В очах людини, яка сповідує європейські гуманістичні цінності, рукоприкладство відносно жінки — просто варварство. Між іншим, для України, відомої своїми амазонками та козачками, таку «традицію» не можна назвати характерною. Очевидно, то вітри чиєїсь іншої культури, іншої цивілізації, інших цінностей...
Нагадаємо, що першу премію цьогорічного конкурсу World Press Photo отримав портрет афганської дівчини Бібі Айше, знівеченої руками власного чоловіка. Ця світлина фотографа Джоді Бібе схвилювала весь світ, у тому числі українців, які, можливо, навіть не здогадуються, що кожна п’ята українка зазнає насильства в сім’ї, але говорити про це соромиться. Аби витягти цю проблему на поверхню суспільної дискусії, режисер Вадим Кастеллі (відомий передусім як один із авторів фільму «НАТО: свій чи чужий») звертається до неї у своєму документальному фільмі «Жінки, яких б’ють». Фільм розповідає історії трьох українських жінок, що стали жертвами домашнього насильства. Одна з них, зрештою, була ледь врятована лікарями, інша вбила свого ката, а третя знайшла в собі сили просто піти. Свою оцінку у стрічці дають психологи та юристи, вітчизняні та закордонні експерти, несподівано звучать зізнання публічних персон.
Чому Вадим Кастеллі звернувся саме до цієї теми, розуміємо, дізнаючись про прикру статистику: кожна п’ята українка зазнає насильства в сім’ї. А це майже 4600000 жертв.
— Наша статистика майже не відрізняється від світової, — запевняє Вадим КАСТЕЛЛІ. — Коли ми кажемо, що б’ють усіх — і в багатоповерхівках, і в палацах, — це здається лиш фразою. Ми розмовляли і з поп-зірками, і з актрисами, і вони зізнавалися, що також потерпали від насильства.
Звісно, ця проблема стосується не лише не надто заможних країн. Але в деяких європейських домашнє насильство офіційно визнають злочином, а не приватною справою. Із кривдниками працюють психологи.
— Європейські країни давно зрозуміли, що подолання цього явища — це шлях відкритих розмов. Коли існують реальні механізми впливу, коли жінка знає, що може подзвонити до поліції — і поліція приїде, коли на насильство реагують громадські органи, коли на чоловіка чекає публічний осуд і його можуть позбавити роботи — жінці значно легше. Ми маємо йти тим шляхом, який накреслила цивілізована Європа, — переконаний Вадим Кастеллі.
Як свідчить практика, українки соромляться публічно визнавати, що стали жертвами домашнього насилля.
— Ми маємо ганебне прислів’я «жінка не бита — як коса не клепана», тобто це те, що сидить десь глибоко, — пояснює Вадим Кастеллі. — Дуже багато додали роки «совєцької» влади, коли будь-яка приватна ініціатива нищилася, а «пасивність» була нормою.
Проте наразі в Україні є спеціальні притулки для жінок та телефони довіри, куди можна звернутися по допомогу. Окрім тимчасового житла, потерпілим надають психологічну, юридичну, інформаційну допомогу тощо. Не варто також забувати і про номер «102».
— Не можна казати, що насильство над жінками — це слов’янська риса. Поляки такі ж самі слов’яни, але у них ситуація значно краща, особливо після того, як ця країна вступила до Євросоюзу. Будь-які кроки наближення до цивілізованості даються взнаки, — наголошує автор документального фільму «Жінки, яких б’ють».
Скоро відбудеться прем’єрний показ стрічки Вадима Кастеллі на Першому Національному.
КОМЕНТАРІ
Ніна ПОТАРСЬКА, історик, політолог, громадська активістка:
— Проблему насильства над жінками не можна відділяти ні від культурного, ні від політичного, ні від економічного контекстів. Перш за все — економічного. Ядро — економічне, далі нашаровуються інші пласти: гуманітарна політика та загальна неосвіченість суспільства в гендерних питаннях, надання цим питанням другорядного значення, стереотипізація образу жінки у медіа-просторі, що відображає сексизм та другорядну роль жінки порівняно з чоловіком.
Надія ПАРФАН, Центр візуальної культури НаУКМА:
— Незахищеність жінок це, перш за все, соціальна проблема. Адже насильство над жінками, передусім, характерне для низинних, бідних прошарків населення з нестабільним економічним становищем. Рівень культури — наслідок такого становища. Влада демонструє незацікавленість у захисті своїх громадян. Комерціалізовані медіа не ставлять перед собою просвітницьких завдань, а лиш продукують стереотипи... Щоб розуміти, що проблема існує, потрібна певна освіченість, потрібно цікавитися, читати, замислюватись...
Олена ШЕВЧЕНКО, голова громадської організації «Інсайт»:
— Звичайно, варто говорити про комплексну проблему, яка дуже погано висвітлена у ЗМІ, адже не вважається нагальною. Тож більша частина суспільства лишається непоінформованою про кричущі цифри статистики актів насильства над жінкою та причини цього. А вони укорінені в гендерній нерівності. Особисто я, більше вірю в силу громадянського суспільства, яке об’єднується, вимагає своїх прав і досягає мети. Політична воля, про яку так часто говорять, буцімто «люди зверху» вирішать і дадуть нам якісь права, — це, як правило, політична риторика.
