ядерного статусу
України і розриву відносин із НАТО, звівши все до того, що подібні заяви
негативно позначаться на іміджі України, і що ядерну зброю Україна неспроможна
утримувати. На пряме запитання ведучого Володимира Рубана про те, що ліві
мають на увазі можливість розміщення в Україні російської ядерної зброї,
Геннадій Йосипович просто не відповів. А на зауваження ведучого, що в країні
багато хто вважає, що Україна дуже поспішно і категорично відмовилася від
статусу ядерної держави, п. Удовенко не знайшов нічого кращого, як повідомити
про те, що відмова від ядерної зброї була вперше заявлена ще за комуністів,
у Декларації про незалежність, прийнятій 1990 року, а потім «на нас давила
Америка і Росія«(!). Нічого собі аргумент, який може стати булижником у
руках опонентів Удовенка.
Але найбільш непрофесійний коментар відбувся на УТ-1 у
«7 днях». Так, звісно, на відміну від ситуації у «Вікнах» СТБ, не вина
в тому гостя студії — Володимира Горбуліна. Йому просто ніде було розвернутися
— у рамках уже явно протухлих, вже давно обсмоктаних на всіх каналах тем,
запропонованих ведучим Ігорем Сторожуком: що «у Косово шовінізм зіткнувся
з непримиренністю», що «не кожний геноцид закінчується бомбардуванням (пригадаємо
Чечню)»... Володимиру Павловичу явно було ніяково за школярство ведучого,
котрий пропонував вести діалог на рівні запитань «Чи є реальна небезпека
світової війни?», «Чи є загроза для України?», «Чи реальний вступ України
до ядерного блоку Росія — Білорусь?» Коли на тлі такого примітиву і журналістської
халтури ведучий ще і намагався язвити (в піку лівим): «Тож ми не будемо
відкликати послів з країн — членів НАТО?» — видовище виходило просто жалюгідне,
особливо в контексті присутності в українському ефірі російських каналів
з їхнім безумовним професіоналізмом.
Але головна відмінність ситуації в українському ефірі від
російського була в тому, що на жодному нашому каналі не було не те що дискусії,
а й навіть окремих думок з балканського питання, котрі не належать представникам
нинішньої виконавчої влади чи її апологетам. Не було подано жодного погляду
жодного представника тих же парламентських фракцій, скажімо, на місію Бориса
Тарасюка чи Євгена Примакова, або заяв Леоніда Кучми... Я вже не кажу про
присутність у ефірі точок зору непримиренної опозиції — про що у нас не
може бути і мови. Тим часом у тих же «Итогах» (НТВ) Євген Кисельов так,
знущався над позицією і аргументами Зюганова, але той, все ж, був у ефірі
і міг сказати все, що думає...
Наша офіційна верхівка нездатна ні пропонувати, ні аргументувати
реальні кроки з лобіювання інтересів України і захисту її від лівого екстремізму.
Прямо дискутувати з опозицією вона боїться. А прихід у телеефір нового
покоління політиків, яким є що сказати, у яких є свої бачення інтересів
і позицій України в балканському конфлікті, вона блокує. У результаті і
в телеефірі, як і в суспільстві, створюється двополюсна модель світу. З
одного боку сповідувана лівими політика динозаврів, яку на екрані можна
спостерігати у вигляді цитат з їхніх парламентських виступів. З іншого
— політика убогої сірості нинішніх виконавчих структур, політика інтелектуальної
немочі, неадекватності й етичної безпринципності. Такою ж примітивною є
й інформаційна політика, що насаджується в державі, внаслідок якої ЗМІ
стурбовані передусім не тим, як найефективніше отримати інформацію і як
найякісніше представити її споживачеві, а тим, як ще прогнутися перед владою,
як послужливістю захистити себе від її свавілля — щоб, не дай Бог, не відключили
кнопку, не прибрали з ефіру чергову програму, не «засудили» газету...
У вівторок у «ТСН» («1+1»), у випуску о 19.30, Ростислав
Хотин, віддалений від наших політичних реалій уже другий рік, дав з Лондона
цілком об’єктивну інформацію про те здивування, яке викликала у світі настирлива
пропозиція Україною себе як посередника в переговорному процесі з Мілошевичем.
У світі не тільки не бачать для цього в Україні потенціалу, а й, як і раніше,
дивляться на нас крізь призму інтересів Росії, намагаючись передусім з’ясувати,
чи були узгоджені ініціативи українського керівництва з Росією чи це політична
конкуренція? А о 23.00 у «ТСН» вже з розказаного Хотиним не було й сліду,
все було гранично змікшовано, і в дудочку, котра звучала цими днями на
всіх каналах, було повторено слова Кучми про те, що Україна знайде своє
місце в переговорному процесі... Дуже хочеться, щоб нас не тримали у світових
предбанниках. Але хіба це мислимо за нинішнього режиму, який не тільки
сам убогий і творчо безпорадний, а й своєю інформаційною політикою робить
все для отуплювання співгромадян? Який смертельно боїться конкуренції особистостей
і ідей. Нинішня Україна — це країна для люмпенів і корупціонерів, нинішнє
вітчизняне ТБ у своїй масі — це телебачення для зомбі. Будемо вимикати
кнопку чи міняти владу?
