Головний редактор інтернет-газети «Український Ванкувер», голова місцевого осередку Ліги українців Канади (Ванкувер), віце-президент місцевого осередку Конгресу українців Канади (Ванкувер) Віталій Кубацький народився й виріс у Тернополі. Будучи студентом, він брав активну участь у громадському та політичному житті України, став одним із переможців проекту Молодіжної альтернативи «Молодь для парламенту». Після закінчення Тернопільського медичного університету ім. І. Горбачевського й клінічної ординатури у 2008 — 2010 роках навчався в Канаді та залишився там працювати. Рік тому за підтримки Конгресу українців Канади з’явилося незалежне інтернет-видання «Український Ванкувер», яке представляє вісімдесятитисячну українську громаду одного з найбільших мегаполісів цієї країни. Про бачення українських реалій та перспектив очима канадських емігрантів Віталій Кубацький розповів «Дню» під час перебування в Тернополі.
— Пане Віталію, яким, за вашими спостереженнями, є погляд українських емігрантів Канади на економічні та політичні події в Україні?
— Оптимізму не дуже багато. Очевидно, що Україна перебуває в стані стагнації, тупцювання на місці. Цей застій, невизначеність і, разом з тим, апатія найбільше впадає в око емігрантам. Також гостро відчувається брак національної об’єднавчої ідеї, чіткого напряму державотворення. Хвилює те, що сьогодні втрачено довіру до органів влади та державних інституцій, бо купка можновладців повністю контролює їх, пише під себе закони, диктує свою волю через суди. І, здається, в Україні до цього вже звикли. За кордоном песимісти навіть вживають термін failed state — «держава, що не вдалася». Половина біди, коли тільки проблем багато, але зовсім зле, якщо немає віри в те, що вони коли-небудь вирішаться, що справедливість існує. І це дуже тривожно.
— Непересічні події в Україні завжди мають резонанс серед діаспори. Наскільки він сильний після ухвалення закону про засади державної мовної політики? «День» говорив про те, що кожному українцеві потрібно перейти до особистого інтелектуального опору. Яким може бути цей опір у середовищі української діаспори Канади?
— Діаспора в Канаді є дуже неоднорідною. Тому хтось сприйняв це байдуже, хтось — дуже гостро. Ви знаєте про акції протесту по всій Західній півкулі, зокрема й у Канаді. Щодо інтелектуального опору, то особисто я та мої друзі, однодумці, посилюємо позиції української мови в колах свого спілкування. Мене канадці постійно запитують: «От у мене є інші друзі з України, але вони між собою розмовляють російською. Чому так?». Доводиться роз’яснювати їм політичну ситуацію в Україні, в тому числі й щодо мовного питання. У нас відбуваються громадські заходи, історичні клуби, концерти, ми публікуємо статті українською мовою в газетах, блогосфері, створюємо й підтримуємо дискусії на мовну тематику в соцмережах, і кожен може долучитися до процесу українізації глобального інформаційного поля. Також пишемо петиції, скарги, вимагаємо від міжнародних компаній, які працюють в Україні або мають українських клієнтів, щоб вони спілкувались із ними українською мовою, щоб у них були україномовні версії документації й так далі. Особливо приємно і, водночас, важливо, що завдяки Інтернету, соцмережам українці — як вдома, так і в діаспорі- можуть працювати разом над одним проектом. Це дає відчуття єдності світового українства.
— Наскільки впливовим є сучасне «українське лобі» в політичному, громадському, бізнесовому, культурному житті Канади? Чи відчуває воно сили і чи вбачає необхідність впливати на життя в самій Україні?
— Найбільш впливовими, звісно, є політичні кола: парламентарії та урядовці українського походження, чи ті, що співчувають українцям. Такі організації, як Конѓрес українців Канади та Ліѓа українців Канади постійно просувають українські питання в середовищі політичної еліти. Зокрема, в травні цього року урядова делегація Канади працювала в Україні, де вивчала ситуацію щодо прав людини, провела ряд зустрічей із опозиціонерами. Із українською громадою постійно зустрічаються представники федерального та провінційних урядів і парламентів. Наше «українське лобі» було дещо розслабилося за часів помаранчевої революції, коли багатьом, як і на Батьківщині, вже здалося, що Українську державу здобуто не лише за формою, а й за змістом. Проте зараз зрозуміло, що Україна знову в стані окупації — кримінально-олігархічної, українофобської, а сама Незалежність — під загрозою. Це стимулює українців за кордоном до боротьби та підтримки своїх побратимів на Батьківщині.
— Українська діаспора в Канаді — одна з найпотужніших у світі. Проте, як ви зазначили в розмові з виконавчим директором Канадійської української імміграційної служби Євгеном Дувалком на шпальтах інтернет-газети «Український Ванкувер», представники сучасної хвилі емігрантів у Ванкувері вже не так дотримуються українських національних традицій, як старше покоління. Дехто взагалі мало знайомий із ними, чимало українців російськомовних... За таких умов чи можна говорити про тенденцію асиміляції сучасної української еміграційної хвилі?
— Покоління відходять, а їхні діти та внуки, що народились і виросли в Канаді, вже не так активно цікавляться українськими справами, якщо й цікавляться взагалі. Логічно, щоб естафету активного українського громадського життя перейняла четверта хвиля еміграції, діти незалежної України. Проте ця хвиля емігрантів віддзеркалює суспільство сучасної України — люди живуть у нових умовах в Канаді, але їхній світогляд, духовний світ мало змінюється. Ті, кому було цікаво, наприклад, ходити до церкви, дотримуватися традицій чи займатися громадською роботою в Україні, роблять це й у Канаді. А ті, кого на Батьківщині цікавило лише своє особисте благополуччя, як правило, швидко асимілюються та намагаються забути свій «український період» у біографії як поганий сон. Позитивною тенденцією є те, що багато українців, яким важко адаптуватись у новому англомовному середовищі, приходять до більш організованих співвітчизників, до Української церкви, на громадські заходи, на які б вони в Україні, мабуть, ніколи б і не пішли. Багато наших емігрантів, які все життя, наприклад, прожили в Криму чи на Донбасі, вперше потрапили в україномовне середовище, й саме в Канаді вперше заговорили з друзями українською мовою.
— Як ви оцінюєте «притомність» української еміграції до Канади? Чи можна говорити про те, що раніше люди виїздили за кордон через життєву необхідність, а нині — через небажання докладати власних зусиль до зміни ситуації в країні?
— Сучасна еміграція має більш економічний та соціальний характер і її, звісно, важко порівнювати з вимушеною політичною еміграцією повоєнних років. Але тут не йдеться про небажання щось міняти у своїй власній країні чи відсутність патріотизму. Просто люди тверезо оцінюють свої можливості тут і там. На моє переконання, для того, щоб боротись із тією системою, яка зараз склалася в Україні, потрібно передусім стати незалежним від цієї системи. Чи може, наприклад, простий лікар або вчитель протистояти корупційному монолітові навіть на рівні окремо взятої лікарні чи школи, якщо він сам є тотально залежний від бюджетних подачок і абсолютно незахищений від свавілля кругової поруки? Тому й приймаються рішення на користь еміграції, щоб якщо не у своїй країні, то десь інде стати на ноги, а тоді вже й допомагати Батьківщині. Звісно, далеко не всі співвітчизники, що пробули трохи за кордоном і здобули певні можливості, потім мають бажання працювати для української справи. Але ті, що роблять, — роблять багато, як на мене: займаються благодійністю, волонтерством, впливають на міжнародний імідж України, видають газети, книжки, знімають кіно про Україну. Саме еміграція дала їм цей шанс. Чимало людей повертаються й організовують в Україні свій бізнес, створюючи нові робочі місця, навіть займаються політикою.
— Українці за кордоном легко адаптуються до місцевих правил і законів, виявляють високий рівень культури поведінки, є законослухняними. Чому вони не поводяться так у рідній країні, як ви гадаєте?
— Не думаю, що в нас якісь особливі проблеми з менталітетом. Українці, які прибувають до Канади, просто бачать, що сила закону там беззаперечна, й покарання за кожне порушення — суворе й невідворотне. Корупція відсутня, відкупитись неможливо, впливові родичі та кругова порука тут не діють, а кожен емігрант має вибір — дотримуйся закону, загальноприйнятих правил поведінки і будеш мати достойну роботу, плату, пошану та захист з боку держави й суспільства, або порушуй закон, правила — тоді солідний штраф, звільнення з роботи, а то й суд, в’язниця і депортація. І навпаки — в суспільстві, де закон не діє або де легко відкупитися, навіть найзаконнослухняніший канадець дуже швидко «зіпсується». Знаю далеко не поодинокі випадки, коли, приїхавши з Канади та ознайомившись із українськими реаліями, іноземці швидко переймають погані звички — наприклад, можуть запропонувати хабара міліціонеру чи митнику, податківцю... Хоча вдома вони б і думати про таке боялись. Відчуття безкарності, чи, точніше, розуміння того, що за порівняно невелику суму можна просто уникнути покарання, до них теж приходить дуже швидко. Тобто люди в нас і у них не такі вже й різні по суті, багато залежить від умов, у які нас поставлено; які правила гри диктуються нам державою.
— Незалежне інтернет-видання української громади «Український Ванкувер» є майданчиком для діалогу між представниками різних поколінь, соціальних груп — україномовними, російськомовними та англомовними українцями. Яким цей діалог є в реальному житті діаспори?
— Діалог є, особливо, серед молоді, що тішить найбільше. У одній студентській групі чи робочому колективі часто опиняються люди з протилежних куточків України. Завжди потішно розвіювати стереотипи щодо «москалів», «бандерівців» і так далі. Старше покоління, мені здається, є більш закостеніле, тримається своєї «шкаралупи». Є й певні тертя, але загальна тенденція позитивна — всі, хто визнає себе українцями, в принципі, завжди знаходять спільну мову, приходять на об’єднавчі заходи, як, наприклад, День Незалежності, святкують разом Різдво, Великдень... Я помітив, що в Канаді людям легше знайти спільну мову. Адже в суспільстві культивується повага до інших людей та культур, немає того негативного пресингу, як в Україні, коли політики та підконтрольні їм ЗМІ нещадно спекулюють на мовних, національних питаннях.
— У «Дні» вийшла стаття Анатоля Курдидика (див. «День» № 115-116 від 6 липня 2012 року), написана ще в 1960-му, в якій автор звертав увагу на те, що в українській канадській пресі бракує редакторів із громадянською позицією, які б гуртували українців за кордоном. А як з цим сьогодні? Які, на вашу думку, сьогодні існують проблеми української преси в Канаді?
— Напевне, це тому, що Україна як тоді, так і до тепер не спромоглася виробити дієву концепцію розвитку «українського світу» для підтримки таких редакторів, бо їхня робота базується практично лише на ентузіазмі. Я вже не кажу про якесь фінансування, але хоча б елементарну цікавість та моральну підтримку з боку наших посольств, консульств, міністерства закордонних справ. Менш принципові журналісти, ведучі ТБ і радіо просто йдуть працювати туди, де їм платять. Наприклад, у російські чи єврейські ЗМІ. Є й певні внутрішні проблеми: «стара» канадсько-українська преса, яка веде свої традиції ще з довоєнних років, на мою думку, більше представляє погляди перших хвиль еміграції. Редактори цих газет не дуже охочі до якихось змін, нових ідей чи залучення нових авторів. Мені здається, найкраще, коли є редакційна рада, що включає представників різних хвиль імміграції та публіцистів, які проживають в Україні. Саме таким ми зробили «Український Ванкувер».
— Як ви оцінюєте професійні журналістські зв’язки українців Канади з колегами в Україні? Чому в умовах відкритості світу міцного й постійного діалогу не налагоджено, натомість складається враження автономного та закритого існування українських видань за кордоном?
— Знову ж таки, гостро відчувається брак цілісної концепції розвитку українського інформаційного простору. Якби було створено якийсь всесвітній український інформаційний центр, котрий би надавав підтримку та координував діяльність українських ЗМІ в усіх країнах світу, то це б дало потужний поштовх журналістській співпраці. Адже в нас навіть немає якогось систематизованого каталогу українських ЗМІ за кордоном, то ж ми часто дізнаємося про існування одне одного випадково. Але не все так погано, певні зв’язки є. На наших шпальтах ви можете прочитати авторів із Києва, Чернігова, Одеси, Сімферополя, Москви, Нью-Йорка, Чикаго... А об’єднує нас те, що всі ми живемо українською національною ідеєю. Хто є з нами однодумцями — запрошуємо до співпраці.
