Святкове меню українського телебачення, як правило, досить-таки пасивне. Звичайно ж, не враховуючи Нового року, коли боротьба за перетягування глядацької уваги між каналами досягає критичної точки. А в інші свята особливу атмосферу телекомпанії в основному створюють за рахунок новин, заставок і особливого оздоблення студій серійних передач, які навіть цими днями не міняють свого часу виходу в ефір. Напевно, це погано, коли ми шукаємо свято в телевізорі, а не у власних душах: пасивне поглинання ефірного продукту вбиває саме усвідомлення свята як акту міжлюдського спілкування. Але що може зробити телебачення, коли громадяни так охоче готові підмінити власне свято сидінням перед блакитними екранами? Як може в державне свято телебачення розворушити аудиторію? Як воно може дати відчуття єдності нації, яка за десять років своєї незалежності відчула свою відмінність від братів і сестер по колишньому соціалістичному табору, але яка приречена розпадатися на мікрочастки у боротьбі за особисте щастя? Ніщо не діє настільки об’єднуюче, ніщо не дає того природного катарсису, якого ми чекаємо від мистецтва, як акції милосердя. Локальні, вони охоплюють мешканців будинку, району, міста, області. Пам’ять про них дає відчуття географічної єдності, відчуття впевненості в тих, хто поряд. А якщо це будуть загальнонаціональні акції? А якщо їх ще показують по телебаченню декілька годин поспіль? А якщо вам при цьому повідомлять, що зібрані гроші підуть на придбання конкретного обладнання в конкретну лікарню? А якщо вам покажуть дітей, які отримають цю вашу допомогу? Чи зміниться ваше ставлення до цих дітей, до себе, до тих, хто разом із вами брав участь у благодійницькому шоу? А до тієї країни, яка змогла його організувати?
Якщо вести мову про добродійність і милосердя на телебаченні, то хочеться пригадати такий ефективний, але забутий сьогодні жанр, як телемарафон. Саме добродiйні телемарафони (не музичні, не суспільно-політичні, а саме ті, де глядачі могли побачити очі тих людей, кому вони допомагали) стали важливим пунктом, де відбувалася своєрідна «сублімація добра», яка допомогла колишньому радянському народові поступово відійти від свого тоталітарного минулого. Один із найвитратніших телепроектів, своєрідний теле-колос, сьогодні телемарафон, за оцінками фахівців, не до снаги нашому ТБ. Багато хто тепер ностальгічно згадує роки перебудови і гласностi, коли під дією «вільних вітрів» у радянському телепросторі вперше з’явився цей вид телепередач. Спочатку — 1986 року — на тогочасному Центральному телебаченні. Згодом телемарафони стали «виробляти» в столицях союзних республік, пізніше — нових незалежних країн. Телемарафони зайняли свою нішу, ставши, по суті, видом соціального двостороннього зв’язку з глядачем та його безпосереднього залучення в сам телепроцес (через десять років це назвуть інтерактивним телебаченням).
В Україні перші телемарафони було присвячено чорнобильським подіям. Найпам’ятніші з них — на п’ятиріччя (1991 р.) і десятиріччя (1996 р.) Чорнобильської трагедії. У 1991 роцi марафон тривав 26 годин, у 1996 р. — його трансляція йшла через супутник на Європу. Основний майданчик розташовувався в Жовтневому палаці, де було встановлено «Скарбничку добра» — прозорий ящик із пексиглазу, куди люди опускали гроші. 15 обласних міст, де були такі ж «скриньки», виходили під час марафону у всеукраїнський ефір.
Марафони стали своєрідною модою, вони стали виходити частіше (до Дня Перемоги, Дня інваліда), множитися й виходити на регіональних та обласних ТРК. На Українському телебаченні підготовкою телемарафонів керувала Головна редакція науково-популярних програм на чолі із заслуженим журналістом Вірою Бояренко, хоча очевидно, що телемарафони створювалися зусиллями всієї телекомпанії. При марафонах діяла генеральна дирекція — своєрідна громадська рада, яка займалася розподілом і контролем за використанням зібраних коштів. Вона щомісяця в спеціальній телепрограмі звітувала про свою роботу. Останній марафон відбувся 1996 року. Опісля була реорганізація УТ в НТКУ, змінилася структура держТБ, марафони стали «безгосподарними». На запитання, чому тепер нічого подібного не робиться, Іван Мащенко, який у 1985—1991 рр. був генеральним директором УТ, а з 1995-го по 1997 р. — першим віце-президентом НТКУ , лаконічно відповідає: «Пішли ентузіасти». На думку цього відомого історика українського ТБ, благодійницькі телемарафони — одна з найпоказовіших і пам’ятних сторінок вітчизняного ТБ, якою можуть пишатися всі вітчизняні телевізійники — незалежно від того, в яких компаніях вони працюють нині.
Можна довго перелічувати причини того, чому «пішли» телемарафони з нашого екрана. Але чи можна погодитися з тим, що один із дієвих методів громадянської співучасті нині повністю забуто? Так, зрозуміло, що вічне життя не гарантовано нікому й нічому, а, тим більше, телепередачам. Очевидно, що немає потреби у великій кількості марафонів: глядачі можуть просто втомитися від постійних забігів на довгі дистанції. Можна погодитися з тим, що після кадрових перетрясок на держТБ з нього пішли багато професіоналiв. Безумовно, що хронічне недофінансування зіграло вирішальну роль у долі телемарафонів. Безумовно, що ніяких законів на підтримку добродійності в Україні досі так і не прийнято, що в нас діє подвійне, а то і потрійне оподаткування (платять податки із благодійницьких внесків не тільки спонсори, але і їхні адресати). Але також зрозуміло і те, що ідея акумуляції коштів для «добрих справ» із подальшою їх передачею тим, хто їх потребує, залишається насущною і запитаною суспільством. І не лише тому, що багато бідних, але й тому, що бажання допомогти іншому — така ж властивість людської натури, як і бажання стати багатим. За всієї складності теперішнього життя навряд чи хтось візьметься стверджувати, що потреба в обміні добром у нашому суспільстві знизилася. Якби це було так, то жебраків було б менше: ніхто не став би просити там, де не подають. І що цікаво — не зменшилося тих, котрі роблять пожертвування, які все одно знаходять спосіб допомогти тим же дитячим будинкам і лікарням.
Крім того, в благодійницьких телемарафонів є ще один солідний «плюс». Може, це прозвучить дещо патетично, але безперечно, що в ході багатогодинної телетрансляції з підключенням регіонів з’являється «відчуття єдиної країни». Може, тому має рацію наш постійний читач із Мостиськи Львівської області Дмитро Карп’як, який вбачає виховання патріотизму в організації великих всеукраїнських акцій (із підключенням ЗМІ), які спричиняли б відчуття спільності думок і дій. «Мене турбує думка про те, що на якусь свою велику загальну патріотичну акцію ми не здатні», — пише він.
За минулі п’ять років в Україні про себе потужно заявили багато комерційних каналів. Але ідея телемарафонів поки що для них чужа, і це не дивно: вона складна у виконанні як у технічному, так і у фінансовому плані. Якщо спробу реанімувати міжнародні телемости все-таки було зроблено — каналом «1+1», то громіздка справа марафонів залишилася лежати в історичній пилюці. Та й зрозуміло, організація загальнонаціональних телемарафонів — справа, скоріше, того суспільного телебачення, про потребу створення якого так довго у нас тривають дискусії. Воно не ставитиме на перше місце комерційну вигоду — принаймні, робитиме це не завжди. Вигоди ж від телемарафонів, за висновками того ж І. Мащенка, ніякої. Як доводить практика зарубіжних країн, подібними акціями переважно займаються державні (суспільні) канали. Тут багато можна говорити про те, що «ті» країни багатші. Але візьмімо для прикладу сусідню Польщу. Вісім років тому, коли починалося знамените добродiйне шоу пана Юрка Овсяка «Великий оркестр святкової допомоги», країна була далека від нинішнього стану упевненого розвитку. І саме тоді, коли милосердя потребували, здавалося, всі, на державному ТБ (яке тоді навряд чи було багатше за наше й де також багато що робилося на ентузіазмі одиниць), заговорили про допомогу, спочатку — дітям. Результат уже першого марафону перевершив сподівання: гроші на складні операції для дітей було зібрано. Але головним підсумком усе-таки стало те, що суспільство відкрило в собі здатність ділитися та співчувати.
Першої неділі нового року вулицями польських міст, звичайно такими тихими у вихідні, пересуваються зграйки молодих людей. У руках у хлопців та дівчат — циліндричні банки. Спочатку може видатися, що це звичайне збирання коштів у фонд якогось доброчинного товариства. Але з того, як старанно «прочісують» молоді люди вулиці, як на них реагують ті ж перехожі, можна зробити висновок, що і ті, котрі збирають гроші, і ті, які їх віддають, перебувають у якійсь змові. Навколо — тумби з великими плакатами, де у всіх проекціях варіюється одна назва: «Великий оркестр святкової допомоги». Сьогодні мало хто з поляків може пригадати, звідки пішла ця інтригуюча назва, але коли на екрані виникає карта Польщі з вогниками великих та малих міст, розумієш, що це насправді й звучить великий оркестр усепольської допомоги.
Першої неділі січня поляки стають кращими і добрішими. А де те дзеркало, яке відобразить ці якості в українцях?
