Якось, сидячи в ресторані київського Будинку кіно, я стала свідком бурхливої розмови між двома відомими в світі кіно людьми: Гансом Йохимом Шлегелем, відомим німецьким кінокритиком і кіноісториком, і Олегом Коваловим, кінокритиком і режисером із Санкт-Петербурга. Суперечка-битва йшла про Лені Ріфеншталь, яка приїжджала до Санкт-Петербурга. Ту саму Ріфеншталь, яка стала «екранним співаком сили третього рейху», про яку ходили уперті чутки, що вона була не тільки придворним кінодокументалістом нацистської Німеччини, а й коханкою фюрера. Шлегель люто доводив Ковалову, що запрошення в колишній блокадний Ленінград одіозної режисершi — «плювок в обличчя демократії». Що ж, тоталітаризм був і залишається однією з найболючіших проблем як минулого, так, на жаль, і нинішнього століття.
У квітні на телеекранах України було показано дві програми, котрi свідчать про те, що увага не тільки до тоталітаризму, а й до тоталітарного екрану, не слабшає. Вадим Скуратівський якось пригадав слова Маклюена про те, що, якби у часи Гітлера існував телевізор, то фашизму б не було.
Канал «Інтер» показав знятий на замовлення НТВ документальний фільм- програму Дмитра Харитонова «Кіно Гітлера» про Лені Ріфеншталь, яка часто і багато знімала вождя, а канал СТБ у програмі «Живе кіно» розповів про кінематограф О. Сокурова, російського режисера та історика, який останнім часом знімає тетралогію про людей влади ХХ сторіччя. Сокуров переконаний, що будь-яка влада не від Бога, це явище, яке має людський вимір.
У фільмі О. Сокурова «Молох» є сцена, коли всесильний вождь нацистів перетворюється на маленького, безпорадного чоловіка з комплексами, до якого здорова і молода Єва Браун відчуває природну жалість живого до «мертвого».
У фільмі Дмитра Харитонова ми бачимо на модному яскраво-жовтому диванчику немолоду Ріфеншталь, яка жваво розповідає про свої ранні кінематографічні експерименти. Коли її у кадрі запитують про Гітлера, вона спочатку замовкає, а потім енергійно говорить про те, що більш сильної особистості їй не доводилося зустрічати в житті. Що ж у цьому дивному, неприродному зв’язку між мертвим і живим є таке сильне, що він не уривається і зараз? Фільми Ріфеншталь підтверджують, що Гітлер — людина мови, і тому він вимагає, щоб його слухали. Голос вождя (нації, батьківщини), завдяки ефекту глибокої резонації, яскраво показаному Ріфеншталь, дійсно «робить» масоподібні соціальні тіла, і вони живуть рівно стільки, скільки часу звучить голос. Відчуття маси мерців для Гітлера — вирішальне. Це і є його істинна маса: «Його одержимість, що проявляла себе зі страшною активністю, і є ці мерці» (Е. Канетті). Той же Канетті говорить про «галопуючий рух цифр», коли ці мерці маси з’являються на екрані. Кіно Гітлера народжує тотальний екран, чия сила захоплення паралельної йому реальності практично була нескінченною.
Камера Ріфеншталь із захопленням відображає «галопуючу владу цифр» не тільки в «Тріумфі волі», а й в «Олімпії». Монтаж картин динамічний, наповнений внутрішньою енергетикою. Сокурову ж властиво пильно вдивлятися в тоталітарну реальність. Повільний ритм, довгий кадр, який провокує вдивляння, споглядання, імітацію погляду самої вічності, властивої і самій манері режисера говорити в кадрі. «Смерть — є смерть, її не можна перемогти», — кажуть у його фільмах.
Дивно, як по-різному дивилися на людей із минулого життя автори «Живого кіно» та «Кіно Гітлера». Харитонов, розповідаючи про долю талановитої Ріфеншталь то з Німеччини, стоячи на високій трибуні стадіону, то з африканського берега, де часто й багато у свої останні роки знімала Лені, створює враження того, що всі ці привиди тоталітаризму десь далеко, ці мерці не мають нічого спільного з такою ж красивою Ріфеншталь і з нами, глядачами. Сокуров же, даючи інтерв’ю програмі «Живе кіно», говорить про вождів із минулого як про сучасників. Говорить про те, що ми всі зобов’язані задуматися про природу вождизму. Кінематографічні роздуми Сокурова пов’язані з виходом iз утопії, в якій скасування смерті було вираженням торжества колективної стихії. Сокуров опозиційний як до тоталітарної імперії, так і до колективного почуття безсмертя.
Живі та мертві. Ми всі сьогодні частково бранці дежа вю тоталітарної влади. Ми всі частково приречені зустрічати попереду себе те, що вже бачили в минулому. Падiння у Багдаді пам’ятникiв, смерть розстріляного біля будинку депутата. Влада, володіючи магічним часом страху, рухається від однієї безповоротної опозиції до іншої: свій — чужий, ворог — друг, чорне — біле, хороше — погане, живе — мертве…
